Власенко І., Поліщук В. Гіркі уроки Сасика. Науково-публіцистична стаття. Татарбунари, 2008

Підготовлено до видання Татарбунарською районною громадсько-екологічною організацією «Відродження» в рамках громадської кампанії «Повернемо Сасик морю», за фінансової підтримки Міністерства іноземних справ Нідерландів

Сама поява цієї невеличкої книжечки має свою, тепер уже досить давню історію. Вперше стаття «Гіркі уроки Сасика» була опублікована рівно двадцять років тому, у збірнику «Випробування істиною», який, під рубрикою «Перебудова. Гласність. Демократія», з’явився в Києві (у видавництві «Радянський письменник»), на хвилі горбачовської перебудови. Й авторами його стали кияни: доктор біологічних наук, учасник ряду проектів з санітарно-гідробіологічних проблем та автор двох монографій з екологічних проблем Дунайського басейну Віталій Поліщук і письменник, журналіст Іван Власенко, який упродовж багатьох років очолював екологічний відділ «Урядового кур’єра».

«Виступаючи з доповіддю, – читаємо в цій статті, – на жовтневому (1984 р.) Пленумі ЦК КПРС тодішній Голова Ради Міністрів М.О.Тихонов сказав: «Не можна не відзначити також, що при здійсненні будівництва меліоративних об’єктів не завжди забезпечується належна якість будівельно-монтажних робіт. Держбуд УРСР у десятій і нинішній п’ятирічках здійснив вибірковий контроль за додержанням будівельних норм і правил на 2670 об’єктах. Було виявлено, що понад 64 проценти з них споруджувались із значними відступами від вимог проектної та нормативної документації.

Ось приклад. В Одеській області на великій Дунайсько-Дністровській зрошувальній системі площею 20 тисяч гектарів через низьку якість будівництва за три з половиною роки експлуатації сталося понад 1700 проривів трубопроводів внутрігосподарської зрошувальної мережі. Більше того, через грубий прорахунок проектувальників на поля зрошення було подано воду з високою мінералізацією із солоного озера Сасик. В результаті орний шар ґрунту на зрошувальних землях різко погіршився, втратив структуру. Колгоспи і радгоспи одержують тут урожай сільськогосподарських культур вдвоє нижчий, ніж передбачено проектом, і навіть нижчий, ніж на богарних землях».

Погодьтеся, що вже хоча б ради того, щоб донести до сучасних читачів (значна частина яких, через молодість літ своїх, навіть не пригадує прем’єра СРСР М. Тихонова) таку ось, вбивчу урядову оцінку діянням одеських меліораторів, цю статтю справді слід було видати окремою книжечкою. Й оскільки зараз ми знову постали перед проблемою: що ж далі робити з Сасиком – все ще намагатися перетворити його на прісноводну водойму чи «повернути морю», то варто прислухатися до прикрих висловлювань авторів статті, які (процитувавши керівника уряду) ще двадцять років тому констатували: «Проте й сьогодні меліоратори стверджують, що жоден гектар землі не списаний з балансу, вони сповнені райдужного оптимізму, запевняючи, що на полив іде поліпшена вода, а засолені поля регулярно гіпсуються. Суть поліпшення води полягає в тому, що в неї добавляють хімічні реагенти, які розкладають сіль, але ніхто не може з певністю сказати, як впливатимуть продукти реакції на природу ґрунту, як і те, скільки витримає він постійне гіпсування. Відомо також, що полив зернових культур катастрофічно знижує родючість полів, вимиваючи з них гумус. Щоб відновити втрати, необхідно щороку вносити не менш як по 80 тонн органічних добрив на гектар. Переважна ж більшість поливних земель Дунайсько-Дністровської системи не одержують навіть половини цієї норми, а деякі за традицією органікою не удобрюються зовсім. До чого це призведе в недалекому майбутньому, якщо найближчим часом не вжити заходів, зрозуміло кожному».

Цінність публікації в тому й полягає, що в наші дні, в розпал полеміки про долю Сасика, вона дозволяє проаналізувати проблему з відстані двадцяти років від її появи. Не відтворюватиму слідом за авторами всіх тих згубних для екології не лише самого Сасика, але й цілого краю, явищ, про які я теж уже не раз писав у статтях з приводу трагедії Сасика, в тому числі і в публікаціях, які з’являлися в ті ж роки, що й публікація І. Власенка та В. Поліщука. Натомість скажу, що, на жаль, прибічники подальшої експлуатації цієї зрошувальної системи залишаються такими ж наполегливими у своєму прагненні ощасливити місцевого хлібороба, якими поставали і в часи будівництва її.

Ось чому під час робочої наради з проблем Сасика, яка відбулася нещодавно в Одеській облдержадміністрації (я вже докладно розповідав про неї), голова оргкомітету громадянської кампанії «Повернемо Сасик морю» Ірина Вихристюк рішуче виступила проти того, щоб вирішувати долю лиману довіряли тим самим дослідницьким, проектним та будівельним організаціям, які через свою некомпетентність та байдужість призвели не лише до екологічних страждань самого Сасика, але й до фізичних страждань жителів даного регіону, захворюваність та смертність в якому вдвічі більша, ніж у середньому по області та Україні.

Виступаючи в одному з номерів (за 1987 рік) дуже популярного в ті часи журналу «Новый мир», старший науковий співробітник Ради по вивченню виробничих сил при Держплані СРСР, кандидат технічних наук Є. Подільський, про стан меліорації в країні говорив таке: «В цілому становище з меліорацією земель треба оцінювати як загрозливе, трагічне, а небажання вчених і керівників зрозуміти це – як злочин». З цим висновком неважко погодитися, якщо врахувати, що й через кілька років по тому, як в 1994 році полив з Сасика було категорично заборонено, місцеві «підпільні меліоратори» цілком відкрито продовжували подавати отруйну сасикську воду на поля.

Остаточного рішення щодо подальшої долі Сасика поки що не існує. Робоча група науковців, яка впродовж півроку діяла при облдержадміністрації, врешті-решт зупинилася на тому, що озеро слід роздамбувати, з’єднати з морем і дозволити природі знову перетворити його на повноцінний морський лиман, а його береги – на повноцінну санаторно-курортну зону. Скільки часу знадобиться їй для цього, ніхто з упевненістю сказати не може, адже повернення Сасика морю – такий же складний і важко передбачуваний експеримент, яким було й перетворення його з лиману на прісне озеро, але принаймні тепер уже депутати облради матимуть перед собою консолідовану думку провідних науковців області.

Та оскільки прибічники меліоративного використання Сасика не вгамовуються, то передбачаю, що й під час розгляду цього питання на облраді і в Кабміні полеміка триватиме. Ось чому дуже важливо всім нам ще раз пригадати суть сасикської проблеми, викладену словами нині вже покійного професора Володимира Поліщука, одного з авторів рецензованої брошури: «Меліоратори підняли рівень Сасика, затопили його заплавну терасу, довівши в деяких місцях воду безпосередньо до круч. Останні зараз інтенсивно розмиваються, очерет тут зник, крім окремих куртин у верхів’ї лиману. Птахам, як і іншій фауні на Сасику, стало значно гірше. Із 1986-го і особливо з 1987 року солоність води Сасика різко пішла вгору. Цей «надійний по стабільності прісної води», як запевняли автори проекту, переможений лиман зараз смокче як чорноморську воду, так і ропу з глибинних ґрунтових прошарків. І спричинено це бездумним втручанням у природу лиману. Шкода завдана велика, побачити і оцінити її може кожен. Ніщо не в силі прикрити того факту, що лиман загублено, народне господарство зазнало втрат, екологічна обстановка в зоні Сасика погіршилась. До перекриття і підвищення рівня лиману останній був екологічно благополучною водоймою морського типу, що відігравала суттєву роль в екосистемі регіону і економіці населення, яке тут проживало».

Прочитавши ці двадцятирічної давнини висновки фахівця, хтось може сказати, що вони сприймаються так, ніби написані сьогодні. Цілком погоджуючись з цим, хочу уточнити, що з відстані часу подібні висновки сприймаються ще повчальніше, ніж коли б їх уперше було оприлюднено в наші дні. І в цьому цінність даного видання.