На85-річнийювілейЄлизаветиДмитрівниДобудько(дівочепрізвищеВербицька) зЛюбашівки, якийвонасвяткувала14 листопада, зібраласявсяїїрідня. За щедро накритим столом ювілярку вітали діти, онуки і правнуки. Дарували квіти і подарунки. У відповідь ветеран війни і праці піднесла своїй рідні власноруч написану книгу «Родовая ветвь», де розповіла про славних предків, страшний період колективізації, ратні подвиги своїх братів і чоловіка Павла Гавриловича Добудька (на жаль, він помер шість років тому), про свою невтомну працю медсестри у військовому шпиталі та у Любашівській райлікарні.
Особливо пам’ятними залишаються для Є.Д. Добудько спогади про фронтові будні.
«У 1938 році я вступила до фельдшерсько-акушерського чотирирічного технікуму в місті Батумі. Закінчила навчання 31 грудня 1941 року, – пише ветеран. – Також нас готували до війни. Крім медичних дисциплін, нас навчали гасити пожежу, стріляти, їздити на велосипеді, плавати, виносити поранених з поля бою. У січні 1942 року мене направили працювати – заклеювати вікна паперовими стрічками, чергувати біля воріт з гвинтівкою і протигазом та на дахах будинків».
Через деякий час вісімнадцятирічну Єлизавету Вербицьку направили до військового шпиталю. Наші війська обороняли Севастополь, і поранених було дуже багато. Коли впала морська твердиня, і кровопролитні бої з гітлерівцями точилися під Новоросійськом, шпиталь евакуювали до Баку.
Єлизавету разом з трьома подругами направили до армійського шпиталю № 368, який розміщувався в готелі. Дівчина потрапила до офтальмологічного відділення, до професора, капітана медслужби Віри Олексіївни Малафеєвої. Роботи було стільки, що медперсонал дуже виснажувався, але попри все потрібно було рятувати поранених...
Згадала Єлизавета Дмитрівна і свій 19-й день народження, який вона відзначала під бомбардуванням ворожої авіації у листопаді 1942 року. Вона навіть не думала, що хтось згадає про нього. Але була дуже здивована, коли її першою привітала В.О. Малафеєва, а потім – начальник хірургічного відділення – майор Арам Павлович Сісак’ян – та начальник шпиталю – полковник Коптієвський. Не забарилися і подруги: Ніна Пучинян, Олександра Могилко, Мірра Кляйн, Ольга Котельнікова. Поранені Броніслав Брежинський з Києва, Джафар Даулютбаєв з Середньої Азії, Михайло Ковбасюк, Рученков з Ленінграда, яких вона лікувала, подарували магнолії (зірвали їх на міській клумбі).
Частування було скромним, але увечері був влаштований самодіяльний концерт. Невдовзі прибули нові поранені, їм обробили рани та прооперували. Хто міг – заснув, а важкопоранені стогнали. Медсестри намагалися усіляко полегшити їхні страждання, писали за них листи або читали для них...
Вранці прийшла зміна і, як розповіла Є.Д. Добудько, хотілося лише до чогось притулитися і заснути.
Саме у шпиталі вона знайшла свою долю – старшого лейтенанта Павла Гавриловича Добудька, з яким одружилися наприкінці 1943 року й прожили у злагоді майже 60 років.
