Правда про голодомор на Одещині. Березівський район. Упорядник Іван Ніточко(Одеська обласна держадміністрація, Державний архів Одеської області). Одеса, «Астропринт», 2008
Лише нещодавно шанувальники краєзнавства познайомилися з книжкою «Березівський район: історія, люди, події», одним із авторів якої був директор Державного архіву Одеської області Іван Іванович Ніточко. І вже тоді було зрозуміло, що березівцям пощастило на земляка-історика: мабуть, жоден район не удостоївся такого глибинного дослідження минувшини свого краю, такого докладного, документованого викладу фактів, подій і людських доль, як це було зроблено головним архівістом області. Й ось перед нами нова книжка, яка значно поглиблює попередній літопис – «Правда про Голодомор на Одещині. Березівський район».
Найбільша заслуга упорядника цієї книжки полягає в тому, що спогади свідків у ній підкріплені та доповнені значною кількістю архівних документів, а сам Голодомор подано у поєднанні з усіма іншими видами репресій, які провадилися в Україні і, зокрема, на Березівщині, комуністичним режимом. Отих репресій, якими Голодомор як геноцид проти українського народу пояснюється і прояснюється, якими він доповнюється і зумовлюється.
Вражає, наприклад, «Попередній список уродженців і жителів Березівського району, які були репресовані до Голодомору, під час Голодомору та після Голодомору». Вдумаймося лишень: у ньому таких, репресованих, 594 імені (і це в одному сільському районі !) – за кожним з яких доля, за кожним – особиста трагедія репресованого, його родини, його нащадків, яким радянський режим ще довго мстив записами в секретних досьє НКВС та КДБ: «сын (или дочь) врага народа», та обмежував у правах графами «особових справ» – «кто из родных и близьких был под судом или следствием…».
Причому закінчується цей список-вирок тоталітарному режимові дуже важливим і характерним записом: «Це лише початок скорботного списку. Реальна кількість березівчан, які були позбавлені свободи, життя чи постраждали від інших видів репресій за роки радянської влади, значно більша. Пошук і відновлення імен репресованих продовжується». А що пошук цей буде нелегким, упорядник переконує нас публікацією фотокопії унікального документа, якого в квітні 1934 року, під грифом «сов. секретно», було направлено в усі міські – та райвиконкоми області.
Йдеться про «Таємну директиву Одеського облвиконкому міськкомам та райвиконкомам області про перевірку органів ЗАГСів та вилучення метричних книг за 1932-1933 роки і переведення їх на зберігання у секретні частини райвиконкомів». Це унікальний документ, саме виявлення якого є великою вдачею і заслугою колективу Одеського держархіву. Адже всі інші примірники цієї «директиви» директивно ж таки були знищені, крім цього одного, мабуть, навмисне, з ризиком для життя, збереженого кимось у Спартаківському райвиконкомі області. Людина, яка вдалася до цього, добре знала, що насправді документи про смертність під час Голодомору вилучали із ЗАГСів не для зберігання, а для… знищення!
Тобто даний документ засвідчує, що вже в 1934 році сталіністи намагалися знищити документальні підтвердження масовості своїх репресій та розв’язаного в Україні голодоморного геноциду. Невипадково й перший пункт цієї таємної директиви закликав до нової хвилі репресій уже серед працівників ЗАГСів, вимагаючи: «Немедленно организовать проверку сельских ЗАГСов. Поставив задачу такого обследования – очистку апарата ЗАГСа от классово враждебных элементов…». Тобто влада фізично знищувала тих працівників ЗАГСів, які знали про геноцид та репресії, і могли потім свідчити про них, а отже – й проти самого комуністичного режиму.
В книзі чимало спогадів людей, які дивом пережили Голодомор. Вони – такі ж вражаючі, як, скажімо, спогади, записані дослідниками з розповіді жительки села Мар’янівки Тамари Федорівни Яхимович, якій в роки Голодомору минав десятий рік. «Пам’ятає, що діти ходили опухлі від голоду. Мами збирали бур’ян і варили. Здорові хлопці ходили на річку і на дні річки збирали ракушки, багато дітей топилося. В селі дуже багато людей померло від голоду. Батька забрали взимку, а за що, ніхто не знає. Працював він у районній раді інструктором. Взагалі взимку 1932-1933 років багатьох чоловіків забирали невідомо куди і невідомо за що… За батька мама вже дізналася через кілька років потому, що його розстріляли. Траплялися випадки в селі, що люди їли померлих, божеволіли від голоду».
Зверніть увагу: свідчень про те, що саме в роки Голодомору енкаведисти заарештовували і розстрілювали багатьох чоловіків, годувальників родин – в цій книзі, як і в інших джерелах, дуже багато. А ще зверніть увагу, що заарештовували людей таємно, розстрілювали без належного слідства, а родини дізнавалися про те, що їх розстріляно, лише через кілька років наполегливих пошуків. То що ж це була за влада така?!
До певної міри, відповідь на це запитання віднаходимо в другому розділі рецензованої книжки: «Так організовували Голодомор. Свідчать офіційні документи». Тут використано десятки документів, які засвідчують, як в українських селянських родин все вирощене і нажите ними – розстрільно вимагали, як його відбирали та вигрібали… Залучив упорядник і значний газетний матеріал, за публікаціями районної та обласної преси. Документи і свідчення очевидців, які упорядник зібрав під обкладинкою даної книги, безапеляційно доводять, що Голодомор в Україні справді «організовували», що він був одним із способів масових репресій проти українського селянства.
Заслуга Івана Ніточка, зокрема, в тому, що він публікує «Попередні списки розкуркулених, загиблих від голоду та репресованих жителів Березівського району», причому подає їх окремо, за кожною сільрадою, з переліком вилученого комуністами майна і з поясненнями: «Розстріляний», «заарештований», «висланий», «заарештований і знаходиться в ДОПРі», тобто жде суду компартійної «трійки» і розстрілу. І в списках цих – теж сотні і сотні імен!
Дехто з селян усе ще наївно вірив, що цей масовий терор – не політика Компартії і не політика держави,а «кое-где имеющиеся отдельные перегибы на местах». З цією наївною вірою вони сідали за листи «лично товарищу Сталину» та в ЦК ВКП (Б), а також за заяви до районної, обласної чи республіканської прокуратури…
« Я – син бідняка, – скаржився в одній з таких заяв годувальник пяти членів своєї родини, житель Красногорської сільради Петро Свєтєльщук, у якого відібрали весь вирощений врожай, а також рідний дім і все, що в ньому було. – Во время раскулачивания забрали хлеб и оставили меня в очень скверных условиях. Поэтому прошу это расследовать, потому что меня неправильно приравняли к кулакам, в то время как я середняк… При раскулачивании у меня забрали: одну корову, одного поросенка, гардероб, шкаф, зеркало, весы, самовар, рундук, два стула, одну скамейку, хлеб в зерне…».
Ну які коментарі потрібні до цього компартійного нелюдства?! А подібних «розкулачок» було сотні тисяч. Досить сказати, що лише до Сибіру комуністи виселили понад двісті тисяч так званих «розкулачених» українських родин. Не осіб, зверніть увагу, а родин!
До речі, зауважу, що майже на всіх авторів подібних скарг та листів негайно заводилися «справи», причому багатьох згодом заарештовували та розстрілювали як «антипартійні елементи» та «ворогів народу».
Саме така доля спіткала й багатьох православних віруючих сіл Заводівка та Бернадовка, які в квітні 1930 року писали прокурору Одеси, скаржачись на секретаря компартійної організації села товариша Ричагова, який, разом зі своїми однопартійцями, «залякуючи селян», відібрав у них церкву. При цьому він заявив на сходці селян: «Я перестреляю половину села, а настою на своём!». І справді, як видно з документів, він та його однопартійці – заарештовували, розстрілювали, виселяли, розкуркулювали, руйнували храми, репресуючи священників та церковних активістів.
Нагадаю, що книжка, яку зі знанням справи, на науковій основі впорядкував головний архіваріус області Іван Іванович Ніточко, називається «Правда про Голодомор на Одещині». Як людина, яка впродовж багатьох років займається питаннями Голодомору та комуністичних репресій в Україні, можу стверджувати: те, що вміщується в цій книжці, дійсно є суворо документованою, трагічною правдою, яку ми не лише самі повинні досліджувати, але й яку маємо донести до пам’яті і сердець наших нащадків.
