– Якби хтось сказав, що доживу до цієї дати, нізащо не повірила б, – говорить Євдокія Парфеніївна Мішуренко. – На долю батьків та мою випало дуже багато випробувань, і хоч літ з тих пір минуло немало, усе у пам’яті збереглося. З дитячих літ ми, п’ятеро сестер та брат, трудились по господарству, обробляли батьківську землю, орали кіньми, вручну косили зернові, молотили. Потім у Новоселівці організували колгосп, і увесь реманент разом з худобою у нас забрали.
Зі своїм майбутнім чоловіком Іваном Севастяновичем Мішуренком дівчина познайомилась у сусідньому селі Єрмаківці, де відвідувала свою старшу сестру. У двадцять років вийшла Євдокія заміж. Весілля не справляли – нестатки не дозволяли, та й наречений був сиротою. Тож повінчались у церкві, пообідали, і на цьому свято народження сім’ї закінчилося. Незабаром поселились у селі Заплази, звідки родом був Іван. Жили молоді хоч і не багато, але дружно, раділи кожній народженій дитині.
Та прийшов тяжкий час – 1932-33 голодні роки.
– Боронь Боже, – застерігає ювілярка, – зазнати людям ще раз такого лиха. Важко сьогодні передати пережиті відчуття, коли людина ні про що не думає, крім їжі. А як важко було миритись з тим, що ми, батьки, не мали що покласти в миску своїм малолітнім діткам. Вигадували, що могли, мололи ріпакове насіння й пекли з нього млинці, для цього навесні використовували кропиву. Їли цвіт акації, а ще чоловік вишукував какіш. При місяці, крадькома, щоб ніхто не побачив, збирала колоски і варила куліш. Розплата за голод була страшною – трійко наших діток померли. А тим часом активісти нишпорили по домівках сільчан, залізними прутами всю долівку у хаті перерили у нас, а нічого не знайшли. Забрали одяг, який був, і останню пілочку. Прикро, але робили це не чужі, а свої, сільські.
Початок запровадження механізації у сільському господарстві приніс полегшення селянину. Іван Мішуренко став причіплювачем, але не надовго, бо незабаром стався з ним трагічний випадок: заснув у борозні, й трактор його переїхав. Мав серйозні переломи ніг, ребер, хребта, словом, став інвалідом. Але на той час ні групи таким хворим не оформляли, ні пенсії не призначали. Однак саме це стало серйозною причиною залишитись в тилу під час Великої Вітчизняної війни. Та хто сказав, що працювати не можна, коли все робили для фронту, для Перемоги!
Підростало у родині Мішуренків шестеро дітей, як у батьків Євдокії – п’ятеро сестер та брат Микола.
– Ми дуже бідували, – розповідає найменша дочка ювілярки Світлана. – Мама працювала на нормі, а батько був на постійній роботі, хоч травма і давалась взнаки. Тому після навчання у школі батько посилав пасти вівці й ніколи нікому не спадало на думку сказати, що я не піду чи не хочу цього робити. Одного разу потрапила під сильну грозу, дощ ллє, як з відра, а поруч блискавка у землю вдарила. Як я тоді злякалась! Щоб щось заробити у сімейний бюджет, мама брала вигодовувати ще й шовкопрядів, скільки ж ми листя перервали цим ненажерам! Не можу забути, як босими ногами по колючій стерні носила воду жниварям.
А ще ж діти Мішуренків, як і всі діти села, долали трикілометрову відстань до школи у Бокове. У негоду дорога, по якій проїздив трактор, ставала страшною перепоною. У кирзових чоботях дітвора долала метр за метром по слизькій колії. Доки добирались на заняття, ноги були мокрими, й треба було сушитись. Тепер, звичайно, інша картина, але школярів давно поменшало.
Після смерті чоловіка у 1985 році Євдокія Парфеніївна ще років зо два сама господарювала на обійсті, яке самі будували. Діти навперебій кликали матір до себе – Ліда і Надя жили в Одесі, Світлана й Галина – у Любашівці, Олена – у Кишиневі. Спробувала старенька і міського життя. Підуть дочка та зять на роботу, а вона просидить у квартирі, виглядаючи у вікно. Все боялась, що як двері відчинить, то не зачинить їх. Одним словом, не прижилась у галасливому і незрозумілому сільській жінці світі, який постійно кудись поспішає. Зрозуміло, той, хто виріс на землі, приростає до неї назавжди. З цієї причини й перебралась до Світлани, згодом у селище переїхала з Кишинева Олена.
Перебравшись до дочки, Євдокія Парфеніївна ще довго тужила за рідними місцями, й постійно її привозили у двір, хату, відвідувала сусідів. До речі, обійстя не продавали, за ним досі доглядає син Микола, він обробляє і город.
Стареньку не забуває жоден член великої родини. Тільки онуків має ювілярка аж чотирнадцять, двадцять один правнук і два праправнуки. Уже всі її діти перебувають на заслуженому відпочинку, пережила жінка й втрату – не стало її дочки Надії.
У чому ж секрет довголіття Євдокії Мішуренко?
– Може, це нагорода матері за усі її страждання, – припускає дочка Світлана Іванівна. – У лікарні вона була лише тоді, коли народжувала дітей. Один раз, щоправда, їй зробили укол для підтримки серця. Сьогодні найсерйозніша проблема зі здоров’ям – катаракта на одному оці. Але ще півроку тому вона мені засиляла нитку в голку! Може похвалитись і пам’яттю. Коли вона переїхала до мене, я постійно забувала, де що лежить, а вона мені нагадувала. А ще постійно допомагала – їсти зварить, доки я на роботі, й на городі попорається. Тепер уже не може, то ми її обходимо, виводимо у двір й виконуємо усі бажання. Мама у нас дуже добра, тому всі ми її любимо й поважаємо. Найсмачніший шматочок – для неї. І діти, й онуки, й правнуки відвідують її часто і пишаються бабусею.
Зранку старенька читає Біблію (читати її навчив колись місцевий вчитель Мойсей Ананійович). Помолившись, дякує Богу за даровані їй літа і зичить усім рідним (а у всій родині до 80 чоловік) щастя та радості, усіх земних благ.
Цілий тиждень у домівці Світлани Іванівни пожвавлення – тривала підготовка до материного ювілею. Дочка Галина спеціально приїхала з Миколаєва (живе там у дочки) зарані, щоб стати у поміч, з’їхалась величенька родина – понад тридцять чоловік.
За святково накритим столом іменинниця сиділа на почесному місці, приймала квіти і подарунки, слухала вірші, здравиці на свою адресу й просто раділа, що трапилась нагода побачити разом усю рідню. Однак пригубити шампанського відмовилась, мовляв, уже літа не ті.
З поважним ювілеєм прийшов привітати Євдокію Парфеніївну заступник голови райдержадміністрації Михайло Панченко. Любашівський селищний голова Людмила Прижбило вручила нашій землячці подарунок – двоспальну яскраву ковдру. Гості бажали іменинниці найголовнішого – міцного здоров’я, злагоди і добра усій родині.
