Не так давно побував я в місцях, де промайнуло моє дитинство. І знову сколихнули душу спогади...
На тлі блакитного неба, осінніх садів та городів стоїть прикрите синявою село Сторожа. Звивається ледве помітна жилка річки, що загубилася в глушині Красивомеччя. Навколо неосяжний простір, миром і величним спокоєм віє від землі. Дивишся на рідні далі і відчуваєш запах сіна, трепет листя на посмутнілих деревах.
Якось фізично відчуваєш близькість до російської природи, лісів, ріллі, луків. Ніби бачиш своїх предків: прапрадіда Хому, дідуся Олексія, бабусю Домну, брата Олексія, дядька Івана, двоюрідних братів, відчуваєш витоки їхньої сили. Пригадуються єсенінські рядки: "О, Русь – малиновое поле!/ О, синь, упавшая в реку./ Люблю до радости и боли./ Твою озерную тоску".
Перші згадки про село Сторожа мають стосунок до 1596 року. На той час воно називалося Сторожі – від слів "сторожові вежі". Тут у XV – XVІІ ст.ст. проходив кордон, сюди висилали невеликі кінні пости. У районі колишнього спиртового заводу та на крутому березі річки залишилися сліди від цих веж. Південніше колись починалося Дике поле, звідки приходила біда на Русь. До цих місць переслідували руські ратники розбите військо Мамая після перемоги на Куликовому полі.
Моя батьківщина – Радянський Союз. Але я зберігаю в глибині душі образ моєї малої батьківщини – села Сторожа, де колись робив свої перші кроки. Десь читав: у людини тисяча доріг, і серед цієї тисячі є одна – найзаповітніша. Це дорога до рідної домівки, до місць, до сліз знайомих з перших кроків.
У кожної людини по-різному складається доля. Нерідко люди залишають місця, де народилися й виросли. Але залишається в пам'яті той єдиний на землі куточок, куди тебе вабить усе життя. Є одна із нерозгаданих таємниць людської долі: чому важко не стільки жити, скільки вмирати не на своїй малій батьківщині. Звідси й ностальгія – туга за батьківщиною, за усім близьким, що оточувало з дитинства. Я не знаю, як можна заглушити тугу за батьківщиною або хоча б послабити її на початку. Не в Одесі, а вдома хотів би знайти останній притулок та останню втіху. На схилі віку мене вабить на батьківщину предків.
Дім мого дитинства стояв на краю села, майже біля самого Сторожинського лісу, а недалеко сріблилася Красива Меча. Як багато промовляє це співуче поєднання моєму серцю, скільки думок та почуттів воно викликає. Чимало побачила ця річка, яка навіки вписалася в історію нашої Батьківщини. На березі її при впадінні Ведмежого струмка у 1637 р. було побудовано місто-фортецю Єфремов.
Неподалік від річки пробивається з-під землі невеличке джерельце. Вода в ньому холодна, смачна. Поп'єш її і відчуваєш, начебто сил додалося. Раніше з нього лише й брали воду. Берегли джерело, а зараз у кожного майже вдома – колодязі. Багато води стекло з того часу у Красивомеччі, змінився, і не на краще, її колись багатий тваринний та рослинний світ.
Знову дивлюся на знайому гладінь. Тихо пливуть у туманну далечінь води річки. Від джерельця починається височина. Раніше тут було невеличке сільце й називалося воно... Москва. Сільця давно немає, на місці школи росте бур'ян. Старожили, а їх залишилося не так багато, пам'ятають, як у 30-ті роки тут молодші класи навчалися у дві зміни. Старшокласники ходили навчатися пішки до Кочергинки. А в будиночку мешкає сім’я Філімонових – Лідія Олександрівна та Олександр Михайлович. Вони там осіли міцно. Можливо, Бог дасть, туди підтягнуться й інші. Цей райський куточок можна порівняти, напевно, із долинами Швейцарії. Одна річка наша Красива Меча чого варта! А грибів скільки, хоч косою коси! Тиша... А доріг немає. Ні, це не Швейцарія...
Неподалік від колишньої школи церква Святого Вознесіння. Тяжко дивитися на те, що залишилося від неї. Поруч односільчани колись посадили сріблясті ялини. Якась зла людина обламала верхи. І стоять вони, обтяті, німим докором нам, людям. Природа – Божа ікона. Руйнуючи природу, ми втрачаємо частину душі. До природи потрібно доторкатися не руками, а серцем.
І зараз чую відлуння дзвона нашої церкви. Серед сотень інших відрізнив би я голос рідного, сторожинського. Адже дзвін цей – подих рідних нив, малої батьківщини моєї. За цей куточок я воював із фашизмом. У боях був поранений, дійшов до Берліна. За село нашу, річку рідну, дзвін цей воювали й мої односільчани, а потім вірою та правдою служили нашій Батьківщині.
У 30-ті роки минулого сторіччя по землі нашій прокотилася жорстока хвиля боротьби із пам'ятками культури й, насамперед, із храмами. Не можу пробачити тим, хто скоїв цю наругу. Зараз, на виправдання того божевілля, можна почути, що активісти ці начебто і не відали, що творять. Знищували, мовляв, старе з добрих спонукань, боролися із релігією, гадаючи, що розчищають шлях новому, передовому, боялися, як би не повернули їх до "церковного мракобісся". Холодні ці слова, нечесні. Пам'ятки старовини – це наша Батьківщина, земля наших предків, а вона – початок усьому. А там, де бережуть каміння минулого, будуть живі й душі майбутнього.
