Сухорлявий, моложавий пенсіонер Микола Семенович Бульченко (10 травня 2008 року йому виповнилося 72 роки) з рання до смерку заклопотаний невідкладними справами. Тут і порання худоби та птиці, і столярні роботи, і догляд за садом.
Завдяки невтомній праці він сам дбає про свій добробут, може кожному дати слушну пораду, як раціонально займатися городництвом, і не розуміє, чому бідують жителі сіл, які мають напрочуд родючі присадибні ділянки.
ПетроСтолипініПетроБульченко
На початку ХХ століття прем’єр-міністр П.А. Столипін підготував і провів аграрну реформу, яка мала вирішити земельне питання в країні. Тоді багато українських селян, покинувши рідні місця, поїхали освоювати сибірські простори. Серед них була велика родина Петра Миколайовича Бульченка із села Ганивки Полтавської губернії. По приїзді в Омську губернію (нині село Новоросійське Нововаршавського району Омської області) переселенці отримали підйомні, придбали на них все необхідне для господарювання. Минуло кілька років, і полтавський селянин Петро Бульченко став, як кажуть, міцно на ноги, і родина почала жити заможно. Та почалася революція, потім громадянська війна. Потім – неп, колективізація.
Дідуся Микола Семенович не пам’ятає, бо того було розкуркулено. До колгоспу забрали корів, коней, биків та все добро, нажите важкою працею. Самого Петра Бульченка у 1937 році запроторили на каторжні роботи в Устюганські болота, які його і “поглинули”. Три сини і дві дочки репресованого почали працювати у колгоспі. Трудилися так, як звикли на своїй землі, – ретельно і старанно. А батько маленького Миколки – Семен Петрович – з простих колгоспників навіть вибився у бригадири.
Болісне прощання з дитинством
Друга світова війна залишила в пам’яті Миколи Бульченка дві роз’ятрені рани. Його батька через обморожені пальці ніг не комісували, а призвали на залізницю охороняти ешелони з технікою, що прямували на фронт. Якось, у 1942 році, він разом з чотирма охоронниками супроводжував танки з Владивостока під Москву. На стоянці в Омську купили пляшку горілки, щоб відсвяткувати якесь свято, і стали закушувати сухим пайком. Часи були важкі, і хліб містив тирси, багато усіляких домішок. Семен Бульченко, взявши шматочок липкого хліба і не подумавши, сказав: “Сталін, напевне, таким хлібом не закушує”. До Москви охоронець не доїхав, на наступній станції його арештували “енкаведисти”. Його справу розглядала “трійка”. За підрив авторитету Вождя Семена засудили за ст. 87, пунктом “В” на десять років ув’язнення і каторжних робіт.
Дружину політв’язня Уляну Платонівну також не пожаліли. Її нещадно ганяли на роботу вдень і вночі. Якось наприкінці листопада 1943 року молотили хліб, йшов дощ з снігом, молотарка зламалася, і знеможена жінка прилягла відпочити під копицею. Уже ввечері вона занедужала – двостороннє запалення легенів – і через чотири дні померла. Три брати і дві сестри залишилися самі.
– Дванадцятирічним я вже пас коней, овець, боронував на биках та конях, – продовжив свою сумну розповідь Микола Семенович. – При Микиті Хрущові батька реабілітували, він повернувся до колгоспу, працював бригадиром і займався садівництвом, овочівництвом, саджав ліси. Був тісно пов’язаний з Омським насіннєвим сільгоспом, звідки йому присилали овочів різних сортів та саджанці фруктових дерев. Батько вирощував стелющі яблуні, плоди яких важили 500 – 600 грамів, нові сорти картоплі, огірків, помідорів, капусти. Науковці регулярно навідувалися подивитися, як вони приживаються у нових умовах. Батько був частим гостем у школі, приносив плоди своєї праці і запрошував учнів на свої ділянки. Саме від нього мені передалася любов до землі. У минулому році я їздив на батьківщину. Там досі пам’ятають мого батька, а ліс, який обрамляє село з усіх боків, називають не інакше, як “Гай діда Бульченка”.
Міністр заставив здобути вищу освіту...
М.С. Бульченко перепробував майже всі сільські професії. Він працював шофером, трактористом, комбайнером. З відзнакою закінчив Омське електротехнічне училище, займався електрифікацією села. Потім за направленням з господарства здобував професію техніка-механіка у Тюкалінському сільськогосподарському технікумі. Йшло укрупнення колгоспів, і молодого фахівця направили до одного з них начальником майстерні. Приїхавши на місце, він нікого з керівників не застав. Повертатися додому не захотів і прийняв пропозицію директора Сибірського хлібоприймального підприємства, який давно запрошував його до себе на роботу, посісти посаду головного енергетика. Підприємство було передовим і приймало щороку по 150 тисяч тонн зерна. Вся нова техніка випробовувалася там, а трудові досягнення колективу та нововведення щороку демонструвалися на ВДНГ.
– Будучи головним інженером, я демонстрував відвідувачам технічні новинки свого підприємства, – поділився спогадами Микола Семенович. – На виставці 1967 року я познайомився з директором Любашівського елеватора Юхимом Леонтійовичем Мостовецьким і прийняв його пропозицію переїхати на Україну. Першого вересня вже був у Любашівці разом з дружиною Галиною Микитівною, до речі уродженкою села Троїцького, і двома дітьми. Спочатку працював змінним інженером і займався монтажними роботами, а у 1974 році мене на зборах колективу затвердили головним інженером елеватора. Робота дуже відповідальна, адже потрібно знати кожну дільницю потужного підприємства. Якось до нас завітав міністр, і коли дізнався, що я не маю вищої освіти, наказав її здобути. Тож, у 1987 році до моїх дипломів додався ще й диплом Московського технологічного інституту.
Пропрацював 32 роки головним інженером. З цієї посади пішов на заслужений відпочинок. Вже будучи пенсіонером, два роки займався газифікацією сушилок. Саме Любашівський елеватор став першим хлібоприймальним підприємством на Україні, яке перевело сушку зерна на природній газ. А коли була криза з мазутом, до нас везли зерно з усієї області.
До речі, сини пішли моєю стежкою: Юрій – інженер на Куліндоровському комбінаті, Василь – технік-електрик у Тирасполі.
Селянин, який дрімав у мені, прокинувся
Перед виходом на пенсію М.С. Бульченко власноруч побудував новий будинок і заклав сад. Сьогодні і не здогадаєшся, що колись на цьому місці був пустир, де шляховики складували щебінь, пісок та каустик. Дбайливий господар вивіз весь непотріб і завіз чорнозем. Яблуні, груші, сливи, черешні, чимало сортів винограду, волоські горіхи прижилися і стали щедро плодоносити.
– З виходом на пенсію у мені прокинувся селянин, і я вирішив зайнятися городиною і почав з вирощування ранньої картоплі. Згадавши батьківські університети, дістав сибірські морозостійкі сорти, які висаджував перед 8 березня, а збирав урожай і продавав його вже на початку травня за доступними цінами. Постійні продавці підходили до мене і казали: ”Дядьку, ми бензин спалювали, щоб з Кілії товар привезти, а Ви нам весь базар псуєте!” А я їм відповідав, що сам вирощую і, доки не розпродаю, додому не піду...
Скажу, що вирощування ранніх овочів — справа вигідна і доступна кожному. Я за півтора місяці отримував чистого прибутку до 2 тисяч гривень. Крім того, тримав дві корови, бичків, 6 свиней та різну птицю, а з лошати виростив добрячу кобилу. Невдовзі я знову потрапив на виробництво. Нові господарі створили на базі колишнього маслозаводу ПП “Агропрод”, а мене запросили на посаду виконавчого директора. За короткий термін мені вдалося налагодити устаткування і запустити виробництво круп, макаронів, комбікорму, реанімувати маслоцех потужністю 75 тонн, а також зайнятися виготовленням дубових штахет. Наша продукція була дешевша за привозну і реалізовувалася в Любашівці і Саврані...
Коли М.С. Бульченко залишив роботу, колектив “розбігся”, і все “заглухло”. Сьогодні тут тримають кілька десятків свиней, і працює одна зернодробарка.
Сам пенсіонер, не зупиняючись на досягнутому, побудував теплицю, де почав вирощувати ранню капусту, помідори, огірки. Викопав басейн, в якому купається влітку, а наприкінці зими накриває його плівкою і займається розсадою. Продукцію реалізовує сам або здає оптом. На зиму заготовляє картоплю, овочі, фрукти, різні закрутки, тушонку, а для конячини — сіно, тощо. Під його будинком облаштовано аж два льохи: винний і з їстівними припасами. За словами Миколи Семеновича, він може з хати років два не виходити, а запасів продуктів харчування вистачить на цей час, ще й залишиться. Також турботливий татусь і дідусь (дружина, на жаль, померла) допомагає дітям, онукам і правнукам.
Ще однією статтею доходів пенсіонера є столярна справа. На сьомому десятку він став добрячим столяром. Здебільшого Микола Семенович спеціалізується на виготовленні дубових штахетників і навіть придумав, як забивати цвяхи у примхливу деревину, щоб ті не згиналися. Його добротними парканами обгороджені садиби багатьох господарів у Любашівському та Миколаївському районах. Наприклад, лише у минулому році він виготовив більше, ніж півкілометра міцної огорожі. Крім того він, майстер на всі руки, може виконувати будь-які столярні роботи. А маючи добру вдачу, займався ще й волонтерською діяльністю – забезпечував пенсіонерів дровами з безкоштовним привезенням.
Землю потрібно берегти і використовувати раціонально
– Свій город я обладнав на звалищі, – згадує Микола Семенович Бульченко. – Довелося добряче потрудитися, щоб вивезти сміття і окультурити землю. Отримані результати на “відвойованому у цивілізації” клаптику землі були обнадійливі, тож я попросив у Любашівської селищної ради виділити два гектари землі для ведення підсобного господарства. Але мої сподівання були марними. Впродовж багатьох років я домагався, щоб мені дали землю і, в знак протесту, мав намір свою конячку завести до кабінету селищного голови. Тим більше, що земля виділялася, а її власники віддавали свої наділи в оренду, задовольняючись лише мізерною натуроплатою. Цього року, коли мені стукнуло 72, землю уже не просив – набридло. Без перебільшення скажу, що я умію працювати на землі і вирощувати непогані врожаї і можу з кожним поділитися своїм досвідом, як раціонально працювати на невеличких ділянках землі і забезпечувати себе та споживчий ринок високоякісною, екологічно чистою продукцією.
– Миколо Семеновичу, чи може сім’я прогодувати себе з 16 соток і ще й заробити?
– Звісно, на такій ділянці можна продуктивно працювати і жити безбідно. В цілому, попри всі негаразди та недалекоглядні реформи село може себе прогодувати. На базарі я часто зустрічаю молодих людей із села Новотроїцького та інших сіл району, які продають власноруч вирощену капусту, перець, помідори. Інший сільгоспвиробник сіє зернові і саджає картоплю та цибулю. Це тільки радує. А наприклад, є такі горе-фермери, які, виростивши врожай на чудових чорноземах близько 10 центнерів з гектара, продають його на відеречко. Вони лише занапащають землю, а у мене на колишньому смітнику родить усе.
Образно кажучи, земля повинна годувати самого селянина, робітника та інтелігента. І якщо кожен підприємливий сільський житель буде ефективно займатися городництвом і тваринництвом, а лишки вирощеного реалізовувати, то нас не залякає інфляція. Не можу без болю спостерігати, що такий багатий чорноземами район годується привізними овочами та заморськими фруктами.
Також, на мою думку, стимулювали б господарів та фермерів районні сільськогосподарські виставки. Особисто я продемонстрував би виноград, ранні сорти картоплі, восьмирічну кобилу Лиску, поділився б досвідом, тощо. Також знайшлося б багато охочих продемонструвати свої полуниці, яблука, бичків, кіз, корів і навіть квіти. Мені батько розповідав, що у 1922 році під час непу провадилися різні виставки. Тоді нагороджували дипломами за найбільшого кабанчика чи гарбуза. А переможці були на особливому рахунку у держави, ними пишалися. А що сьогодні робиться у сільському господарстві? Сіють, що хочуть, а потім бідкаються, що не можуть реалізувати вирощене.
Забуті уроки Макара Посмітного
Микола Семенович помовчав, а потім сказав на завершення:
– Свого часу я був довіреною особою двічі Героя Соціалістичної Праці, народного депутата УРСР Макара Онисимовича Посмітного від Любашівського району. Мудрий і цікавий був чоловік, і, спілкуючись з ним, я багато чому навчився.
Якось Макар Онисимович запитав: “А чому у Любашівському районі не займаються городництвом?” Пам’ятаю, що невдовзі з райкому партії прийшла вказівка у колгоспі імені Щорса садити овочі, в колгоспі імені Леніна – цибулю, у колгоспі “Москва” – кавуни. У колгоспі “40 років Жовтня” зайнялися птахівництвом і утримували передові місця у цій галузі, інші господарства – свинарством.
А нині немає дешевого сала, курячих яєць, городини, проблеми з якісним молоком...
Сьогодні, коли колгоспне виробництво розвалилося, люди залишилися без роботи і намагаються стати на облік у Центр зайнятості, щоб отримувати фінансову підтримку.
Особисто я противник такої державної політики. Я проти того, щоб молоді, працездатні та здорові люди звикали жити на мізерну подачку. Для них вихід один: закочуй рукава і раціонально використовуй кожен клаптик землі. Якщо у свої роки я можу це робити, то вони й поготів. Також я хочу, щоб наше керівництво не ділило портфелі і не чубилося за владу, а більше уваги приділяло економіці та сільському господарству і не забувало досвід та надбання наших предків.
