ШАНОВНІ ПРАЦІВНИКИ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ!
Прийміть привітання та найкращі побажання у зв’язку із вашим професійним святом!
Кожна професія важлива по-своєму. Але представникам соціальних служб, крім суто робочих навичок, необхідні ще й увага до людей, унікальний душевний такт. Адже вам доводиться мати справу із найвразливішими прошарками населення, сприяти їхній адаптації до не завжди простих життєвих ситуацій. Далеко не кожній людині під силу винести подібний тягар відповідальності, для цього необхідно справжнє покликання.
Хочеться подякувати вам за щоденну копітку працю, побажати вдячності з боку ваших підопічних та належної оцінки ваших зусиль з боку держави. Здоров’я вам, терпіння, стійкості та мудрості!
Голова Одеської обласної ради
М. СКОРИК
ШАНОВНІ ПРАЦІВНИКИ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ ОДЕЩИНИ!
Щиро вітаю вас із професійним святом – Днем працівника соціальної сфери!
Ваша праця сповнена гуманізму, милосердя й тепла. Всі ви небайдужі до людських проблем, завжди відкриті для спілкування з тими, хто потребує вашої допомоги.
Переконаний, що вам вистачить витримки та професіоналізму для подолання всіх труднощів у справі поліпшення добробуту населення нашого регіону, соціального захисту тих, хто його потребує.
В цей день та на довгі роки бажаю вам міцного здоров’я, добробуту, невтомного творчого пошуку та подальших успіхів у поліпшенні соціального захисту населення.
Голова Одеської обласної державної адміністрації
М. СЕРДЮК
Президія обкому профспілки працівників державних установ щиро вітає членів профспілки всіх структур соціальної сфери області з нагоди професійного свята – Дня працівника соціальної сфери.
Бажаємо і надалі забезпечувати високий рівень соціальної допомоги населенню області, зичимо доброго здоров’я, злагоди та добробуту. Вдячні вам за добродійну працю, милосердя та увагу до людей.
За дорученням президії
голова обкому профспілки працівників державних установ
О. САФРОНОВ
ЩОДНЯ ТВОРИТИ ДОБРО
Скромний і майже непомітний труд працівника соціальної сфери може оцінити гідно лише той, хто дуже потребує його професійних послуг. Щедрі зерна сумлінно виконаних добрих справ відгукуються щирою вдячністю.
– Мені надають дуже необхідну допомогу, – розповідає Анастасія Кир'янівна Маміна, сімдесятирічна підопічна Білгород-Дністровського територіального центру. – Через інвалідність я майже не встаю з ліжка, не можу виконувати руками жодної роботи, багато років не виходжу з дому. Тому дуже вдячна за увагу і працю соціальним працівникам, за їхню чуйність і розуміння умов життя інваліда.
Завідувачка відділення соціальної допомоги вдома міського територіального центру управління праці і соціального захисту Білгород-Дністровської міськради Валентина Олександрівна Лупаленко частий гість у домівках таких людей.
– Телефоном, звичайно, довідатися про потреби набагато легше, – ділиться багаторічним досвідом Валентина Олександрівна, – але живе спілкування дає можливість встановити контакт із людьми похилого віку, почути відверті відгуки про нашу роботу, а отже, поліпшити її. І це істотно допомагає у розв’язанні багатьох проблем, а також у доборі кадрів.
Усього на обліку в міському територіальному центрі сьогодні понад 400 самотніх непрацездатних громадян, 186 з яких обслуговуються відділенням соцдопомоги вдома. Серед них 8 інвалідів Вітчизняної війни, 4 учасники бойових дій, 54 учасники ВВВ, є вдови, члени родин загиблих, інваліди загального захворювання 1-ї і 2-ї груп.
– Ми завжди нагадуємо новим співробітникам, що добре слово, сказане вчасно, набагато важливіше, ніж булка хліба, принесена соціальним працівником, – підкреслює Валентина Лупаленко. – Тому при доборі кадрів ми дуже уважно придивляємося до людей. Адже головні вимоги при прийманні на роботу – це високий гуманізм, здатність на душевну щедрість і тепло.
Своїх підопічних вдома обслуговує 10 соцпрацівників терцентру. 93 людей, котрі потребують піклування, мешкають у приватному секторі, де потрібно докласти набагато більше зусиль, ніж в упорядкованій квартирі. Особливо взимку, коли соцпрацівникові, крім купівлі продуктів і ліків, оплати комунальних послуг, прибирання квартири, прання, допомоги в дрібному ремонті, потрібно принести вугілля і дров, винести паливний шлак і знову затопити піч. Така робота під силу не усім. Адже потрібно, до того ж, проявляти чуйність, добросердя. Тому на посту, як правило, утримуються найбільш небайдужі та терплячі.
Про те, що у відділенні соціальної допомоги спостерігається плинність кадрів, навіть не приховують. Труднощів тут чимало. Адже далеко не усі можуть працювати зі складним контингентом людей похилого віку. Впливає і низька зарплата соцпрацівника, що становить усього 760 гривень плюс 15% за шкідливі умови, які відраховують, по суті, на утримання податків. Серед найстійкіших соціальних працівників, які щодня творять добро, у терцентрі називають Наталю Гаврилівну Тимошину, Наталю Іванівну Литвин, Валентину Василівну Іванову, Ларису Петрівну Корольову.
У першу неділю листопада, коли держава і суспільство відзначає професійне свято фахівців, які щодня піклуються про ветеранів, інвалідів, безпомічних і самотніх старих, малолітніх бездомних і дітей-сиріт, для соціальних працівників настає традиційний час підбиття підсумків і перспективних планів. Такий святковий день для них один з головних, коли в нескінченній суєті турбот і обов'язків можна на якийсь час зупинитися, оглянутися назад і поміркувати, чим ще можна допомогти нужденній частині суспільства не за службовим обов’язком, а за велінням совісті та доброї душі.
Тетяна ГУРІЧЕВА, власкор «Одеських вістей», м. Білгород-Дністровський
«ОСОБЛИВО Я ЛЮБЛЮ СТАРЕНЬКИХ...»
Перед заступником начальника Ренійського райуправління праці та соціального захисту населення Катериною Михайлівною Столяровою сиділа жінка, чий соціальний статус не викликав сумнівів – бомж. Алкоголем зловживала з молодості, за дитиною не доглядала, і якась родина, зглянувшись, забрала хлопчика до себе. Пройшло багато років. Тепер юнак живе і працює в Києві, а його мати тиняється по сараях – без даху над головою, без коштів до існування. Влітку – ще так-сяк, а як вижити взимку? Соціальні працівники розшукали сина, повідомили, що мати бідує. Але він сказав, як відрізав:
– Яка ж вона мені мати, якщо ніколи в житті мною не цікавилася.
Як бути? Вихід один – оформити 63-річну жінку до Будинку для самотніх старих. Але для цього потрібен паспорт, а його громадянка загубила років п'ятнадцять тому. Немає документа – немає пенсії.
Катерина Михайлівна поговорила із працівниками паспортного стола, стала запитувати на підприємствах довідки про трудову діяльність – щоб вдалося оформити нещасній хоча б соціальну пенсію.
…Скільки таких доль пройшло через К.М. Столярову за 35 років роботи в соціальній службі! Потрібно мати унікальне серце – щоб не осудити людину, не відторгнути, а прийняти її такою, якою вона є. І допомогти жити далі.
До соцзабезу на роботу вона прийшла відразу після шкільної лави. Говорить, це був усвідомлений вибір:
– Я сама росла в багатодітній родині і знаю, наскільки це важко. Моя мати завжди допомагала сусідам і знайомим: хто б не прийшов – обов'язково вислухає, розрадить, підбадьорить. Мені з дитинства подобалися люди – з їхніми маленькими прикрощами і простими радощами, з їхніми своєрідними характерами і складними долями. Я люблю людей. Але особливо – стареньких. До нас в управління вони приходять не лише у справах – їм хочеться поговорити, повідати про минуле життя, розповісти про дітей і онуків, про свої болячки. Раніше вдавалося приділяти людям більше уваги, а зараз у нашій службі розплодилося стільки паперів, що часом ніколи підняти голову.
До 2002 року соцзабез займався не лише призначенням соціальних допомог, але і пенсіями. Коли стали вводити формули, коефіцієнти, багато людей похилого віку зовсім заплуталися із цифрами. Мені не раз доводилося чути, як один пенсіонер другому радить:
– А ти звернися до Столярової.
– Та ні, таких клієнтів як я – сотні, хто там у соцзабезі буде вникати...
– Послухай мене – підійди до Катерини Михайлівни, от побачиш, вона допоможе.
Завжди усмішлива, чуйна, привітна. Підсуне стільчик ближче до себе, посадить, стане розпитувати про життя. Такою її знають усі – іншою її не бачили.
– Це я на роботі бадьорюся, а додому приходжу як вичавлений лимон, – зізнається Катерина Михайлівна. – В управлінні праці і соціального захисту останнім часом дуже складно працювати – багато часу забирає безглуздий паперовий конвеєр. Це – не правильно. Але, знаєте, як би складно не було, у мене ніколи не виникало думки змінити роботу.
Від чого людина буває щасливою? У кожної – свої цінності. Для К.М. Столярової щастя – коли вдається допомогти людині, у якої в цьому житті все пішло навкіс.
Цим щастям, Богом даним далеко не кожному, вона і живе.
Антоніна БОНДАРЕВА, власкор «Одеських вістей», м. Рені
СКРАШУВАТИ ЖИТТЯ ПІДОПІЧНИХ
Тетяна Іванівна Єпурі – директорка Тарутинського територіального центру соціального обслуговування пенсіонерів і непрацездатних громадян. У стаціонарному відділенні, або попросту – Будинку для людей похилого віку, яких тільки епітетів не дають їй підопічні.
Фаїна Олександрівна Сурєва, яка через сумні життєві обставини стала однією з них, вигукує:
– Тетяночка Іванівна, це ж сонечко наше! Душі наші тут відтанули завдяки їй і дівчатам, які за нами доглядають. Постельки в нас чисті. Ми ситі, миті. Хочеш – телевізор дивися. Хочеш – плети, або ось, як бабуся Нюта, квітами займайся. Дуже добре нам тут.
Атмосфера в цьому будинку – дуже щирого ставлення одне до одного. У затишних кімнатах, крізь великі вікна яких ллється сонячне тепло, – справжня домашня атмосфера. Нові меблі. Приємних для ока відтінків килими на підлозі і стінах. Найулюбленіше місце підопічних – простора, обставлена добротними м'якими меблями, кімната відпочинку з чудовими картинами – щедрий подарунок підприємця Володимира Єпурі. Тут вони бесідують, провадять заходи, навіть Годину поезії. Ось де Фаїна Олександрівна показує свою майстерність читця, до того ж ще і віршів власного написання.
«Наші бабулечки» – тут бабусь називають тільки так. І така ніжність до старих людей не показна. Соціальний працівник Лідія Іванівна Шестак упевнена: без любові, душевності, жалю в цій професії робити нема чого. У самої Лідії Іванівни десять підопічних. Найчастіше їм за 80, і вони бездітні. Господи! Де сили ця маленька жінка бере, як управляється з усім, доглядаючи ще і за чоловіком, який переніс інсульт, і за 80-річною свекрухою, утримуючи до того ж ще і домашнє господарство, і город 40 соток! А вона посміхається:
– Просто я вмію радіти життю і не люблю сумувати. А мій настрій і моїм бабулечкам передається.
Ми підійшли з Тетяною Іванівною до постелі лежачої старої жінки.
– Здрастуй, бабо Машенько! Здрастуй, моя золота!
І бліде маленьке личко бабусі освітилося блаженною усмішкою щастя.
– Танечко, рятівниця ти наша. Як я тебе люблю...
Тут, справді, робиться все можливе, щоб скрасити життя самотніх людей.
І добровільних помічників у територіального центру чимало. Власник приватного меблевого магазину Петро Роділов відпускає Будинку старих добротні сучасні меблі без усяких накруток. Щорічно перераховує енну суму адвокат Павло Білобров. Підтримують фінансово і господарства «Родіна», «Хутір», «Топаз». Не залишає без уваги районна влада. З їхньою допомогою перекрито дах одного з будинків. І зараз депутати райради пішли назустріч, вносячи зміни до районного бюджету. Навесні можна буде зайнятися ремонтом покрівлі наступного корпусу і заміною вікон. Уже закуповуються ліс, шифер.
Тетяна Іванівна мріє про той світлий час, коли достатні кошти дозволять побудувати двоповерховий будинок з виходом на центральну вулицю, щоб запрошувати сюди на заходи літніх самотніх людей, які живуть у Тарутиному. І, швидше за все, так воно і буде.
Я прощалася, коли до кабінету Тетяни Іванівни увійшов високий молодий чоловік:
– У Тарутиному створено благодійний фонд. Можемо допомогти новими речами. Складіть список усього необхідного.
Ну от, ще одним помічником стало більше.
Таїсія БАРАНОВА, власкор «Одеських вістей», смт Тарутине
