Всеукраїнська нарада з питань підготовки та післядипломної освіти педагогічних працівників відбулася 11 грудня в Південноукраїнському державному педагогічному університеті ім. К.Д. Ушинського. З доповіддю на нараді виступив міністр освіти і науки України Іван Вакарчук. У нараді взяв участь заступник голови Одеської облдержадміністрації Андрій Ткачук. Подаємо нотатки нашого спеціального кореспондента.
Тон цьому зібранню задав сам міністр, своєю доповіддю – діловою, принциповою, а подеколи й сумно-іронічною. Бо й справді, система підготовки педагогічних кадрів, яка склалася на сьогодні в Україні, справляє досить дивне враження. З одного боку, педагогів у нас мають готувати 24 класичні та 25 педагогічних університетів, 2 академії, 9 індустріально-педагогічних та низка інших приватних і комунальних закладів. Здавалося б, за такої кількості педагогічно орієнтованих вузів і коледжів питання підготовки нашого вчительства давно має бути закритим, але… У тому ж то й річ, що в реальності всю цю систему немовби зіткано з суцільних проблем.
Почнемо з того, що, за великої кількості педагогічних навчальних закладів, вісім (!) областей України (Житомирська, Рівненська…) взагалі виявилися без педагогічних вузів. Якщо зважити, що основна проблема полягає в підготовці вчителів для села, то це серйозний недолік. По-перше, за сучасних економічних негараздів студентові все ж таки легше навчатися в своєму обласному, або й районному центрі (в Дрогобичі, Камянці-Подільському, Ізмаїлі та інших райцентрах уже є свої вузи), ніж шукати студентського щастя в столиці або в інших областях. Та й випускники, якщо вони є вихідцями, скажімо, з Одещини, не дуже охоче поїдуть працювати зараз на Волинь чи Луганщину.
Друга проблема: замість того, щоб вдосконалювати методику підготовки педагогічних кадрів, чимало вузів заходилося готувати менеджерів, політологів, політтехнологів, психологів, соціологів і ще бозна-кого, поставляючи державі тисячі неконкурентоспроможних дипломників, і водночас, занедбуючи своє основне покликання: готувати українське вчительство. Причому міністра вражає розпорошеність підготовки кадрів, коли деякі вузи беруться готувати фахівців за десятками професій та спеціальностей, не маючи при цьому ні достатньо кваліфікованих кадрів викладачів, ні досвіду, ні матеріально-технічної бази, ні виходу на відповідні галузі діяльності, навіть для того, щоб студенти проходили там практику, не кажучи вже про працевлаштування.
Саме ця обставина й примусила міністра висловити думку, яка була підтримана десятками доповнювальних та схвальних реплік з приводу того, що освіта в Україні це, на жаль, бізнес, за якого деякі вузи намагаються «продавати» все, що здатні і не здатні продати. А здебільшого, слід гадати, за реакцією в залі, дипломи. Особливо це стосується приватних закладів. У зв’язку з цим міністр заявив, що зараз виникла необхідність усі заклади, які готують учителів (а тепер у нас діють державні, комунальні та приватні вузи і коледжі) підпорядкувати Міністерству освіти і науки, яке могло б контролювати цей процес. Щоправда, не зовсім зрозуміло, яким чином це підпорядкування стосуватиметься приватних закладів. Тобто, наскільки воно буде реальним.
Або ось такий факт. Усі вузи, які мають ліцензії на підготовку педагогічних кадрів, зобов’язані були задовго до навчального року оприлюднити та подати до Міністерства освіти і науки «правила прийому» до своїх закладів, аби там їх перевірили на відповідність законодавству та затвердили. Одначе дивна річ: уже середина грудня, а 14 навчальних закладів свої «правила прийому» до Міністерства так і не подали, і, схоже, не мають наміру цього робити. Тим часом уже є відомості, що в деяких вузах позараховували студентами випускників шкіл, які під час незалежного тестування не набрали мінімальної (145) кількості балів, тобто, по суті, ці вузи позараховували «двійочників», що, за умовами ліцензування, неприпустимо. Відтак міністр заявив, що у вузах буде проведено перевірку, і якщо подібні факти будуть виявлені, постане питання про правомірність надання їм ліцензій. Адже в такий спосіб ми ставимо під сумнів відповідність дипломів наших випускників європейським вимогам. Водночас з’ясувалося, що, незважаючи на спротив, з яким певні сили зустріли запровадження незалежного тестування, на практиці воно себе виправдало і здобуло схвальні оцінки незалежних міжнародних експертів.
У перерві наради я мав розмову з Ігорем Коцаном, ректором Волинського національного університету ім. Лесі Українки, в якому, при 15 тисячах студентів, 2 тисячі навчаються за державним замовленням. Так от, він виявився прихильником тієї системи, за якої, якщо вуз не готує певної кількості фахівців за державним замовленням, тобто людей, які зобов’язані поїхати за направленням туди, де є потреба в учительських кадрах, здебільшого у глухі села, то він не має права і на комерційну підготовку вчителів. Звичайно ж, вузам економічно вигідніше готувати студентів, які навчаються за контрактами, на платних відділеннях. Але це призводить до того, що кількість дипломованих педагогів у нас в чотири рази перевищує потреби, а величезна кількість шкіл і дошкільних закладів залишаються без учителів та вихователів.
До речі, коли на екрані з’явилися графіки працевлаштування випускників окремих вузів, і з’ясувалося, що деякі вузи примудрилися відрапортувати про стовідсоткове працевлаштування своїх випускників за фахом, у залі це викликало сміх і репліки типу: «Добре, що хоч не на 102 відсотки!». І тоді міністр зізнався, що насправді рівень працевлаштованості навіть «держзамовників» подекуди сягає лише 10 – 20 відсотків. Та при цьому справедливо зауважив: «Але ж ви самі подаєте до Міністерства такі відомості. Ми самі говоримо собі неправду і самі ж цій неправді віримо. Тому й живемо так тяжко…».
А ще він повідомив, що Міністерство має намір домогтися, щоб щонайменше 50 відсотків студентів приходило на педагогічні спеціальності з села. З одного боку, це полегшить розв’язання проблеми сільського вчителя, з другого, дозволить готувати національні кадри вчителів, які володіють українською мовою, шанують українські звичаї та українську культуру. Абсолютно неприпустимий є той факт, що в багатьох вузах України взагалі не викладають державною мовою і не готують фахівців, які б володіли мовою своєї держави. По-перше, тут очевидні протизаконність та неконституційність такого підходу до підготовки вчителів. А по-друге, випускники цих вузів виявляються професійно непридатними для роботи в навчальних закладах України, оскільки не володіють ні розмовною мовою, ні термінологією, ні вітчизняною науково-джерельною базою. Не кажучи вже про історію і традиції українського народу. Тож кого, патріотів якої країни, здатні виховувати такі вчителі?! Хіба що ревних поціновувачів подвійного громадянства?
Оскільки йшлося і про перепідготовку вчителів, то міністр радив присутнім у залі представникам західноукраїнських вузів (а тут зібралося понад двісті ректорів, проректорів та професорів з усіх куточків України) виявляти ініціативу і запрошувати викладачів вузів південно-східного регіону на тримісячну практику до своїх закладів; і навпаки, посилати викладачів, які досконало володіють українською мовою і термінологією, для викладання у вузах півдня та сходу.
Досить принциповою у зв’язку з цим була позиція міністра щодо проходження студентами педагогічної практики в школах. Він відверто заявив, що, на жаль, наші школи зовсім не зацікавлені в тому, щоб морочити собі голову зі студентами-практикантами, отож їх слід у цьому заохочувати (щоправда, міністр не конкретизував, у який саме спосіб заохочувати, можливо, доплачувати за роботу з практикантами?), а, водночас, педагогічні заклади повинні формувати мережу базових шкіл і постійно підтримувати з ними зв’язки. Причому настав час офіційно визначити коло базових шкіл та інших закладів, в яких повинні проходити практику студенти того чи іншого вузу, а до самої практики ставитися з усією відповідальністю, як до дуже важливого елементу професійної підготовки.
Усім учасникам наради було роздано програму, що називалася «Концептуальні засади розвитку педагогічної освіти України та її інтеграції в європейський освітній процес», і де був спеціальний розділ: «Формування контингенту студентів педагогічних спеціальностей та їх працевлаштування». Тут можна було знайти чимало цікавих позицій. Зокрема, мовиться, що контингент студентів педагогічних спеціальностей буде формуватися на основі таких засад: визначення об’єктивної прогнозованої потреби в педагогічних працівниках на рівні школи, району, області і держави, а також із впровадженням підготовки педпрацівників за державним замовленням на основі тристоронніх угод: суб’єкт навчання -роботодавець-вуз. Крім того, передбачено збільшити до 50 відсотків прийом сільської молоді на педспеціальності, з урахуванням регіональних потреб та вдосконалення системи відбору молоді, схильної до педагогічної професії; розширення мережі закладів та урізноманітнення форм довузівської роботи.
З метою раціонального використання випускників, мовиться у цій програмі, підготовка їх повинна здійснюватися на основі цільових договорів, укладених органами управління освітою з вищими навчальними закладами. А працевлаштування випускників, які навчалися за держзамовленням, повинне здійснюватися за умовами, що визначені тристоронньою угодою про навчання студента, та в відповідності до законодавства.
Можна було б віднайти в цій програмі і кілька інших цікавих пропозицій. Але, з ким би я не намагався обговорювати їх, усі скептично посміхалися і показували на дату підготовки цієї програми, зазначену на титульному листі. А там значився… 2004 рік! То чому ж уже на порозі 2009 року ці пропозиції подаються, як таке собі керівне ноу-хау, як рішуче керівництво до дії? Що заважало Міністерству та обласним закладам освіти реалізовувати ці положення упродовж минулих чотирьох років? Чи не в тому проблема, що свята всенародна справа підготовки вчителя як вихователя нових поколінь народу у нас і справді все більше перетворюється на одну зі сфер бізнесу щодо розпродажу дипломів?
І ще одна цифра, яка на нараді, на жаль, не пролунала. Щойно стало відомо, що, за даними міжнародної організації «Trends International Mathematics and Sciences Study», Україна виявилася на 26-му місці за рівнем знань математики та природничих наук у загальноосвітніх школах; позаду неї залишилися лише Грузія, африканські країни, країни Перської затоки та деяких інших регіонів. То чи не є це прямим відлунням проблеми підготовки наших шкільних учителів?!
