Інтерес до своїх родоводів охопив багатьох одеситів, зокрема тих, хто залишив наше місто. Люди вирушають до архівів, бібліотек, музеїв, щоб знайти відомості про своїх предків.
Підвищений попит на відповідну літературу, що виник у громадськості, не міг залишитися за рамками уваги бібліофілів. На черговому засіданні члени секції книги Будинку вчених заслухали й обговорили доповідь фахівця у цій сфері, єдиного в Одесі представника відтвореного в Санкт-Петербурзі Російського генеалогічного товариства Сергія Геннадійовича Решетова. Він – автор праці «Французский негоциант Карл Яковлевич Сикар и его внебрачное потомство» (альманах «Дерибасовская – Ришельевская», № 19 за 2004 рік) та спільного із Л.В. Іжик дослідження «Городской голова Одессы Г.Г. Маразли (1831 – 1907) и его родственное окружение» (альманах «Дерибасовская – Ришельевская», № 31 за 2007 рік, журнал «Известия Русского генеалогического общества», № 19 за 2008 рік).
Промовець відзначив, що родовідні книжки, крім історичного значення, що полягає у збереженні пам’яті про прабатьків у душах нащадків та відображення наступності поколінь, мають чималий практичний потенціал. Завдяки закладеним у них відомостям можна прояснити питання про майнові права, застерегтися від небажаних шлюбних зв’язків між близькими родичами, що загрожуватимуть патологіями та виродженням, визначитися стосовно авторства та датування виявлених творів тощо).
У авторитетних роботах щодо родоводу Російської імперії, які належать перу князя П.В. Долгорукова («Российская родословная книга», ч. 1 – 4, СПБ, 1854 – 1857), князя А.Б. Лобанова-Ростовського («Русская родословная книга»), В.В. Руммеля та В.В. Голубцова («Родословный сборник русских дворянских фамилий»), П.Н. Петрова («История родов русского дворянства») та інших, містяться цінні відомості про багатьох відомих діячів Одеси. Це Михайло Семенович Воронцов (1782 – 1856), удостоєний у 1845 році шістнадцятого за усю історію Російської держави пожалування князівським титулом із додаванням до останнього у 1852 році найвищої відзнаки – «ясновельможний»; представник знаменитої династії Демидових – Павло Григорович Демидов (1809 – 1858), який перебував у 1855 – 1856 рр. попечителем Одеського навчального округу; Олена Петрівна Демидова (уроджена Трубецька), княгиня Сан-Донато (1853 – 1917), яка залишила добру пам’ять у серцях одеситів щедрою добродійністю; Матвій Федорович Маврокордато (1863 – 1935), колишній почесний попечитель 2-ї Одеської гімназії та директор Піклувального комітету про в’язниці комітету; Олександр Скарлатович Стурдза (1791 – 1854), письменник-теолог, меценат, знайомий О.С. Пушкіна та інші.
У період становлення в дореволюційній Росії генеалогії як науки Одеса внесла свою лепту до цього процесу. У 1901 році місцева друкарня випустила брошуру, яка містила рецензію відомого професора Новоросійського університету О.І. Маркевича (1847 – 1903) на перший випуск журналу, що вийшов у 1900 році в Санкт-Петербурзі, «Извъстія Русскаго генеалогического общества». Трохи пізніше тут же вийшли з друку підготовлені зусиллями І.А. Полномочного короткі автобіографічні нотатки (за період 1754 – 1833 рр.) офіцера Чорноморського флоту (повідомлені А. Матвєєвим) під назвою «Род мой и происхождение».
Традиції небайдужого ставлення до генеалогії у нашому місті збережено й понині. Свідчення тому – солідна монографія В. Михальченко та О. Сивиріна «Да будет правда: история дворянского рода Курисов – возрождение из забвения» (Одеса: Евен, 2005), яка заслужила схвальні відгуки багатьох читачів; стаття заступника директора Державного архіву Одеської області Л.Г. Білоусової та завідувача відділу цієї установи В.В. Харковенко «Метрические книги Херсонской губернии и греческой Одесской Свято-Троицкой церкви в фонде Херсонской духовной консистории (ГАОО)», опублікована у санкт-петербурзькому журналі «Генеалогический вестник», № 19 за 2004 рік та інші.
Один з учасників дискусії, яка розгорнулася після доповіді, влучно й образно назвав знання власної генеалогії «невідчужуваною спадщиною», а родовідні книги – «сімейними скрижалями», без яких ми так і залишимося «іванами, які не пам’ятають рідні» та «народом із непередбаченим минулим». Здається, що зміни, які відбуваються у суспільстві, стосовно цієї сфери історичних знань вселяють оптимістичні надії.
