У ЧИЇХ РУКАХ ДОЛЯ ФАПУ?
Час у дорозі з Роздільної до Понятівки пролетів непомітно. По-перше, мене і старшого терапевта поліклініки М. І. Свистунову віз досвідчений водій із сорокарічним стажем А.І. Гаранін. По-друге, за ці 20 – 25 хвилин з уст моєї провожатої прозвучало безліч інформації про стан охорони здоров'я у районі, – як про досягнення, так і про тривоги. Стало зрозуміло, чому головний лікар Роздільнянської районної лікарні Ігор Тимофійович Бичков не довго думав, кому доручити поїздку до ФАПу. Марія Іванівна знає все про кожне село і багатьох жителів, вона все життя присвятила улюбленій справі.
Всупереч сподіванням, будинок фельдшерсько-акушерського пункту у Понятівці, побувати у якому порекомендував І. Бичков, око не тішив. Викликали співчуття до пацієнтів – старих і дітей, – круті сходи, що ведуть на другий поверх, пригнічувало вапно, що обсипалося з вологих стін коридору.
Поступово негативне враження розвіяли господині пункту – життєрадісні і оптимістичні завідувачка Наталя Вікторівна Малишиць та санітарка Тетяна Олексіївна Дурдук. Незважаючи на те, що їхній начальник – сільський голова Микола Васильович Греков, вони чітко, мало не по-військовому, доповіли обставини Марії Іванівні: на довіреній території, за винятком однієї пригоди, все спокійно. Напередодні довелося викликати "швидку" літній мешканці Понятівки. В районі їй надали допомогу, і вона вже повернулася в село під нагляд фельдшера та працівників соціальної служби.
Розмовляючи з молодою завідувачкою, я постійно стримувала себе від того, щоб не перейти на "ти", по батькові ніяк не вимовлялося. Їй всього 20 років, на звільнене місце до села приїхала два роки тому після закінчення училища. Попередниця не протрималася і шести місяців. А ось Наталя своєю роботою задоволена. Ні, звичайно ж, спочатку були сльози – "хочу додому до мами", але поступово всі, з ким довелося жити і спілкуватися, перестали бути чужими. Тетяна Олексіївна, добра і привітна людина, цілком годиться дівчині у мами. І жити її взяла до себе додому. Коли доводиться у темну пору доби навідувати хворого, вона неодмінно супроводжує юну фельдшерку. До того ж, Тетяна Олексіївна – депутат сільради. Але їй не доводиться виконувати роль посередника між сільським головою і завідувачкою ФАПу. Він сам давно і дуже діяльно займається питаннями його облаштованості – тут є все, що необхідно. Миколі Васильовичу легше, ніж будь-кому іншому пройнятися проблемами сільської медицини. У нього дружина – медпрацівник, Олена Костянтинівна, старша медсестра поліклініки.
На моє запитання, чи краще буде фельдшерові і його підопічним, якщо їх переведуть під крило районного відділу охорони здоров’я, Наталя переконано запевнила:
– Мені чудово працюється! Можливо, комусь не вистачає турботи сільради і забезпечення, яке є у нас. Можливо, десь і премій не платять. Нам, слава Богові, скаржитися не випадає! Та й переїдемо ми незабаром з цього будинку до нового, там вже вікна вставляють. Приїжджайте на новосілля!
Дівчина – родом з Кучургана. Як і можна було припустити, Наталя виявилася дочкою медичної сестри, яка працює... у лепрозорії, розташованому у нашій області, єдиному в Україні.
Ми довго розмовляли про те, як провадяться щорічні медогляди понятівців, як допомагають один одному фельдшер і шкільна медсестра під час проведення щеплень, як провадиться боротьба з педікульозом, виявлення захворювань на туберкульоз, як непросто вмовити деяких селян зробити фотографію свого "внутрішнього світу" хоча б раз на рік!
– Ми завчасно готуємося до кожного огляду, створюються всі умови для того, щоб провести його організовано. Всім мешканцям заздалегідь повідомляють працівники ФАПів, проходять кілька разів по дворах. А коли до села приїздить рентген-установка, знову запрошуємо селян. Просимо, умовляємо, – розповідають медпрацівники. Втім, у Понятівці за дві години рентген-обстеження пройшли понад 100 чоловік. Зрозуміло, що ніякого поділу обов'язків під час таких кампаній залежно від "приналежності" не відбувається. Медпрацівники роблять свою справу. Всі дороги ведуть у Рим! Взаємини районного відділу охорони здоров’я з ФАПами залишаються службовими. Фельдшерсько-акушерські пункти, так чи інакше, перебувають у системі охорони здоров'я, хоч і на утриманні сільських рад.
Про ФАПи головний лікар Роздільнянської районної лікарні Ігор Тимофійович Бичков у розмові з кореспондентом "Одеських вістей" говорив стримано. Ця тема давно тривожить багатьох керівників його рівня. Вони говорять про це з усіх трибун, намагаються домогтися приведення справ до норми. Про це йшлося і на зустрічі з міністром охорони здоров'я на початку цього року у Києві. В результаті і І. Бичкову, і його колегам з усіх куточків України дали надію, що їх розуміють, а головне, зрушеннями, що сталися за останні місяці у розвитку медичної сфери.
Але причин для занепокоєння залишається чимало. Трудові книжки медпрацівників, зайнятих на цих ділянках, перебувають у відділі кадрів лікарні, а самі вони – на утриманні сільських рад, як і забезпечення пунктів, медикаментами та всім необхідним для того, щоб сільські жителі могли вчасно одержати кваліфіковану допомогу. Добробут фельдшерів та їхніх пацієнтів залежить часто від особистості сільського голови, успішності діючих на його території підприємств, їхньої зацікавленості у тому, щоб підтримувати ФАП на належному рівні. У той же час, головний лікар, відповідальний за стан охорони здоров'я в районі, не має права давати розпорядження представникам місцевої влади. Іншими словами, відповідальність залишається, а вертикалі управління у цьому випадку немає. А це – непорядок. У принципі, заходи для його ліквідації на державному рівні ухвалено, але не реалізовано.
– У 2006 році Верховна Рада ухвалила рішення щодо фінансування ФАПів за рахунок Міністерства охорони здоров’я, але дія його призупинена, а фінансування не прописується у Законі про бюджет, – говорить І. Бичков. – Поки що нам залишається чекати змін. Але ми не сидимо склавши руки. Робимо все, щоб укомплектувати штати, забезпечити регулярний прийом населення фахівцями там, де не вистачає фельдшерів, розвиваємо співпрацю із сільськими радами.
У районі – 28 ФАПів. І всі б я взяв під свою опіку, у підпорядкування. Нам вдалося подолати смугу злиденного існування. Подивіться на перетворення, що сталися у лікарні за останні три роки. Наші співробітниці, які повернулися з декрету, не впізнають її. Майже все відремонтовано, зроблено по-новому, від прийомного покою – до дитячого відділення, від харчоблоку – до пологового будинку. У ньому нещодавно встановлено нове обладнання, апаратура, у палатах не більше двох ліжок, є палати-люкс. До речі, нам знову потрібно дещо тут змінювати через те, що змінилися вимоги, і тепер у нашому пологовому будинку палати будуть тільки одномісні.
У лікарні завершується комп'ютеризація, створюється база електронних даних. Встановлено міні-АТС, у кожному кабінеті – телефон.
Якщо взяти та перерахувати всі лікарняні нововведення, про які розповів І. Бичков, то жителі більшості районів Одеської області і багато медпрацівників могли б припустити, що для Роздільної створено якісь особливо сприятливі умови.
– Де в чому вони виявилися б праві, – коментує це припущення заступник голови Роздільнянської райдержадміністрації Володимир Василенко. – Особливість умов у тому, що головний лікар району Ігор Бичков сам їх створює. Він чудовий організатор, сьогодні кажуть, топ-менеджер. Багато що вдається йому винятково завдяки таланту переконання, впевненості у винятковій важливості всіх справ, які необхідно виконати, щоб домогтися мети. Спочатку хтось може не розчути його доказів, але це не означає, що завтра людина, до якої І. Бичков звернувся з проханням, не буде його однодумцем. Більше того, він і інших, ще не залучених до "лікарських" справ, спонукає на вчинки, у результаті яких рівень медичного обслуговування у Роздільнянському районі стане на порядок вищим. Так, по крупинці за останні три роки основний медичний заклад нашого району з пересічного перейшов до розряду перспективних в Одеській області. Тут добре поставлені і адекватно розв’язуються питання обслуговування роздільнянців, і, крім того, створено нормальні умови для персоналу. Тут турбуються про те, щоб залучити на вакантні місця фахівців, їм не без підстав обіцяють житло. Жаль тільки, що не можуть гарантувати гідний рівень заробітної плати.
У нашого головного лікаря незаперечний авторитет фахівця, господарника, який орієнтується на європейську якість у всьому. Якщо він стверджує, що зміг би "потягти" всі районні фельдшерсько-акушерські пункти, можна бути впевненим у тому, що так воно й буде. Інша справа, що не кожен представник місцевої влади виявить бажання розстатися із своїм дітищем. У районі кілька сільських голів, які знаходять кошти, залучають спонсорів, вишукують можливість допомагати не тільки сільській медицині, але й дитячим садкам, школам, будинкам культури, клубам у Єреміївці, Лиманському, Єгорівці, Кучургані.
В унісон сумно зітхають медицина і держадміністрація: економіка ринкова, а заробляти гроші не можна – законодавство вимагає змін, потрібен закон про страхову медицину. Але це поки що майбутнє.
Зате сьогодення охорони здоров'я у Роздільнянському районі вселяє повагу до його організаторів. І. Бичков, мабуть, як і багато його співробітників, говорить: "Я пишаюся своєю лікарнею". І ці слова не здаються банальними. Тому, що в людини очі світяться радістю. Він не з води на 90 відсотків складається, а з любові до своєї роботи.
Наталія ТРОЦЬКА, «Одеські вісті»,
Роздільнянський район
І ЛІКАРКА, І ДЕПУТАТ
Головний лікар Сербківської амбулаторії загальної практики сімейної медицини Тетяна Василівна Рєзникова мріяла стати лікарем ще у шкільні роки. Тому здобула і середню спеціальну освіту, і вищу, успішно пройшла сходинками зростання. Досвід і любов до професії дозволили в сільській глибинці розвинутися багатьом найкращим її якостям, тому її амбулаторія нині - одна з найкращих у Комінтернівському районі. Допомагав Тетяні Василівні в цьому весь медперсонал закладу і довіра людей, інтереси яких вона репрезентує в районній раді.
З РЕДАКЦІЙНОЇ ПОШТИ
ПАЦІЄНТИ ВДЯЧНІ
Ми, ветерани Великої Вітчизняної війни, не раз проходили обстеження і лікування в неврологічному відділенні клініки Одеського державного медуніверситету, яким завідує к.м.н. Василь В'ячеславович Добровольський. Тут панують дружелюбна атмосфера, чистота, тиша і спокій, відлагоджено режим лікування. Тут є все, що потрібно хворій людині, і у нас, у пацієнтів, таке відчуття, начебто ми перебуваємо серед близьких людей.
Нам завжди приємно спілкуватися з невропатологом Світланою Михайлівною Олійник, старшою медсестрою Іриною Миколаївною Майновою, медсестрами Тетяною Сергіївною Корнєєвою і Тетяною Миколаївною Тищенко, і багатьма іншими співробітниками клініки, від яких залежить наше одужання, самопочуття.
Ми вдячні їм за щире бажання відновити наше здоров'я і повернути радість життя.
З повагою,
Л.М. ГОРЄЛОВ, Б.Г. ДАНИЛОВ,
м. Одеса
ДОБРОГО ЗДОРОВ'Я ВАМ, НАЙГУМАННІШИМ!
Наші щирі слова вдячності адресовані завідувачці терапевтичного відділення Обласного шпиталю інвалідів Великої Вітчизняної війни Наталі Борисівні Богдановій і лікареві Ларисі Володимирівні Вознесенській за любов до своєї професії, чуйність, порядність, повагу до хворих. Хто б із хворих не звернувся, вони завжди уважні, як і медсестри А. Горлова, А. Глованова. М. Ісянова, С. Петришина.
Дякуємо вам! Доброго здоров'я на багато років і успіхів у найгуманнішій праці!
Л.Я. ПРИХОДЬКО, інвалід війни 1-ї групи,
А.М. ЯКОВЛЄВ, інвалід війни 2-ї групи,
м. Одеса
ЗІ МНОЮ СТАВСЯ НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК...
Прошу передати мою вдячність лікарям поліклініки № 14 Василю Михайловичу Кіросану, Наталі Миколаївні Петровій, Галині Глібівні Здержко за їхнє милосердя і безкорисливість, професіоналізм і високу моральність.
Мені 82 роки. Зі мною стався нещасний випадок – я впала. Медпрацівники поліклініки приділяли мені стільки уваги, що навіть додому приходили. Медсестра Поліна Володимирівна Антонова не тільки зробила ЕКГ і обстежила мене, але і підбадьорила добрим словом.
Вони підтримали в мені віру у краще, на це не здатні «лікарі-рвачі», які наживаються на чужому лиху! Віру дарують тільки світлі люди, які зберегли самоповагу, інтелігентність. Яке щастя, що вони зустрілися на моєму шляху!
Ф.Р. КОЛОБОВА,
м. Одеса
ДАЙТЕ ДОНОРАМ НАДБАВКУ ДО ПЕНСІЇ!
Для мене слово «донор» сповнене глибокого змісту. Ще в комсомольській юності я почала здавати кров. Тоді за це грошей не платили. Але я пишалася тим, що допомагаю лікарям рятувати людей. І пропагувала донорський рух серед робітничої молоді Донбасу. Коли я переїхала до Білгорода-Дністровського, звісно, активно долучилася до роботи, що провадилася тут з добровільної здачі крові. У мене дотепер зберігається посвідчення, у якому зареєстровано 19 випадків, хоча на моєму рахунку їх значно більше, якщо брати до уваги, що ще до переїзду я понад тридцять разів дарувала свою кров людям.
Прочитавши статтю у «Одеських вістях» про стрімке скорочення кількості донорів, мені захотілося роз'яснити його причину. На мій погляд, якби була донорам надбавка до пенсії, хіба виникали б такі проблеми?
Раїса Григорівна КУЧМА,
учасник ВВВ, інвалід 1-ї групи, ветеран праці,
м. Білгород-Дністровський
