Ніна Сергіївна Самарська, вдягнувши спортивний костюм, біжить до районного Будинку культури. Біжить, немов хоче утікти від своїх 87 років. Схоже, їй це вдається. На сцені колишня фронтовичка ще і «Камаринського» станцює: «Приходите свататься, я не стану прятаться!..» – весело трусне своїми сивими кучерями. Але, з другого боку, скільки щирості, світлого болю, у її романсі з кінофільму «Дні Турбіних»: «В час, когда ветер бушует неистово, с новою силою чувствую я: белой акации гроздья душистые невозвратимы, как юность моя». Чудовий оксамитовий альт літньої солістки, яка вже сама «как метель эта белая», кожному глядачеві нагадує про втрати, яких зазнає людина кожного дня.
Для жителів Рені Ніна Сергіївна Самарська – це ціла епоха, полита кров'ю і слізьми Великої Вітчизняної, століття неспокійних днів і ночей соціалістичного будівництва. Коли країна готувалася до святкування 40-річчя Великої Перемоги, саме Самарська запропонувала створити хор ветеранів війни і праці. Згодом цей унікальний самодіяльний колектив, що працює при ренійському районному Будинку культури, неодноразово успішно здобував звання «народний». А після і його вокальна група, виділившись в окремий колектив, теж одержала звання «народна». Було це рівно 10 років тому.
– На нас просто нагрянули ювілеї! – сміється керівник вокального ансамблю Микола Михайлович Рожко. – Дивишся, одному – 70 років, другому – 75, третьому – 80. Середній наш вік – 72 роки. Якби не прийшла молодь, ця цифра була б більшою.
Молодь – це Лариса Григорівна Коваленко і Тетяна Миколаївна Бєлопшицька. Перша – залізничниця, друга – медпрацівник, на пенсію вийшли нещодавно. Як жити на «заслуженому відпочинку», жити лише для себе і родини, не знають. Звикли бути в колективі, радіти з людьми і сумувати. Із задоволенням влилася в колектив і Надія Олександрівна Павленко, викладач Будинку дитячої творчості.
Хор ветеранів – це не просто самодіяльний колектив, це повноцінний клуб, що живе своїм цікавим насиченим життям. Разом вони зустрічають всі свята, завжди поруч із тими, з ким сталося лихо, хто занедужав – роки беруть своє.
Про кожного учасника можна написати окрему повість – люди прожили цікаве, змістовне життя. Валентина Семенівна Реуцька, наприклад, присвятила себе школі, дуже маленькій школі на окраїні міста. У її класах було багато дітей з родин рибалок, яким часто доводилося допомагати мамам по господарству, на городі, у полі – не до книжок. Скільки ж треба було терпіння, щоб за 45 хвилин уроку наповнити ці дитячі душі поетичними рядками Пушкіна, Єсеніна, Фета. Хор ветеранів для Валентини Семенівни – це ще одна можливість жити в чудовому світі поезії та музики. Адже в репертуарі хору – старі добрі пісні.
Як одного разу слушно зауважила молода ренійська поетеса Лілія Олійник, сучасному поколінню і співати буде нічого. Важко уявити, як через 40 – 50 років нинішні дівчата, ставши бабусями, заспівають хором: «Когда мы в клубе, чиксы танцуют, пусть город знает с кем он тусует…», або щось подібне. Тому хор ветеранів виконує шляхетну місію – продовжує життя старим пісням, які створені справді талановитими поетами і композиторами.
Що характерно серед солістів, крім Віри Іванівни Малогловець, практично немає фахівців зі спеціальною музичною освітою. У цьому і полягає вся складність для керівника ансамблю М.М. Рожко – всі партії, кожну нотку, доводиться вивчати напам'ять. Але дуже старанні – і колишня портовичка Антоніна Денисівна Слабошвицька, і залізничниця Валентина Захарівна Римар, і вихователь дитячого садка Марія Андріївна Узун. А репертуар який! Це і патріотичні, і ліричні, і народні пісні, і джаз. Не боїться Микола Михайлович ставити і академічний спів. Наприклад, романс Свиридова до повісті Пушкіна «Метель». Тут багато в чому допомагає своєму колезі Віра Іванівна Малогловець, кришталеве сопрано якої піднімає звучання до самих висот. «Наш соловей», – так говорять про неї у хорі.
Творчі колективи ветеранів – окраса кожного концерту. І зачарований глядач навіть не здогадується, що Олена Іванівна Кузьміна, втім, як і всі її подруги по творчому цеху, на кожен концерт йде з ліками – від серця, від тиску, від головного болю.
…У свої 73 роки Микола Михайлович Рожко, керівник народного колективу, швидко крутить педалі спортивного велосипеда – поспішає до своїх підопічних на чергову репетицію. У порівнянні з Ніною Сергіївною він, їй-богу, зовсім ще юнак!
