(Продовження. Початок у №№ за 4, 11, 18, 25 жовтня; 1, 8, 15, 22, 29 листопада; 6, 13 грудня 2008 р.; 10, 17, 24, 31 січня; 7, 14 лютого 2009 р.)

Називний відмінок множини

Дозволяємо собі цей невеличкий екскурс у граматику лише для того, щоб нагадати, теле- і радіожурналістам:

1. Називний відмінок у множині має для іменників чоловічого і жіночого роду закінчення –и, -і (-ї): батьки, краї, друзі, фабрики, землі, вісті. Винятки (і дуже просимо їх запам’ятати): вуса, вівса, хліба, рукава. Щоправда, має наша мова також форму рукави. Але це стосується суто технічних випадків (пришити ще два рукавИ, під’єднати пожежні рукави).

2. Іменники середнього роду мають у називному відмінку множини закінчення –а, –я: озера, вікна, вуха, поля. Винятки: очі, плечі.

А навела на цей міні-екскурс недавня радіопорада чоловікам, як доглядати вуси. Авжеж, так і сказали та ще й повторили: вуси. Добре, хоч наголос на упоставили.

Родовий відмінок

У реченні іменники родового відмінку можуть пов’язуватися з іншими іменниками чи займенниками, а також з дієсловами. З першого зв’язку виникає явище, що його умовно називають родовим відмінком належності. Чим він відрізняється від звичайного? Тим, що, коли до звичайного ставимо питання кого? чого?(пісні моря, казкиВіденського лісу, висока блакить неба), то родовий належності ніби сам пропонує спитати чий? (хата Гната, подвір’я куми, сопілка Петра). Оце «чий?» і спонукає грамотногоукраїнця замість конструкції з родовим належності ставити присвійний прикметник, що є набагато природнішим для нашої мови проти російської. Нам зручніше (та й правильніше з погляду української стилістики) говорити: Гнатова хата, кумине подвір’я, Петрова сопілка, Іванова жінка, Москалева криниця (Шевченко). Так само: Шевченкові твори, полум’яне Лесине слово, Ейнштейнова теорія.

Проте ця вимога – не на всі випадки життя. Часом народна мова спеціально застосовує не присвійний прикметник, а родовий належності, тільки міняє іменники місцями: Не будь така розумна, як твого батька діти(приказка), Ой, не сватай вдови дочку, хай дівкою ходить(пісня).

Що ж до мови літературної, то вона не вживає родового відмінка належності:

а) там, де має місце перелік (твори Шевченка, Стороженка, Франка), хоч і тут можлива заміна на присвійний прикметник (Шевченкові, Франкові твори);

б) там, де перед прізвищем автора стоїть іще його ім’я, або якийсь епітет (оповідання Олекси Стороженка, теорія великого Ейнштейна);

в) не можна змінювати родовий належності на присвійний прикметник, якщо це порушає потрібне значення вислову. Порівняймо: «мова поезії», і «поетична мова»; «значення подібності» і «подібне значення».

Замість родового належності росіяни часто використовують прикметник на –ський(дарвиновская теория, толстовская проза). Нам цього робити не слід, особливо, коли йдеться про персоналії. Культурніше українською мовою звучить: Дарвінова теорія, Гомерів гекзаметр, печальна Надсонова ліра. Коли ж присвійного прикметника від якогось прізвища утворити не можна, то чемніше вжити родовий належності (проза Толстого, оповідання Чехова), ніж зневажливо-панібратське (з малої літери) толстовське, чеховське, що дозволяють собі росіяни.

Що ж до висловів типу «Шевченківські читання», «Єсенінські вечори», то тут присвійності в прямому розумінні немає. Швидше є відтінок узагальненості.