На свої дев’яносто другі іменини Федора Василівна Лисенко у колі своєї великої родини на радощах заспівала ще дзвінким і молодечим голосом улюблену народну пісню «Ой зелене жито та й овес, ось зібрався рід мій увесь!». Бабусі є чому радіти: за святковим щедро накритим столом сиділи її п’ятеро дітей, вісім онуків, сім правнуків і шестимісячний праправнук Женя, зяті та невістки.
Народилася Федора Василівна у бідній селянській родині Василя і Параски Рихліцьких, які мешкали у селі Шайтанівці Троїцької волості Ананьївського повіту. Федора була десятою дитиною. Свого батька ніколи не бачила, бо той помер ще до її народження. Матері, простій селянці, довелося самій ставити на ноги синів Михайла, Гаврила, Івана, Василя, Федора та доньок Ксенію, Олену, Ганну, Євгенію і найменшу – Федору. Але, слава Богу, усі вижили, побралися і роз’їхалися, хто куди. Вижила її численна рідня і у страшний 1933 рік, коли від мук голодної смерті люди вимирали цілими сім’ями.
Навесні, коли обабіч дороги з’являлися перші бур’янці, люди паслися, немов свині, – з болем згадує Федора Василівна. – Нам також довелося набідуватися. Їли плецики з лободи, затірку з висівок. Щоденно вулицями їздила підвода і підбирала мерців. Пам’ятаю, наша сусідка ще була жива, але її, немічну і напівживу, поклали поверх трупів, вона кричить: “Я їсти хочу! Я їсти хочу!”. Їздовий на це не звернув жодної уваги, завіз її на цвинтар, де для покійників було вирито довгу яму.
Тих, хто намагався назбирати в полі колосків, ловили, били і судили, з місць позбавлення волі майже ніхто не повернувся....
Змалку допитлива Федора тяглася до знань і мріяла стати вчителькою або агрономом. Але через бідність та нестатки довелося обмежитися чотирирічною освітою. Бабуся каже, що мала лише калоші і капці, в яких і взимку доводилося бігати до школи. Далі вчитися можливості не було, тож у підлітковому віці довелося йти до колгоспу і заробляти трудодні. Звична до важкої праці дівчинка завзято трудилася на колгоспних нивах. Якось (це йшов 1937 рік) її, вродливу, веселу, метку, з дзвінким голосом нормовичку, запримітив двадцятидев’ятирічний голова колгоспу імені Жданова Павло Степанович Лисенко. Невдовзі його бричка під’їхала до селянського двору, і він попросив матір Параску віддати за нього дівчину. Звичайно, та погодилася, але Федора опиралася з усіх сил. Тоді один з братів спитав: “Доки будеш “латуру” їсти?”, і дівчина дала згоду...
Молодята оселилися у невеличкому селі Кратівці, що поблизу Троїцького. Через рік у молодого подружжя народилася донечка Оленка. Життя поступово налагодилося, нестатків стало менше — керівник отримував спеціальний пайок. Проте дружина голови колгоспу, як і всі, без будь-яких поблажок, працювала на різних роботах.
У 1941 році у Лисенків народилася ще одна донька – Валентина, але почалася війна, і Павло був мобілізований на фронт. Пішли воювати і Федорині брати. Додому повернулися тільки четверо. Іван загинув якраз на День Перемоги.
Гіркі спомини про пережите викликали у Ф.В. Лисенко непрохану сльозу. Чимало жахів довелося пережити жінці в період окупації, ще й доля чоловіка, який не подавав звістки про себе, ятрила її серце. Але однієї з темних ночей 1942 року зранений і знеможений Павло Лисенко постукав у шибку. Радості дружини і дітей не було меж. Його нагодували, помили і заховали від сторонніх очей у погребі. Федора Василівна розповіла, що руки до крові стерла, замуровуючи чоловіка у схроні. Коли той очуняв, почав налагоджувати зв’язки з троїцькими підпільниками. Якось до подвір’я Лисенків вдерлися фашисти і почали шукати господаря. Хтось з «доброзичливців» видав сільського комуніста. Але жінка твердила, що він десь воює. Тоді німець у чорному мундирі, мабуть, есесівець, сказав, що буде її розстрілювати. Федора випрохала кілька хвилин, щоб попрощатися з дітьми, матір’ю і білим світом. Її поставили біля клуні і вже мали розстріляти, коли німець наказав підождати і пішов до їхньої сусідки, щось розпитати. Так і минулося.
Після визволення села, навесні 1944 року, в родині Лисенків було вже трійко дівчаток. Останніми народилися сини Станіслав і Валерій – у 1946 і 1949 роках.
Батько працював на високих посадах і дав можливість дітям здобути вищу або середню спеціальну освіту. Мати далі трудилася у городній бригаді та на птахофабриці. На пенсію пішла у п’ятдесятирічному віці і, нарешті, змогла зайнятися улюбленою справою – вирощуванням квітів. Її хата була заквітчана, немов ружа. Охочим давала насіння, щоб і біля їхніх обійсть цвіли барвисті квіти.
У 1975 році її чоловік Павло загинув. Трагедія сталася на трасі Одеса – Київ поблизу села, коли той на автомобілі повертався додому.
Понад чверть століття Федора Василівна мешкала самотою у своїй чепурній хатині, доглядала город, зустрічала і проводжала синів та дочок.
У 2001 році ще один суворий іспит випав на долю жінки. Малолітні грабіжники залізли до оселі бабусі, нещадно побили бідолашну і, поживившись останніми 15 гривнями, покинули напризволяще. Напівживу матір діти перевезли до Ширяєвого, до доньки Валентини, де Ф.В. Лисенко кілька місяців перебувала між життям і смертю, але завдяки турботі та опіці люблячих дітей та онуків одужала. Звичайно, про повернення до села і мови не могло бути, тож, поживши у Валентини, бабуся Федора переїхала до Одеси, до дочки Галини. Та невдовзі спротивилась душа сільської трудівниці міській суєті, вона занудьгувала за сільськими просторами, квіточками та травичкою, захотілося босоніж пройтися по землі, тому попросилася до найстаршої доньки Олени, до села Новотроїцького. Каже, що тут легше дихається, і ніби знову на світ народилася. Бабуся Федора залюбки порається на подвір’ї, доглядає за курочками, просапає грядку або поллє квіточки, бо на більше сил не вистачає.
Цього дня гості не один раз піднімали повні чарки за здоров’я іменинниці, яка чемно сиділа на почесному місці і всміхалася своїй долі, раділа, що не одинакує у порожній хаті, а живе в оточенні люблячих дітей та онуків. А про своє довголіття Федора Василівна каже, що, мабуть, Бог, добрі і турботливі діти, онуки та правнуки тримають її на білому світі.
