Вітчизняна взуттєва промисловість переживає не найкращі часи свого розвитку. Не вистачає сировини, барвників, різко знизився споживацький попит у зв’язку з потужним потоком імпортного взуття. Як зазначив під час «круглого столу», що його організували у рамках цьогорічної XV-ї Міжнародної спеціалізованої виставки взуття, шкіри та хутра «Leather and Shoes», заступник міністра промислової політики України Сергій Грищенко, ефективний розвиток шкіряної та взуттєвої промисловості стримують незабезпеченість шкіряних підприємств шкірсировиною для виробництва шкір-товарів та напівфабрикатів через значний її експорт (виробничі потужності завантажені в галузі в середньому на 40 відсотків) та насичення внутрішнього ринку імпортною продукцією. Ця продукція в основному завозиться з континентального Китаю, здебільшого із заниженою митною вартістю.
Проте доводиться не без суму констатувати: у жалюгідному стані галузі винні й самі взуттєвики. Позаяк вони планомірно випускали своє “швидкомозольне” взуття, – і водночас самі носили переважно імпортні чобітки та мешти.
Наприкінці 80 років у СРСР випускалося понад 800 мільйонів пар взуття на рік. Тобто на кожного мешканця, включаючи немовля й пенсіонера, припадало майже три пари взуття. З високих трибун наголошувалося: за кількістю ми забезпечуємо населення взуттям, тепер лишилося тільки розібратись із якістю...
Минули роки, та якість ані на йоту не змінилася. Наше взуття важке, неестетичне, незручне, а, вірніше сказати, абсолютно неергономічне.
Французькі взуттєвики стверджують: що легше взуття, то краще працює серце. Фахівці підрахували: кожні зайві сто грамів на ногах у взутті дорівнюють двом кілограмам за плечима. Тож, взуваючи “надійні” вітчизняні масивні “шузи”, ми одягаємо поклажу на плечі. За рік зайві кілограмометри переростають у десятки та сотні тонн перенесеного вантажу. Та й здоров’я чималою мірою залежить від правильності постави, ходи.
Вітчизняне взуття технологічно розробляється на усередненого манекена, а у живої людини стопа, п’ята мають свою неповторну форму. Нашим взуттєвикам це, мабуть, невідомо, – інакше чому все взуття випускається із прямим задником? Будь-хто, взувши вітчизняний виріб, невдовзі натирає мозолі, причому по всій ступні одночасно. Погіршується діяльність вестибулярного апарату, що коригує координацію рухів.
Наприкінці позаминулого і на початку минулого сторіччя далеко не всі українські доріжки посипалися піском, а вже про сіль зайве й казати. Однак травматизму не було. І справа, як це не дивно, у зручному взутті! Архівні дані кажуть, що й зимова захворюваність у ті часи була набагато нижчою, ніж зараз. Причина багаточисленних грипів та ГРЗ не в останню чергу – в тому самому взутті...
Жіночі й чоловічі зимові чоботи, вироблені на наших підприємствах, під час холодів не рятують від морозу, при плюсовій погоді в них спекотно, а найменша відлига перетворює їх на сирі важкі гирі.
До революції 1917 року пересічний українець полюбляв носити не закордонне, а вітчизняне взуття. Причому найчастіше взуття робилося на замовлення. Майстри керувалися не двома величинами, як це роблять сучасні вітчизняні взуттєвики – повнота та довжина (розмір), а робили гіпсовий або глиняний зліпок стопи замовника.
І робоче взуття, і ошатне відрізнялися порівняно із сьогоднішнім легкістю, зручністю, красотою, високою гігієнічністю (були використані натуральні матеріали), міцністю. Незалежно, який застосовувався спосіб кріплення верха й підошви – шпильково-гвіздьовий, прошивний або клеєвий – взуття класично поєднувало в собі утилітарні якості та естетичні.
Я навмисне не зупиняюся на імпортному взутті. Фахівці закордонних фірм розробляють моду на десятки років наперед, ведуть серйозні дискусії щодо зміни кожної малюсінької деталі у взуттєвому кроєві, колодці, дубителях, барвниках, підкладці тощо. Мабуть, нашим взуттєвикам слід перейняти їхній вдумливий підхід до вирішення проблем.
І все-таки успіху можна досягти в іншому. Не можна механічно копіювати закордонні досягнення, якими б чудовими вони не були. Взуття кожного народу унікальне настільки ж, як і його пісні, танці, традиції.
Безумовно, взуттєвикам нової формації належить відмовитися від традиційних нині хромових дубителів, з-за яких шкіряне взуття стає немов промокашка від найменшого дотику із вологою, і повернутися до рослинних препаратів обробки шкіри, що дозволяло нашим предкам годинами ходити по болотах із сухими ногами. Поза усякі сумніви, потрібні принципово нові барвники або добре забуті старі.
Головне – йти від запитів споживачів. Масовий випуск взуття настільки ж нерентабельний, наскільки випуск для всіх читачів однієї книжки! Якщо наш інтелект є індивідуальний, малюнок на долоні є неповторний, – такою ж неповторною є стопа кожної людини. Науковцями доведено: якщо при ході будуть масажуватися певні точки стопи, це благотворно відіб’ється на настрої, довголітті, здоров’ї. Нашим предкам це було відомо: до кожної пари взуття вкладалася м’яка стелька, що враховувала особливості стопи замовника.
Бізнесмени, котрі випускатимуть індивідуальне взуття, ніколи не страждатимуть від відсутності замовника. Ті з мешканців Київщини, Вінниччини або Житомирщини, котрі регулярно користуються послугами взуттєвика-“віртуоза” з міста Бердичів, охоче це підтвердять. Підприємці, котрі вирішать штурмувати взуттєві бастіони, заживуть собі слави не меншої, ніж знамениті цукрозаводчики й меценати Терещенки.
Головне – не копіювати, як це робилося раніше, зарубіжну технологію, коли були закуплені лінії з кріплення підошви методом гарячої вулканізації з поліуретану. Що добре для клієнта Франції та Італії – те зовсім непридатне для нас. Якщо задіяти незапитаний науковий потенціал оборонного комплексу у взуттєвому виробництві, то можна створити автоматичні лінії крою, де комп’ютер враховував би 30-40 параметрів замірів стопи, що необхідні для виготовлення індивідуального взуття! А сирі шкури великої рогатої худоби можна закуповувати у фермерів, котрим за відсутності ринку збуту доводиться за безцінь збувати сировину за кордон, а звідти вона повертається у вигляді імпортного взуття й сумочок...
Якщо підприємець-початківець вирішить організувати скромне робоче місце чоботаря, він повинен пам’ятати, що найкращою шкіряною сировиною вважається шевро-козлина шкіра. Козівництво як галузь було виведене із колгоспної системи після Другої світової війни. Натомість у приватному секторі цю сировину закуповувати можна: наприкінці так званої перебудови моїх співвітчизників активно й небезрезультатно агітували розводити на своїх подвір’ях хоча б по кілька кіз. Взуття може стати лікувальним, якщо використовувати для стельки очоси козячої, кролячої, собачої та кошачої вовни. В якості підкладки під союзку й задник доцільно застосовувати жорсткий відхід від міхової промисловості (замість важкого картону).
Варто зауважити, що виробництво взуття має й стратегічне значення. Зразки чобіт українського, а згодом й російського козацтва XVIII-XIX сторіч були узяті за основу французькими та італійськими модельєрами для розробки сучасних жіночих чобіт. Та, як авторові цих рядків неодноразово доводилося чути за кордоном, поки що їм не вдалося розкрити старовинних способів обробки шкіри, аби досягти бажаної легкості та зручності.
За часів СРСР у всіх без винятку спеціалізованих взуттєвих магазинах чи відповідних відділах універмагів покупцям пропонували безліч “імпортних” варіантів. Цією “альтернативою”, – як читачі зі стажем напевно здогадалися – було взуття індійського виробництва. На вигляд респектабельне, – проте вкрай нестійке до наших погодних умов. Політінформатори та агітатори, що регулярно “промивали мізки” моїм співвітчизникам, аргументували засилля індійського взуттєвого ширвжитку державними інтересами СРСР... на кордоні з Китайською Народною Республікою. Мовляв, ми свідомо підтримуємо Індію шляхом закупівлі її неякісних товарів, – навзамін ця древня країна ревно виконує роль “стримуючого фактору” для китайців.
Нині оті недолугі індійські мешти можна побачити хіба що на ретровиставках, – поруч із радіоприймачами “Спидола” чи велосипедами “Спутник”.
Китайці ж легально і нелегально ввозять до України просто величезну кількість взуття. Чимала частина товару проходить митницю під кодами інших товарів, державне мито на які є набагато нижчим. Враховуючи низьку платоспроможність населення, така ситуація знов призводить до значного наповнення українського ринку дешевим, проте неякісним імпортованим взуттям.
На додачу, у нас в країні майже не відчутна рекламно-інформаційна підтримка вітчизняного виробника. Хоч той мав би розуміти: купуючи якісне українське взуття, він вкладає гроші у вітчизняну, а не китайську економіку.
За словами заступника міністра промполітики України С. Грищенка, продукція багатьох підприємств вітчизняної взуттєвої промисловості сертифікована в Україні і має міжнародні сертифікати якості. Так, група “Талан” (місто Ромни), яка має у своєму складі взуттєве виробництво, виготовляє високоякісне спеціальне та захисне взуття. Вся продукція цього підприємства сертифікована і відповідає стандартам України, Росії та міжнародним стандартам системи EN.
За словами Сергія Георгійовича, в рамках вступу України до СОТ та інтеграції до ЄС вже виконано значний обсяг підготовчих робіт, пов’язаних із гармонізацією нормативно-правового забезпечення, впровадження нових систем технічної регуляторної політики та захисту виробників та споживачів промислової продукції, зміною умов конкуренції, вертикальної та горизонтальної інтеграції виробничого, наукового та фінансового капіталів, реформуванням системи корпоративного управління.
Як бачимо, штурмувати взуттєві бастіони непросто. Цікаво було б якнайскоріше дізнатися: хто у підсумку виявиться переможцем?
