Великдень, Свята Покрова, Різдво, Водохреща… Упродовж кількох століть українське козацтво витворювало особливі способи вшанування цих та інших свят, у яких релігійні канони поєднувалися з національним світоглядом і колоритно оздоблювалися традиціями військово-козацького лицарства.
Якщо для українського селянина зима була порою відносного перепочинку між осінніми жнивами та посівною, то для запорізького козацтва настання морозів породжувало нову хвилю напруження: щойно річки вкривалися кригою, Кримська (Очаківська), Єдисанська, Буджацька та Ногайська орди або ж османські війська здійснювали грабіжницькі напади на українські землі. І ця обставина накладала свій відбиток і на спосіб життя козаків, і на їхні військові традиції.
Та навіть за цих обставин існували два свята – Покрова (не випадково у наш час, Покрова, тобто 14 жовтня, в Україні відзначається національне свято – День українського козацтва!) та Різдво, на які запорізькі козаки, де б вони не перебували, намагалися будь-що дістатися до Січі (а городові козаки – до своїх полкових та сотенних міст), щоб разом згадати славні походи та пом’янути загиблих товаришів, помолитися в козацьких церквах, обговорити військово-політичне становище в Україні та на її кордонах. Водночас запорізькі отамани, сотники та полковники городового козацтва користалися з цих зібрань, вирішуючи певні організаційні питання: проводили облік козацтва, поповнювали лави старшини, тобто офіцерського корпусу...
Що ж до вшанування самого Різдва, то маємо опис провідного українського історика Дмитра Яворницького, складеного за літописами, документами та спогадами козаків, в якому віддзеркалюються певні нюанси цих святкових урочистостей. «У дні великих свят, – пише він, – наприклад, Різдва Христового і св. Паски, запорозькі козаки протягом тижня ходили поздоровляти із святом до кошового, судді, писаря і осавула, приносили їм дарунки, пригощались у них різними напоями і під час угощань стріляли з гармат. Та особливо врочисто зустрічали запорожці день 6 січня кожного нового року. В цей день спозарана всі козаки – піхота, артилерія і кавалерія збирались на площі перед церквою і стояли тут рядом під куренями, без шапок, до кінця богослужіння; всі були одягнені в найкраще вбрання, озброєні найкращою зброєю; над кожним куренем майоріли особливо розфарбовані знамена, які тримали хорунжі, сидячи на вогненних і прекрасно вбраних конях. По закінченні літургії з церкви виходив настоятель з хрестом у руці, за ним попарно йшли ієромонахи з Євангеліями, іконами, всі у дорогому облаченні; за духовенством струнко, рядами, з розвиваючимися хоругвами і важкими гарматами, рухалися козаки; за козаками маса простого люду, а всі разом висипали на середину Дніпра, на Йордань. Тут усі ставали рядами і слухали службу. Коли архімандрит у перший раз занурював хрест у воду, то козаки в один постріл, залпом вдаряли так гучно, що від того удару земля стогнала, а глядачі вкривалися димом… Заспокоївшись на кілька хвилин, даючи час пройти диму, а настоятелю ще два рази занурити хрест у воду, козаки знову стріляли, і цього разу палили скільки кому завгодно було».
До речі, зараз на вулицях Одеси можна бачити чимало продавців новорічних… сосен. У декого виникає запитання: а чому не ялин? Так от, традиційно, в усі віки, українці вбирали в своїх оселях саме «різдвяну сосну», а не… ялину. Ні вбирати в хаті ялину, ні, борони Боже, садити її на власному подвір’ї, українці не дозволяли собі, оскільки в українців ялина завжди вважалася «деревом мертвих», і садити її можна було лише на цвинтарях або на місці загибелі людини.
У кожного народу – свої традиції, скажімо, на Різдво англійці, замість ялини чи сосни, традиційно прикрашали гостролист або омелу. Традиція прикрашати на Різдво саме ялину існує в багатьох народів, але в Україну вона, схоже, прийшла через традицію росіян. Проте останнім часом в Україні активно відроджується традиція «різдвяної сосни».
