«Пісні наші, як степ Буджацький: широкі, привільні. Дзвінкоголосі й безкраї». Таке точне порівняння я почула від Любові Яківни Колесникової – однієї з перших солісток фольклорного ансамблю «Сударушка».

Народилася «Сударушка» давненько. Скоро ансамблю – 40 років – достатній відрізок часу, щоб стати народним. А зобов’язаний він своєю щасливою появою на світ вчителям Павлівської школи Арцизького району.

Павлівка – село неповторне, споконвіку російське. Давно славиться воно своїми піснями і дивовижними голосами. Тому зовсім невипадково у планах дуже відомої програми братів Заволокіних «Грай, гармонь», чию добру справу підхопила і успішно провадить дочка Геннадія Анастасія, – творче відвідування Павлівки, зустрічі з її гостинними людьми. Спілкувався востаннє з Анастасією шанований мешканець і шанований громадський працівник села, дужа добра людина – Інокентій Федорович Павлов. На майбутню зустріч з’їдуться продемонструвати свої таланти мешканці із навколишніх сіл – Вознесенки, Введенки.

Куряни, які нещодавно побували у гостях, дивлячись на павлівців, дивувалися: «Це ж треба, лиця у них – ну, точно як у нас, і пиріжки так само печуть, і страви – наші ж». «Адже ж росіяни ми, із курських місць», – відповідали задоволені такою разючою схожістю павлівці. Багато тоді пісень було проспівано – стародавніх, із глибини віків. Правду, правду кажуть: Павлівка – джерело народної пісні. Місцевий поет навіть вірші про неї писав: «В степи Буджакской расцвело село. Песнею, трудом славится оно».

Неможливо порахувати, скільки їх, пісень, знає найстарша мешканка села Євгенія Іванівна Чернишова – обрядові, ліричні, жартівливі. Але у баби Льоні (в селі Ольгу Єпіфанівну називали тільки так) в її чіпкій пам’яті їх, мабуть, було ще більше. Кому потрібна з нагоди яка пісня – до баби Льоні йшли. А родина Андрія Аксентійовича Чернишова яка співоча! По вихідних зберуться у батьківському домі діти, онуки – і гайда співати.

Голоси у павлівців – заслухаєшся. Народиться у кого дитина – радість для всього села. Піснею і вітали новонародженого. Про весілля і казати нічого: до ранку пісня не замовкає. «Як заспіваємо, бувало, – лампи гаснуть,» – згадують старожили.

Є у бабусь грубезний зошит. Він – безцінний, – плід копіткої творчої праці фольклористів. «Сьогодні, – говорять вони, – наші пісні – «Жаль-жаль», «Прялочка», іноді чуємо по радіо і телебаченню.

Эй, Федорушка, Варварушка,

Выходите к нам, сударушки!

Або:

Уж как ты меня, сударушка,

высушила,

Без морозу, без ветру

сердце вызнобила.

Ось вона звідки, назва павлівського ансамблю «Сударушка» – знову-таки із стародавньої народної пісні. Як безпомилково угледіли в ньому характер, та ні, навіть більше – саму суть російської душі – широкої, відкритої, щирої. Тоді багато походили перші учасники ансамблю – Євдокія Семенівна Бурлакова, Емма Іванівна Колесникова, Ольга Степанівна Колесникова, Катерина Олексіївна Метеленко, Марія Іванівна Конарева, Любов Яківна Колесникова – по хатах старих односельців. Разом з ними і співали, відразу ж записуючи з голосу слова старовинних пісень, а після репетирували ледве не до ночі, щоб вже якщо виступати – то виступати.

Статусом народного ансамбль зобов’язаний своїм керівникам Валентині Іванівні Євтушек, але ще більшою мірою – Івану Никифоровичу Оголюку, у минулому – директору музичної школи, а нині – сільського Будинку культури. У нього чудовий голос, він разом із «Сударушкою» йшов до її визнання. Учасники одного з обласних семінарів працівників культури, проведеного у Павлівці, гідно оцінили високий професіоналізм пісенного ансамблю і дуже благородну місію «сударушек». Дбайливо зберігаючи соковитий колорит і самобутність старовинної російської народної пісні, вони донесли її до наших днів. «Сударушка» тоді зачарувала всіх. Як, втім, і завжди зачаровує слухачів, на якій би сцені не виступала. Докази – численні дипломи обласних фестивалів-конкурсів і фольклорних свят «Русская красавица», «Русский сувенир», «Таланти твої, Україно»…

Дуже шкодують «сударушки» про те, що сталося з країною. «Який сильний колгосп-мільйонер» був у нас, – згадують жінки. – Його голова Дмитро Пантелійович Пироженко велику увагу культурі приділяв. Він і на створенні сільського хору наполягав. І Оголюк його організував – численний, багатоголосий. Вийдуть співати – величезної сцени замало було. Жили заможно, щасливо. На роботу йшли, як на свято. І будинки у всіх – повною чашею були. Нас розпирала гордість, що ось, мовляв, Павлівка у нас яка… Все тоді було надійно, зрозуміло, і ніякого страху за майбутнє. А що тепер? Немає колгоспу, немає тієї могутньої країни, в якій ми відчували себе людьми. Не щастить Україні з правителями…»

У такі тривожні хвилини роздумів «сударушек» рятує знову ж таки привільна, як степ Буджацький, пісня. Вона, рідна, зміцнює дух і заспокоює розтривожене серце:

Песня. Русская песня –

Жизни нашей душа!