ЖАННА САВИЦЬКА. «СПРОБА ЖИТИ». ВІРШІ. ОДЕСА, «ДРУКАРСЬКИЙ ДІМ», 2008

Жанна Савицька належить до тих поетес, які, сягнувши третьої, або й четвертої книжки, так і не дозволили критиці та шанувальникам віршованого слова поблажливо титулувати свої твори «жіночою поезією», маючи під цим на увазі провінційно-артистичний надмір чуттєвості, маніакально-еротичні екзальтації та банально-невмируще у словесних риданнях українських літгероїнь сюсюкання «навічно обдуреної і покинутої».

Якщо аналітично охопити всі ті твори, які ввійшли не лише до рецензованої, але й до трьох попередніх – «Танець на битому склі», «Під небом над прірвою», «Прагну» – поетичних збірок Жанни, то неминуче кидається у вічі, що, творячи римовану хроніку буття своєї опоетизованої Жінки, авторка в кожному з віршів намагається кодувати цілий пласт її соціально-психологічного буття, вивершуючи стан душі: від підтекстової деталізації – до філософського узагальнення; від особистісного чуття – до вселюдських поривань, тенденцій і канонів. Усе це різними засобами, з різним морально-етичним настроєм, відтворюється у таких по-людяному глибинних, філософськи вивірених поезіях Савицької, як «Покликання», «Це я тут вправно вибілила стелю…», «Міняю розбиті, непевні небесні дороги», «Їжачок», «Ми не злостиві – винних не шукаєм»…

Недорого – за тисячу долярів

Відлуння літ дитячих продається

…За полем – ліс в травневому

розмаї,

І запах полину в старезній скрині,

А також – річка й сині небокраї…

Так, тисяча – це зовсім небагато.

…Хтось продає в селі

батьківську хату.

…Згоден, сюжет – учорашній селянин за безцінь продає батьківську хату – в сучасній українській літературі не новий, можна сказати, навіть збаналізований. Але, вдаючись до нього в поезії «Торг», Жанна Савицька зуміла скласти свою, власну морально-етичну ціну не лише родинному гнізду «із запахом полину в старезній скрині», але й самій цій оборудці – з продажем родовідної пам’яті та спогадів дитинства; з усім тим фізичним і духовним корінням, котрого згубно позбувається людина, полишаючись без батьківського обійстя. І не вина, а біда вчорашнього селянина, в тому, що залишатися на селі він уже не може і не хоче, а врости в міську соціокультуру – просто так, без економічного, світоглядного та психологічного зламу, – в більшості випадків просто не здатен.

Загалом, авторка віддає досить щедру данину красі подільських краєвидів, селянській душі і селянському світосприйняттю. При цьому мова її віршів – мрійливо образна, філософічна; нібито ж, без емоційного надлишку, але й без убивчої констатаційності та повчальності. Це завжди – розмова з собою, в тому душевному стані і в тій життєвій статиці, в яких, за тієї чи іншої ситуації, опинилася героїня твору, а віриться – що й сама поетеса. А ще, на її честь, авторка не зациклюється на хуторянській етнофольклористиці, а сміливо вторгається у дріб’язковий побутовизм щодення, якого так бояться наші поети, але на попелищах якого найчастіше гинуть і щасливе кохання, і родинний затишок, і душевна рівновага особистості;

Ти любиш з цукром молоко,

я – чорну каву

і фільми рубрики нічної

«Не для всіх»

Ти поринаєш в ТСН,

у «Факти», «Право»,

а Достоєвського й Камю

береш на сміх…

Або:

Мовчіть, печалі, гості самозвані,

Допоки білий світ хоч трохи милий.

Ну, хто ще так жорстоко, як кохані,

Уміють нам обрубувати крила?!

…Як вторгається і в сумбурно невизначений світ політичного буття сучасного українця – на тлі невизначеності буття самої України, що вже давно гнітиться й опікою «емігрантів-порадників» – з поезії «Пудель і Дворняга», й братовбивчою традицією міжусобиць, з їхнім одвічним кредом: «воювати, воювати!» – з поезії «Темрява». Проте, між особистісною невлаштованістю і вседержавницькою невизначеністю отого «пересічного українця» все ж таки найвеличніший біль душі своєї поетеса ритуально віддає молитовному болеві за Україну, до якої, он, «…скільки гетьманів збіглося стати на герць на розпутті! Знов за статус месії і право вести Україну». Але:

Люто привиди б’ються:

минуле з примарним майбутнім.

А Вкраїна чекає,

Коли божевілля минеться

І пройде суєта,

І залишиться вічне і сутнє,

Україна чекає,

Завмерши на дні мого серця…

Про одного з маститих московських поетів радянської доби свого часу було сакраментально мовлено: «Він написав чимало хороших віршів, але не видав жодної хорошої збірки поезій». І в цьому визначенні проглядається глибинний зміст: вбираючи в себе окремі вірші, збірка стає самодостатнім макро-поетичним твором, з власними законами, власною макрооборазною системою, власною філософією і поетикою… Назвавши свою збірку багатообіцяючим «Спроба жити», Жанна Савицька ще й розбила її на цикли: «Спроба перша», « Спроба друга»… Та, на жаль, ніхто не підказав авторці, що перетворити ці три досить довільні добірки віршів – на «три спроби життя» вона, звичайно, може, але за умови, що: по-перше, кожна з них матиме чітко сформовану ідею цієї «спроби», по-друге, твори кожної з цих добірок, образно, філософськи та психологічно доповнюючи один одного, творитимуть опоетизовану сутність даної конкретної «спроби», а по-третє, що авторкою буде витворено отой провідний, об’єднуючий Образ, який помислами, життєвими пошуками, самою своєю долею уособлюватиме оці три «спроби життя» (не має значення, якого – фізичного, творчого, узагальнено-духовного), вивершуючи врешті-решт одну всеосяжну спробу… раз і навічно даного кожному з нас Життя.

Одначе ні про жодну з цих основ Жанна Савицька не подбала, заганяючи себе, в такий спосіб, у пастку читацьких розчарувань. Інтуїтивно відчуваючи цю композиційно-сюжетну слабкість збірки, автор передмови до неї «П’янке цвітіння полину» Володимир Гаранін намагався дати хоч якесь там текстове та підтекстове трактування авторським «спробам жити», але йому це не вдалося. І через непродуманість компоновки даних добірок (їх навіть важко назвати циклами, настільки вони здебільшого довільні в своєму поєднанні), і через те, що й сам він не з’ясував для себе критерії подібного визначення.

Відтак, слушним залишається зауваження, яке він дає поетесі, котра вже стала членом Національної Спілки письменників, тобто професійним літератором: «…вихід у світ цієї книги знаменує новий етап у творчості Жанни Савицької, бо вона вперше презентує себе як професійний письменник, – а отже має бути готовою бо більш прискіпливого сприйняття критикою її творчості. Важливо усвідомити це з усією відповідальністю, об’єктивністю: те, що може прощатися аматору, члену Спілки закидатиметься без будь-яких потурань!»

Що ж до мого особистого враження, то можу зауважити, що так, три поспіль, книжні «спроби жити» поетесі, на жаль, не вдалися. Але втішає те, що спроби писати не лише віршами, але й справжні вірші, вдаються їй усе частіше. А саме це й засвідчує нова збірка її поезій.