Вперше Гарольд Ісаакович Неймарк з'явився у нас в редакції рік тому. Випускник школи імені П.С. Столярського та Одеської консерваторії, народний артист Туркменистану, який сорок п'ять років мешкає у цій країні, він захоплено розповідав про себе та свій колектив – дитячий ансамбль скрипалів, про безперевні зв'язки із Одесою. Минув рік. Яким він був для Гарольда Ісааковича? Наш гість розповідає.

НШІ ОБРИСИ

– Рік тому у нас була дуже щира зустріч в редакції. Маю сказати... Коли живеш далеко від міста, де народився, такі зустрічі зачіпають глибини душі і є дуже гарним мотивом для подальшої роботи, для нових досягнень. Минулий рік був дуже насиченим – і творчо, і душевно. Наш новий Президент Гурбангули Бердимухамедов приділяє велику увагу питанням розвитку культури, й багато що вже змінюється. Якщо в нас було закрито низку колективів, не було оперного театру, симфонічного оркестру, то новий президент взявся усе це відновити. Нещодавно відбулася прем'єра національної опери. Відродився симфонічний оркестр і вже дав серію концертів. Розумієте, життя почало набувати зовсім інших обрисів з погляду його естетики.

У нас встановилися контакти із Україною: близько двохсот дітей із Туркменії послані сюди навчатися. Серед них і моя учениця, у якої чудове сопрано. Значно збільшився прийом до навчальних закладів, зокрема, культури. І що для мене особливо приємно, – три моїх випускники вступили до консерваторії. Адже раніше в нас була просто кризова ситуація: приймання до вузів було невеликим, діти йшли "в нікуди".

Відбулося закладення нових будинків російської школи, російського театру... Взагалі, таке прагнення Гурбангули Бердимухамедова до відродження того, що було втрачено, дуже благотворно діє. Президент розширює контакти не лише по лінії промисловості, економіки, але й у гуманітарній сфері. Усе це позитивно позначається на наших дітях, вони бачать остаточний результат. Судячи із приймання до консерваторії, за кількістю дітей, направлених на навчання, відкриваються дуже гарні перспективи.

Ставлення президента до культури добре ілюструє святкування ювілею нашого ансамблю "Мукам" ("Мелодія"), якому цього року виповнилося 30 років. Практично, немає заходу того або іншого ступеню важливості, у якому б він не брав участі. У репертуарі ансамблю – музика туркменських та закордонних композиторів.

Ювілей відзначався на державному рівні, на концерті був присутній увесь дипломатичний корпус, члени уряду. Одночасно відзначали і мої круглі дати: 70-річчя від дня народження та 50-річчя творчої діяльності. Я був нагороджений орденом "Золоте століття" ("Altyn asyr"). У концерті брали участь наш ансамбль і творчі колективи, які прийшли нас привітати. Це був незабутній вечір. Справа не лише в мені: це була відправна точка нашого естетичного відродження.

ОДЕСА – АШГАБАТ – ОДЕСА

Я бачу, що Одеса змінилася. Коли зустрічаєшся із людиною, яку знав молодою, складається враження, що вона такою і залишилася. Так, якісь зміни помічаєш, але у твоїй свідомості немов проходять кадри з фільму – де ви були, що говорили, як навчалися, – і ти вже не помічаєш, яке обличчя у цієї людини. Ось так само в мене і з Одесою.

Тут насамперед мене цікавить море, театри. Я дуже вдячний директорові театру музичної комедії Олені Григорівні Редько за те, що вона запросила мене на виставу "Бал на честь короля". Я не знав, про що вона, я просто пішов подивитися оперету. Розумієте, я ж знаю цей театр із перших днів, як тільки-но він переїхав зі Львова. Я пам'ятаю перші вистави... Я був знайомий із Маргаритою Дьоміною, Михайлом Водяним, Іваном Кільбергом, Ізакіном Гриншпуном. Із його сином Юлієм я навчався у консерваторії. Ось такі корені... І я трохи працював у театрі, коли тільки-но створювався оркестр. У виставі "Бал на честь короля" мене вразили не лише сценографія, дуже гарна гра акторів, переважно усіх. Мене вразила пам'ять. Те, чого не залишилося, у багатьох випадках, в одеситів, збереглося у цьому театрі, у цій виставі. Ця пам'ять, яка стільки років зберігається, вражає.

Був я і в російському театрі, дивився "Гамлета". Сергій Поляков, виконавець головної ролі, – вихованець нашої, ашгабатської театральної школи. Гра Сергія справляє сильне враження. Мені говорили, що у цьому театрі йдуть прекрасні вистави – "Степан Разін", "Вій", але, на жаль, у мене не було часу їх подивитися. До речі, я і в цьому театрі підробляв, коли був студентом. Я з дитинства дихав цією атмосферою. А оперний театр! Коли я був у четвертому – п'ятому класах школи імені Столярського, співав, – недовго, на жаль, – у складі дитячого хору в опері "Борис Годунов". Зараз я приїхав із онучкою і хочу показати їй театр. Вона мешкає в Москві, в Одесі вперше опинилася, і я продовжую її виховувати у тому плані, що Одеса – це святе місто.

Я хочу ось що відзначити... Ашгабат і Туркменія з Україною були пов'язані більше, аніж це може здатися. У нас працювали одесити, які внесли свій вклад у становлення музичного мистецтва. Наприклад, Микола Федосов – доцент Одеської консерваторії, мій педагог із загального фортепіано. Він поїхав до Ашгабату і був там, коли стався землетрус. Він сам себе відкопував... І потім залишився, оскільки людей не було – усі їхали, побоюючись, що раптом знову почнеться. А він ще кілька років працював – ось така "одеська порядність"... У минулі роки в нас виступали артисти із України. Треба згадати й про "Мости дружби", коли одеські артисти до нас приїжджали, а ми – сюди. Хочеться, щоб зв'язки між Україною та Туркменією були ширшими, об'ємнішими. Такі контакти, як ніщо інше, зачіпають за живе, це те, що є суттю кожної культурної людини.

Я залишаю Одесу із почуттям любові, ніжності, подяки до людей та землі, на якій народився, виріс, одержав освіту, і яка завжди для мене буде святою землею.