Кожен з нас раз на рік переживає особливий день – день свого народження. Коли ти юний, цей день проходить мов казка. Тебе вітають батьки, друзі, кохана людина, дарують подарунки і квіти. Життя здається чудовим, і віриться, що так буде завжди. З роками почуття ейфорії пригасає і приходить усвідомлення, що день народження – це не лише свято, це ще й привід оцінити прожитий рік, підбити підсумки. Та й друзі тости промовляють дедалі стриманіші і змістовніші. Вони ніби дають оцінку, перераховуючи твої заслуги і чесноти, і нагадують про те добре, що було у вашому житті. Із цього доброго, з чеснот і заслуг, з вашої культури спілкування складаються традиції вашої родини, вашої компанії. Ці традиції ви намагаєтеся прищепити своїм дітям. Вони підростають і ось вже у своєму колі, без вас, співають «Ромашки спрятались» або «Снова старт, он взят и нет пути назад»...
Южненському Палацу культури «Дружба» виповнюється двадцять років. Багато це чи мало? Для історії – мить. Для тих, хто будував Палац, готував першу виставу – третина або навіть половина життя.
Кінець сімдесятих – початок вісімдесятих по всьому Радянському Союзу шириться потужна хвиля молодіжного руху – ударні комсомольські будови. Однією з таких будов став і Одеський припортовий завод імені Комсомолу України, з усіма властивими такому будівництву безладдям, нестиковками, запарками, плановими термінами та їхніми зривами. З недофінансуванням, недопроектуванням, недопостачанням і ще мільйоном недо-, недо-, недо-...І в той же час із величезним ентузіазмом людей, які жадають нового, свіжого, прогресивного.
Сюди їхали з усіх кінців неосяжної величезної країни. Будівельники, інженери, технологи, механіки, енергетики їхали, щоб почати нове життя в молодому, гарному, чистому місті, яке продувається всіма вітрами, у місті з ім’ям, що інтригує, «Южне». Місцеві тоді називали їх «вербованими».
Місто-супутник будувалося в чистому полі. Декілька спрямованих угору багатоповерхівок стояли як «три тополі на Плющисі». Школа, дитячий садок, громадський торговельно-побутовий центр та магазин – ось і весь соцкультпобут. Так, ще був бар, куди після роботи з «автосарайчиків» стрімко прямував потік, який прагнув людського спілкування «за кухлем пива». Інших розваг не було. До Одеси на старому закіптюженому «ЛАЗі» маршруту № 68 через Комінтернівське особливо не наїздишся. Але ж всі були молодими, хотілося жити на повну...
Що, крім пива, могло южненців об’єднати? Що могло із представників різних народів і культур сформувати співтовариство? Традиції, звичаї. Їх потрібно було закласти, створити.
Першими громадськими організаторами були молоді вчителі Юлія Лещинська, Надія Рвачева, Любов Зарольська, а також Ольга Рак, Леонід Матушевський, Валентина Вегеріна та інші. Вони влаштовували різні культурно-масові заходи, які згодом стали традиційними загальноміськими святами. Напевно, багато южненців ще пам’ятають, як весело хороводив народ у 1984 році на новорічній ялинці, вперше встановленій на шкільному стадіоні, як задерикувато співав Дід Мороз і хоробро танцювала чарівна Снігуронька.
Мудрий директор ОПЗ Анатолій Васильович Скориченко також розумів – щоб новий населений пункт став містом, повинна сформуватися міська територіальна громада. І тоді було ухвалено дуже важливе рішення – прискорити будівництво Палацу культури. Саме традиції і повинен був закласти в місті ПК. Такі завдання ставилися керівництвом заводу. Так ми, перші працівники ПК, розуміли свою основну функцію. Палац повинен був стати душею міста, зібрати в собі всю міську інтелігенцію, поетів, художників, музикантів, талановиту молодь. З подання директора СШ № 1, новатора і ентузіаста Миколи Гузіка, мене запросили на будівництво цього Палацу.
Чесно кажучи, працівниками ПК у той момент ми й не були зовсім. Не було ПК, не було і його штатного розкладу. І тому заступник директора Євген Гайдамак винаходив різні хитромудрі кадрові комбінації, щоб і справа рухалася, і закон не порушувати.
ПК став тим об’єктом, за який вболівало усе місто. І тому на суботники, які організовувала невтомна Тетяна Буртак, приходило майже все селище. І цеглу клали, і сміття виносили – робили все. Ця робота поєднувала людей, виховувала, як тоді говорили, колективізм.
Пам’ятаю, працював на прибиранні один дуже веселий, задерикуватий гагауз із традиційним російським ім’ям Іван. Він постійно щось наспівував своєю незрозумілою дивною мовою – говорив, що традиції народу треба берегти. Отоді для мене особисто це був приклад вірності своїй культурі, своєму народу, своїм традиціям.
Проблем на будівництві вистачало, але до честі будівельників вже через рік після поновлення будівництва була готова спортивна зала. А новорічну ялинку у 1987 році вже ставили на новому майдані перед ПК. Хоча для цього довелося подолати певні труднощі. Справа в тому, що в початковому генплані майдану не було взагалі. Передбачалося, що перед Палацом буде проходити проспект Леніна з усіма закладеними під ним комунікаціями. Нам вдалося переконати проектувальників і будівельників – для реалізації завдань, які ставилися перед ПК, потрібен майдан. І він-таки народився.
Урочисте ж відкриття самого Палацу культури «Дружба» відбулося у суботу 28 травня 1998 року. Великий символічний ключ від Палацу будівельники вручали мені вже як його повноцінному директорові.
«ДРУЖБА» ЗДРУЖИЛА НАС НАВІКИ
І дотепер, через два десятиліття, я із вдячністю і глибокою повагою згадую тих людей, з ким мені довелося працювати на будівництві. На жаль, деякі вже пішли від нас назавжди: Гіві Селіванович Каркашадзе, Валерій Павлович Ненілін, Володимир Андрійович Гайворонський, Микола Петрович Дьяченко, Валерій Анатолійович Веселов. Вічна пам’ять і Царство їм Небесне.
Але ті, хто живий, прогулюючи своїх онуків повз Палац, і сьогодні з гордістю можуть сказати: «Онучку, цей Палац твій дід будував!» Іван Олексійович Клепачов, Ігор Григорович Міщенко, Валерій Іванович Міц, Микола Іванович Присяжний, Олександр Іванович Сторожев, Йосип Давидович Спектор, Сергій Григорович Коханов, усіх не перелічиш, але всім вам низький уклін, дорогі, шановні творці!
Звичайно ж, у день здачі Палацу культури до експлуатації відбувся довгоочікуваний перший концерт. Бажаючих потрапити на концерт було так багато, що вирішили зробити дві вистави. Штат ПК на той час ще не був укомплектований. І тому, після того, як глядачі першого концерту вийшли, підлоги мити в холі було нікому. І тоді ваш покірний слуга, а разом з ним і керівництво заводу – Сергій Назаренко, Євген Гайдамак і Володимир Дрібноход засукали рукави, взяли ганчірки в руки і мили підлогу самі. Повинен зауважити, що роботу цю ми виконали блискуче, і глядачі ввечері підміну техперсоналу адміністрацією не помітили.
Моє головне завдання після здачі ПК полягало в тому, щоб сформувати творчий колектив. Перших южненських творців прекрасного я знайшов у Миколаївській філії Київського інституту культури. Анатолій Патюк став керівником хорового колективу. Його дружина Наталя разом з Анжелікою Балакірєвою зайнялися режисурою. Завідувачем сектору культурно-масової роботи був призначений Петро Кутинець. Сектор політичної роботи очолив Костянтин Бородавка. Згодом у ПК були створені творчі колективи, гуртки і студії. Ансамбль бального танцю організував Валентин Нонік, а Віра Скибинська – колектив народного танцю. Беззмінним керівником духового оркестру і понині працює Роман Василенко. Тетяна Караяні створила чудовий ляльковий театр. А ось головним режисером Палацу став талановитий артист, відома нині кожному южненцю людина, Юрій Шептицький.
У ПК постійно демонструвалися кінофільми, молодь приходила на дискотеки, де запалював перший южненський ВІА – група «Юг» та її керівник Сергій Першин.
Але якими б талановитими і цілеспрямованими ми не були, навряд чи щось би в нас вийшло без допомоги технічного персоналу. Головним інженером ПК працював Сергій Андрєєв, енергетиком – Володимир Мазанков, інженером з освітлення – людина «золоті руки» Сергій Солодухін, інженером зі зв’язку – Ігор Малюков, теслею-червонодеревником – Борис Щербина, вахтером – Галина Авдєєва, а також Олексій Костюченко і Валерій Малютін, які до того ж були чудовими співаками. Я вдячний цим людям, які чесно і завжди якісно виконували свою роботу.
У 1989 році в Палаці культури «Дружба» відбувся Перший Всесоюзний конкурс бального танцю. Після цього було ще безліч фестивалів і конкурсів, де працівники ПК та їхні вихованці здобували призові місця. А свою першу нагороду Палац здобув ще за рік до офіційного відкриття. На Всесоюзному конкурсі працівників культури профспілки хімічної і нафтохімічної промисловості директор ПК «Дружба» В. Морозов був нагороджений автобусом «КАВЗ». Так Палац одержав свій перший транспортний засіб.
ТЕАТР ЖИВИЙ, ДОКИ ЖИВІ АКТОРИ
Кожна людина має свою думку, і її право – висловлювати свою позицію чи ні. Але я глибоко переконаний, що артист, художник, творець свою позицію висловлювати зобов’язаний. Він повинен виступати свого роду санітаром, айболитом суспільства. Якщо ти відчуваєш фальш, бачиш несправедливість, розумієш, що суспільство реально в небезпеці, ти повинен спробувати допомогти, ти повинен висловити свою думку. Привселюдно або через творчість – тут кожен вільний обрати свій шлях. Але продавати своє ім’я праворуч – ліворуч, бути заангажованим владою і постійно співати їй хвалу – це вже ринок душі.
У житті бувають такі метаморфози, коли людина із принципової і сміливої згодом перетворюється на таку собі людину «у футлярі» – аби чого не вийшло... Відбувається таке і з цілим колективом або організацією. Мені здається, що щось подібне трапилося з Палацом культури «Дружба».
Віддаючи належне заслугам усіх, хто трудився у попередні роки і трудиться сьогодні в ПК, поклавши руку на серце, повинен сказати: Палац культури «Дружба» за двадцять років свого існування, на превеликий жаль, не став цілющим джерелом моральності, де будь-який житель міста зміг би одержати моральне задоволення. Він не став центром спілкування, місцем, куди громадяни міста можуть прийти і вільно спілкуватися між собою і з владою. Він не став ЦЕНТРОМ КУЛЬТУРИ, у широкому розумінні цього слова. І, можливо, тому багато хто з тих, хто починав свою творчу діяльність у ПК, пішли з нього...
Сьогодні ПК – це напівзакрита відомча установа, куди рядовий смертний просто так не увійде: буде зупинений пильною вахтою: «Стій! Куди йдеш?» – «А нікуди. Просто у вогнище культури!» – «Нікуди – не можна! Немає тут ніякого вогнища!» Навіть кава в його буфеті для «сторонніх», тільки коли немає «своїх».
З Палацу виселили бібліотеку – «очкарики» не ходять туди більше до читальної зали. Вижили ЗАГС – для закоханих вже не звучить марш Мендельсона, і вже не побачать вони себе на перших фото молодої родини в прекрасному врочистому холі Палацу. У ньому більше не показують кіно і «не крутять» дискотеку...
У місті взагалі сьогодні немає місця для зустрічей молоді. Ніде «ботанікові» запросити дівчинку на перший танець. І, якщо не рахувати шкільних дискотек, то тільки бари і підворіття залишилися нашим дітям.
НЕМАЄ ПРОРОКІВ У СВОЇЙ ВІТЧИЗНІ
У зв’язку із приватизацією Одеського припортового заводу продається і ПК «Дружба». Міська влада відмовилася прийняти його у комунальну власність. Про реальні перспективи приватного ПК замовчимо...
ПК не виправдав своєї назви, не став тим, чим повинен був стати – ДУШЕЮ МІСТА. І цілком закономірно, що факт приватизації ПК мало кого з городян турбує. А такою і буває доля безрідних іванів...
