Жадібно припадаючи до телеекранів під час політичних ток шоу, ми шукаємо відповіді на запитання «Що робити?» та «На кого сподіватися?»
Уникнувши гіршого
Тим, хто залишився без роботи та обтяжений грабіжницькими кредитами, важко уявити, що ситуація в країні могла бути ще гіршою. Проте експерти впевнені: найгіршого сценарію поки вдалось уникнути завдяки обранню Володимира Литвина спікером парламенту.
Якщо на фоні економічної кризи та газової війни Україні необхідно було б ще раз переживати позачергові вибори, то вже сьогодні долар коштував би 17 гривень, безробітнім став би кожен п’ятий, а бюджетники повернулися б в 90-ті роки минулого століття.
Якщо порівняти Україну з живим організмом, то можна з упевненістю сказати – вона важко хвора. У держави проблеми з кровообігом – грошовою системою, вона кульгає на всі економічні ноги, задихається без газу. Проте надія на одужання є! А ось якби на цьому фоні відмовили ще б і нирки – парламент, то ніяка б реанімація не допомогла.
Звичайно, робота парламенту – не панацея від усіх негараздів. Рада лише одна з трьох гілок влади. І функціонування законодавчого органу при загниванні судової системи та кризі виконавчої влади не в змозі забезпечити нормальне життя. Однак, діючий парламент, як острівець стабільності, полегшує долю країни.
Реанімація парламенту – крок від краю прірви
Володимир Литвин 9 грудня очолив Верховну Раду. З того часу відвиклий працювати законодавчий орган здригнувся і почав виконувати свої функції. Для порівняння, за весь 2008 рік Рада прийняла 120 законодавчих актів і третину з них за 10 днів реальної роботи під керівництвом Литвина.
У черзі на розгляд нині перебувають близько тисячі законопроектів і багато з них – невідкладні.
У часи кризи багато політиків воліють бути в опозиції. Дуже зручно критикувати і не нести відповідальності. На відміну від них Володимир Литвин ризикнув взяти відповідальність, підставив руки падаючій країні.
Тепер він прагне «зберегти все, що ще можливо зберегти» і констатує: «Українська держава тримається наперекір українській владі».
Кожний день, коли парламент працює, убезпечується крах України та жевріє надія на одужання. Кожний ухвалений закон – це хоча й маленький, але крок, котрий віддаляє країну від краю прірви. Наприклад, закон «Про підтримку будівельного ринку» дозволить відновити будівництво житлових будинків, знизити вартість житла, забезпечити роботою десятки тисяч людей.
Загроза залишається
Той факт, що Рада працює третій місяць, ще не є гарантією, що так триватиме і далі. Володимир Литвин повністю усвідомлює всю складність ситуації: «Сьогодні Верховна Рада – оголений нерв, будь-яка необережна дія провокує дуже гостру реакцію». Він знає, що «повинен організувати роботу парламенту і своїми діями не зпровокувати депутатів на протистояння». Спікер не має права примусити депутатів працювати. Єдина його «зброя» – особистий авторитет. Прикро спостерігати, що багато зусиль Литвина йде на те, щоб умовити народних обранців прийти на засідання комітету ВР, почитати закони…
Звичайно, критикувати роботу Ради є за що – недоліків та прогалин достатньо. Однак, якщо порівняти нинішній стан парламенту з періодом розвалу та бездіяльності 2007-2008 років, стає зрозумілою титанічна робота, яку щодня виконує Володимир Литвин.
Використовуючи медичну термінологію, Литвин називає стан країни «стабільно важким». Коли через чиїсь особисті амбіції робота Верховної Ради знову буде заблокована, він стане безнадійно важким.
У країни є лише два шляхи. Один з них Литвин назвав аналогом «антигітлерівської коаліції». Він нагадав, що перед загрозою фашизму тоді об’єднувались абсолютно різні, раніше ворогуючі сили. У Рузвельта, Сталіна та Черчиля вистачило мудрості відкласти розбіжності перед обличчям спільного ворога. Так і сьогодні перед загрозою кризи політики повинні подолати особисті амбіції та об’єднати зусилля. Позаяк усі – Ющенко, Тимошенко, Янукович, Яценюк, міністри та депутати повинні нести спільну відповідальність за долю країни.
У разі, якщо політики не здатні об’єднатися навіть за умови реальної загрози загибелі України, на нас чекає безпросвітне майбутнє: зруйнована економіка, анархія чи тоталітаризм. Тоді й сумнозвісні 90-ті видаватимуться нам світлим минулим.
Сьогодні працюючий парламент – остання надія. Як мінімум, побажаємо Литвину втримати островок стабільності, а, значить, нашої надії на одужання країни. Хочеться вірити, що Литвину вдасться пояснити політикам: доки вони самозакохано борються за владу, може зникнути країна, якою вони так прагнуть керувати.
