Пам’ять НЕ ПОВЕРТАТИ В НЕБУТТЯ
«Все далі відходять углиб історії роки Великої Вітчизняної війни, але час не владний повернути їх у небуття, вивітрити з пам’яті народної». Ці слова, що стали хрестоматійними, я прочитав у музеї-меморіалі героїчної оборони Одеси, розташованому поруч з вогневою позицією відомої 411-ї батареї. І саме існування Меморіалу, який непокоїть пам’ять, підтверджує незаперечну справедливість цих слів. Ось уже понад тридцять три роки сюди не заростає народна стежка. Як і до сотні інших меморіалів і пам’ятників воїнам, які полягли у боях з фашистськими загарбниками на героїчній землі Одещини. Важко було стримати хвилювання, коли бачив тисячі людей, які приїхали з букетами гвоздик, раннього бузку, тюльпанів, ромашок на Алею Слави в Одесі, у День Перемоги. Серце сповнювалося вдячністю мешканцям Красних Окон, коли побував біля пам’ятника землякам, які загинули на фронті, і синам різних народів, які віддали життя за визволення району. У тому, що пам’ять про тих, хто у суворі дні війни, не досипаючи і не доїдаючи, долаючи будь-які злигодні, ризикував найдорожчим – життям, хоробро бився з проклятою ордою, не забута, довелося переконатися і в селі Жовтень Ширяївського району і в самому райцентрі. Свято зберігають цю пам'ять у Савранському районі – краю партизанської звитяги і слави, у Миколаївському районі, де фашисти чинили звірства, в інших місцях нашої Одещини, яка пройшла випробування варварською окупацією гітлерівців.
Але сьогодні у тих, хто пам'ятає початок Великої Вітчизняної війни, пройшов її вогненними дорогами, трудився у тилу, втрачав рідних людей, вірних друзів і товаришів, тривожить душу той незаперечний факт, що частина молоді, і чимала, відводиться в інший бік від подій тих років, коли йшла війна народна, священна війна, вирішувалася доля нашого мирного сьогодення. А таке безпам'ятство цілком можна віднести до категорії блюзнірських діянь. Мимоволі доводиться поділяти тривогу гетьмана реєстрового козацтва України Шевченка з приводу того, що з тридцяти опитаних ним студентів ніхто і нічого не знав про знаменитий штурм Сапун-гори під час боїв за Севастополь. А на запитання про те, хто виграв війну з гітлерівським фашизмом, у відповідь пролунало – американці.
У групи студентів одного з одеських вузів поцікавилися тим, що їм відомо про "Молоду гвардію". Після тривалого мовчання одна зі студенток сказала: "Я двічі на день проїжджаю повз неї". Вона мала на увазі колишній піонерський табір "Молода гвардія", де і тепер набираються сил і здоров'я дівчатка і хлопчики з усієї України.
Чи заслуговують згадані студенти на те, щоб назвати їх безрідними Іванами? Це зробити найлегше, маючи конкретний привід. Але найважливіше розібратися у причинах, які сприяють зростанню таких "незнайок" і викорінювати ці причини. І, насамперед, спитати з тих, хто спотворює правду про справжню історію Великої Вітчизняної війни, переписує її на кон'юнктурний лад, намагаючись принизити провідну роль і вищого радянського командування, наших офіцерів, рядових солдатів у розгромі фашизму. Те, що студенти нічого не чули про штурм Сапун-гори і про героїв-молодогвардійців – плоди діяльності і таких переписувачів історії, і упорядників тих підручників з історії та літератури, на сторінках яких не знайшлося місця для розповіді про доленосні бої в роки ВВВ і письменників, які розповідали світу про героїзм багатонаціонального радянського народу та його збройних захисників, виявлений у боротьбі з шаленим фашизмом заради захисту рідної землі та світової цивілізації від коричневої чуми. Коли читаєш опуси новоявлених дослідників минулого, слухаєш їхні розлогі, з істеричним запалом паплюження всього, що звершувалося за радянський період нашого життя, то мимоволі доходиш висновку про те, що вони шкодують про втрату можливості існувати при фашистському режимі. Мабуть, вони гадають, що їх би оминули жорстокість і звірства окупантів, які вбивали, палили, гвалтували, грабували беззахисне мирне населення. А чому думають? Не виключено, що у їхніх генах закладена особливість флюгера: куди вітер дме, туди він і повертає. Адже сьогодні поливають брудом ту ж радянську владу і ті, хто свого часу користувався її плодами і, захлинаючись, розхвалював соціалізм і комунізм. Відсутність у них цензури совісті дозволяє їм паплюжити заслуги тих, хто у часи воєнного лихоліття йшов через жорстокі бої, через виснажливу роботу у тилу до перемоги над фашистами. Боляче про це писати, але знаходяться люди, які обзивають ветеранів війни і праці баластом суспільства. У своєму листі до обласної Ради ветеранів України активісти ветеранського руху з Ананьївського району розповіли про ту увагу, яку приділили людям старшого покоління керівники райради і райдержадміністрації, висловили їм щиру вдячність. І у той же час вони пишуть про те, що знайшлися люди, які принизили їхню особисту гідність.
Як таке можливо?! Що подумають діти, онуки і правнуки фронтовиків, стикаючись з фактами такої бездушності?
Михайло Павлович Яковенко не зміг стримати сліз, коли розповідав про свої поневіряння, викликані ходіннями по чиновницьких кабінетах з проханням поновити стаж для одержання пенсії. Свого часу мені довелося розповідати читачам «Одеських вістей» про долю цієї людини, яка зазнала всіх "принад" фашистської окупації. На його очах фашисти спалили до тла містечко Корюківку на Чернігівщині, і розстріляли майже всіх мешканців за те, що у ньому було вбито одного офіцера-окупанта. У 1965 р. журнал "Огонек" розповів про цю трагедію у статті "Хайзингер повинен в гибели 6700 человек – жителей города Корюковка". Після цієї трагедії Михайло пішов із свого рідного села Домашлина до партизанів. Був розвідником і зв'язковим спочатку у загоні Бочарова, а пізніше у загоні імені Богуна, яким командував знаменитий М.М. Попудренко. Брав участь у бойових діях, тричі був поранений, контужений. Удостоєний ордена Вітчизняної війни І ступеня, медалей "Партизану Вітчизняної війни" І ступеня й "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.", інших нагород. І ось тепер йому, інвалідові І групи, який втратив на фронті батька, маючи на руках всі документи, що підтверджують його виробничий стаж, доводиться переконувати у своїй правоті тих, хто пороху не нюхав, але наділений правами говорити: "згодний" – "не згодний", у тому, що йому незаконно не зарахували до стажу кілька років. Суд, до якого звернувся ветеран за захистом своїх прав, ось вже більше року ніяк не відбудеться через незалежні від позивача причини. Але він сподівається, що справедливість переможе. Адже саме за цю справедливість Михайло, у тринадцять хлоп'ячих років, почав воювати з кровожерними фашистами, за перемогу радянського народу, яку намагаються принизити і приписати американцям новоявлені перелицювальники історії Великої Вітчизняної війни. І це у той час, коли жодні офіційні інституції у самих США відкрито не заявляли світу, що їм належить пальма основних переможців фашизму. Про це постійно галасують всілякого роду підголоски, щоб одержати шматок недоїденого пирога з будь-якого столу. Американці – народ прагматичний. Якби вони думали, що не СРСР вніс головний внесок у розгром гітлерівської Німеччини та її сателітів, які погрожували поневоленням всьому світу, то навряд чи сьогодні до ветеранів ВВВ, які виїхали з Радянського Союзу на мешкання до США, проявлялася така турбота, про яку нашим фронтовикам в Україні доводиться лише мріяти. Вони почувають себе там, за словами одного з колишніх громадян СРСР, учасника бойових дій у ВВВ, що прозвучали на телеканалі "Інтер", як у раю.
Сьогодні мільйони жителів України, нинішню незалежність якої почали захищати 22 червня 1941 р. бійці і командири, котрі першими прийняли на себе удари гітлерівців, скажуть: хай буде проклята війна! І як важливо, щоб глибинним змістом цих слів перейнявся кожен з нас, і той, хто дивився у її криваве лице, і той, хто виріс під мирним небом. І не забував про тих, хто віддав життя за нашу свободу.
Віктор МАМОНТОВ, полковник у відставці, «Одеські вісті»
АРСЕНАЛ ДУХА
Пока их счет
Ведем на миллионы,
И потому
Им вроде несть числа,
Но скольким
Положили мы поклоны!
Но скольких
Ты, страна,
Не сберегла!
К концу войны
Им было так привычно
Окопы рыть,
Высоты с боем брать,
Что стало
Их работою обычной –
Как сталь варить,
Как строить и пахать.
Был злей и круче
Смерч послевоенный –
Он много судеб
Поломал, сгубил.
Стремясь принизить
Подвиг наш нетленный,
Вдруг кое-кто
Фашистов возлюбил!
Подумать страшно:
Легче в мясорубке
И безопасней на передовой!..
Теперь живет
Порой, как в душегубке,
Кузнец Победы, фронтовик-герой!
Не хнычет он
И жалобы не пишет,
Хоть ноет сердце,
Ходят желваки…
Себя он успокаивает:
«Тише…»,
Сжимая-разжимая кулаки.
И он, и побратимы –
Из породы,
Что не уступит
В схватках до конца.
Однако раны, стрессы,
Просто годы
Ряды их косят
Поточней свинца.
Как их спасти?
Где возвести заслоны? –
Уйдут Отчизны лучшие сыны!
…Нельзя их счет
Вести на миллионы:
Они – поштучный арсенал страны!
Юрий КИРИЛЛОВ, полковник запаса, член Национального союза писателей Украины
КОРДОН. РЕНІ. 22 ЧЕРВНЯ…
21 червня. Той суботній день видався теплим і задушливим, такі бувають перед грозою. Дорослі йшли на роботу. На ренійському базарі починалася торгівля, відчинялися крамниці і перукарні.
Командир ренійської групи кораблів Дунайської флотилії капітан-лейтенант Всеволод Кринов уже вкотре уважно розглядав гирло ріки Прут, що впадає у Дунай. Його насторожило, що вдень із порту Рені нагору по ріці пішли недовантажені зерном або зовсім порожні німецькі самохідні баржі – чому так? Невже?.. У разі вторгнення ворога потрібно не тільки запобігти проходженню ворожих кораблів, але і допомогти прикордонникам 1-ї застави, які напевно раніше від всіх приймуть удар. Дочекавшись ночі, Кринов змінить місце стоянки кораблів.
Свої дії обмірковував і Казим Мухамедьяров, командир 31-го стрілецького полку 25-ї Чапаєвської дивізії, його частина прикривала Державний кордон. Це був досвідчений воїн, який пройшов громадянську війну, бої на Халхін-Голі і з білофінами. Вже кілька днів з настанням темряви він відправляв червоноармійців до 1-ї прикордонної застави, щоб без зволікання підтримати дозорних кордонів біля мостів.
Розмірковував на випередження і начальник 79-го Ізмаїльського прикордонзагону підполковник Сава Грачов. Повідомлення, що надходили, були тривожними, на тому боці Дунаю знахабніли – намагалися взяти «язика».
Вночі командувачі п'яти прикордонних округів одержали телеграму Генштабу Червоної Армії про можливий провокаційний напад німців 22-23 червня. Війська округів повинні були на провокації не піддаватися, вогонь не відкривати, кордони не переходити.
Моряки одержали наказ: «Дунайській флотилії негайно перейти оперативну готовність номер один...» Одержав тривожне повідомлення і полковник Мухамедьяров, він вночі вивів полк із казарм.
О 3 годині 30 хвилин супротивник впритул підійшов до 1-ї застави. Першим помітив ворога стрілець Наум Птушкін, він вистрілив, і відразу був убитий. У перші хвилини бою на ґанку казарми вбили начальника застави Олександра Плотнікова, на поручнях вишки зависло неживе тіло стрільця Віктора Чуюна.
Через п'ятнадцять хвилин по західній околиці міста відкрила вогонь фашистська артилерія. Наші монітори відразу стали придушувати батареї супротивника. Коли артилерійська дуель припинилася, кораблям вдалося впритул підійти до румунського берега Дунаю, щоб укритися там від артобстрілу – це була «домашня заготовка».
У цей час бронекатери винищували прикордонпости і порушували зв'язок супротивника.
О четвертій годині розірвався снаряд біля спостережного пункту 8-ї батареї 99-го гаубичного артполку (вона була поставлена поблизу кордону на бойове чергування два тижні тому). У ту ж хвилину батарея почала бити по Дунаю – радянські воїни хотіли перепинити шлях ворогу по ріці, але він там не з'явився.
– Припинити вогонь! – дав команду командир батареї Плевако.
Але снаряди вибухали далі. Як з'ясувалося пізніше, лазутчик порвав телефонний кабель, зв'язав його і зверху поклав камінь – на вогневій позиції, так і не почувши команди, випустили 160 снарядів.
О 4 годині 30 хвилин налетіла фашистська авіація і почала бомбити прикордонне містечко. Почалася паніка. Виникли пожежі. З боку залізничного вокзалу, де розташовувалися казарми прикордонників і «чапаєвців», до центру міста потягнулися люди.
О шостій годині до медсанбату доставили перших поранених (трохи пізніше медсанбат розгорнуть за містом, куди скинуть донорську кров літаком).
Авіація завдавала бомбових ударів щогодини в першій половині дня. Близько восьмої години було збито ворожий літак.
«Що це? Провокація? Війна?» – перший секретар Ренійського райкому КП(б)У Терентій Ольховой не міг знайти відповіді. Зібравши партійні, радянські та комсомольські документи, він виїхав до Акерману.
Вранці чекісти почали заарештовувати тих, хто, на їхню думку, міг сприяти супротивнику.
На кордоні події розгорталися стрімко. На 1-шу прикордонну заставу з комендатури було відправлено лейтенанта Івана Шевцова, який мав бойовий досвід після фінської. Він віддав команду – зайняти кругову оборону. Шевцов наказав командирам відділень рити «лисячі нори», у яких можна заховатися від мін і снарядів.
Протягом цього дня прикордонники 1-ї застави непохитно стримували ділянку кордону, взаємодіючи з моряками Дунайської флотилії і «чапаєвцями».
22 червня, у полудень полковник Мухамедьяров об'єднав під своїм командуванням всі військові частини, розташовані на території Ренійського гарнізону.
Артобстріл міста тривав з перервами цілий день. Гинули мирні люди. Родичі оплакували машиніста паровоза Тихона Кіндратовича, домогосподарку Катерину Антохі, школярів Жору Рошульського і Колю Матроса...
Цього дня у місті народилася дівчинка. Назвали її Ганнусею...
Завтра, 22 червня 2008 року, вона відзначить у Рені своє 67-річчя.
Михайло САЛАБАШ, м. Рені
