Микола Гоголь любив театр. У дитинстві часто бував він у гостях у свого родича Дмитра Трощинського (колишнього сенатора та міністра юстиції), був присутній на домашніх театральних вистава, що часто влаштовувалися, у яких головну роль грав його батько як драматург і актор.
Під час навчання у ліцеї у Гоголя вперше проявилася незвичайна спостережливість. Він згадував в «Авторской исповеди»: «Говорили, что я умею не то что передразнивать, но угадать человека, то есть угадать, что он должен в таких и таких случаях сказать, с удержанием самого склада и образа его мыслей и речей».
Одним з яскравих прикладів володіння мімікою та мистецтвом перевтілення може бути роль удаваного божевільного під час його навчання у ліцеї. На той час Гоголь захопився літературною творчістю, а часу через велику кількість занять науками не вистачало. Спочатку він уміло приховував від пильних очей наглядачів у ящику стола дошку, зошити і грифелі. Але з часом це його вже не задовольняло. У Гоголя мабуть дозріла думка виграти час. Він вирішив потрапити до лікарні.
Ось як описує цю розіграну виставу Т. Пащенко: «Гоголь взбесился!.. Да, взбесился! Прибежали ученики и видят страшное лицо Гоголя, лицо исказилось, глаза сверкают каким-то диким блеском, волосы встали дыбом, скрегощет зубами, пена изо рта, падает, бросается и бьет мебель. Прибежал и директор лицея В. Орлай, осторожно подходит к Гоголю и дотрагивается до плеча: Гоголь схватил стул, взмахнул им – Орлай уходит… Оставалось одно средство: служащие выбрали момент, подошли к Гоголю, схватили его, уложили на скамейку и понесли, раба Божьего, в больницу, в которой пробыл он два месяца, отлично разыгрывая там роль сумасшедшего…»
У 1824 році в ліцеї відкрили театр. Грали п’єси і готові, і написані ліцеїстами. Гоголя прийняли до трупи. Запропонували роль Креона у трагедії В. Озерова «Эдип в Афинах». У Гоголя було мало слів, всі вони, починаючи з першої репліки, вели до викриття Креона, але, оскільки слів було мало, їх потрібно було доповнювати гримасами, жестами, які ще чіткіше підкреслюють зло у герої і роблять його ще більш відразливим. І актор старався. Зала обурювалася, коли він з’являвся поруч з благородним Тезеєм, піднесеним у своєму каятті Едіпом і жертовно-прекрасною Антигоною.
Щасливе життя для Гоголя настало тоді, коли він брав участь у комедійних виставах, що тривали «четыре дня сряду», де він, за свідченням своїх однокласників-ліцеїстів, був помітний, як ніколи.
Т. Пащенко: «Часто Гоголь и Прокопович были главными авторами и исполнителями. Однажды они сочинили пьесу на бытовую тему, в которой роль дряхлого старика взялся сыграть Гоголь. Пьеса состояла из двух действий. Во втором действии на сцене представлена простая хата и несколько обнаженных деревьев: вдали река и пожелтевший камыш. Возле дома стоит скамейка; на сцене никого нет. Вот является дряхлый старик в простом кожухе, в бараньей шапке и смазных сапогах. Опираясь на палку, он едва передвигается, доходит, кряхтя до скамейки, и садится. Сидит, трясется, кряхтит, хихикает и кашляет; да наконец захихикал и закашлял таким удушливым и сиплым старческим кашлем, с неожиданным прибавлением, что вся публика разразилась неудержимым смехом… А старик преспокойно поднялся со скамейки и ушел со сцены, уморивши всех со смеху.
С этого вечера публика – наставники лицеистов, соседние дворяне и военные расположенной в Нежине дивизии – узнали и заинтересовались Гоголем как замечательным комиком».
А. Данилевський: «Гоголь обладал ярко выраженным дарованием комического актера. Он владел мимикой и искусством сценического перевоплощения. Большим успехом пользовался Гоголь в пьесе Фонвизина «Недоросль», в роли госпожи Простаковой, и в комедии Крылова «Урок дочкам», в роли няни Василисы. Он был великий актер. Если бы он поступил на сцену, он был бы Щепкиным».
Гоголь став відомим на всю Росію у 1831 році завдяки своїм повістям «Вечера на хуторе близ Диканьки». І його талант почали порівнювати з талантом художника Давида Терпеса, відомого зображенням картин народного побуту...
З листа Олександра Пушкіна до видавця: «Сейчас прочел «Вечера близ Диканьки». Они вызвали у меня изумление. Вот настоящая веселость, искренняя, непринужденная, без жеманства, без чопорности. А местами какая «поэзия», какая чувствительность. Все это так необыкновенно в нашей литературе, что я до сих пор не образумился. Мне говорили, что наборщики умирали от смеха, набирая его книгу. Мольер и Фильдинг, вероятно, были бы рады так рассмешить своих наборщиков. Поздравляю публику с истинно веселой книгою, а автору сердечно желаю дальнейших успехов».
Т. Пащенко: «Летом 1835 года бывший министр просвещения И. Дмитриев жил в Москве и желал лично познакомиться с Гоголем, с ним и познакомился, и очень любезно пригласил Гоголя с товарищами к себе на вечер. Дали слово. На вечере у Дмитриева собралось человек двадцать пять московских артистов, в числе которых был и знаменитый Михаил Щепкин с двумя дочками, литераторов и любителей. Гостеприимный хозяин и все просили Гоголя прочесть «Женитьбу». Гоголь сел и начал читать. По одну сторону Гоголя сидел Дмитриев, а по другую Щепкин. Читал Гоголь так превосходно, с такой неподражаемой интонацией, переливами голоса и мимикой, что слушатели приходили в восторг, не выдерживали и прерывали чтение… Кончил Гоголь и свистнул… Восторженный Щепкин сказал: «Подобного комика не видывал в жизни и не увижу!»
С. Аксаков: «Гоголь у Погодина до того мастерски читал, или вернее сказать играл свою пьесу, что многие понимающие это дело люди до сих пор говорят, что на сцене, несмотря на хорошую игру многих актеров, эта комедия не такая смешная, как в чтении самого автора. Это был верх удивительного совершенства. Прекрасно некоторые вещи читал Шепкин, прекрасно читают другие комические вещи Садовский, Писемский, Островский, но Гоголю они должны уступить...»
Князь Петро В’яземський у листі до графа Олександра Толстого у січні 1836 року писав: «Вчера Гоголь читал нам новую комедию «Ревизор». Читал мастерски и возбуждал раскаты смеха в аудитории. Не знаю, не потеряет ли пьеса на сцене, ибо не все актеры сыграют, как он читает. Он удивительно живо и верно, хотя и карикатурно, описывает наши административные порядки. У нас он тем замечателен, что, за исключением Фонвизина, никто из наших авторов не имел истинной веселости… Пушкин во все время катался от смеха».
Комедію у гуртку Пушкіна, звичайно, прийняли прихильно. Саме звідси вона пурхнула і вище, дісталася до царського палацу. Можливо, на першому читанні був граф Михайло Вільєгорський, близький до царського двору сановник, знавець музики і композитор. Саме йому приписують піклування у царя про дозвіл постановки «Ревізора».
На першій виставі у залі сиділа обрана публіка. У партері блищали генеральські зірки, дорогоцінні камені у жінок. Гоголь сидів між наставником цесаревича Василем Жуковським та князем Петром В’яземським. Ліворуч був генерал, праворуч генерал, позаду міністр, попереду член Державної ради. А вгорі, у позолоченій ложі, вивищувався цар. Плескав у долоні цар, плескала публіка, сміявся цар, сміялася публіка...
Були чутки про висловлювання царя: «Тут всем досталось, а больше всего мне». У цьому – вміння імператора добре триматися в невигідній для себе ситуації.
П’єса йшла на сцені імператорського театру Петербурга майже щодня. Сюди йшли і купець, і військовик, і чиновник, і слуга. Усі вони змішувалися в театрі і створювали велике різноманіття, зокрема і велике різноманіття думок...
У Москві вистава мала величезний успіх. У ній брали участь найвизначніші актори Малого театру: Щепкін (Городничий), Ленський, Орлов, Потанчиков та інші.
Твори Гоголя ідуть на сценах столичних і провінційних театрів ось уже понад 170 років.
