Творчості Миколи Васильовича Гоголя та його ролі в історії світової культури приділяли велику увагу не лише літературознавці, а й філософи, та історики. Однак внесок істориків у висвітленні місця і ролі М. Гоголя в історії української культури поки що незначний.

Для визначення місця М. Гоголя в історії української культури необхідно звернутись до першоджерел, якими є твори провідних діячів української культури: поетів, істориків, філософів, мистецтвознавців. Почати необхідно із сучасника М. Гоголя, безсмертного Кобзаря. У своєму вірші, який так і називається «Гоголю», Тарас Шевченко писав:

«Всі оглухли – похилились

В кайданах… байдуже

Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже».

Т. Шевченко інтуїцією геніального поета відчув велику силу гоголівського сміху, який протистояв атмосфері страху і політичної несвободи в миколаївської Росії. Витоки цього сміху в глибинних основах народної сміхової культури, яку вміло інтегрував М. Гоголь. Двадцятирічним юнаком, живучи в Санкт-Петербурзі, М. Гоголь в листах до матері просив її постійно писати про звичаї «малоросіян наших», різні анекдоти тощо.

Поглибленого дослідження потребує проблема захоплення Гоголем історичною наукою. В 1833 році в листі до О.С. Пушкіна Гоголь писав: «Я захоплююсь заздалегідь, коли уявляю, як закипить праця моя в Києві… Там закінчу я історію України і півдня Росії і напишу Загальну історію…» Своє бажання стати професором історії в Київському університеті Гоголю реалізувати не вдалося, а ад’юнкт-професором кафедри загальної історії Петербурзького університету він був признаний восени 1834 року. Гоголь читав історію середніх віків для студентів 2-го курсу філологічного відділення. На одній із його лекцій побували навіть російські поети Пушкін і Жуковський, давши їй схвальну оцінку.

У звіті Петербурзького університету за 1835 рік зазначено, що М.В. Гоголь «зверху посади зголосився написати історію середніх віків із восьми чи дев’яти томів». Однак писати солідні науково-дослідні праці М. Гоголь не став, його захопили лірико-романтичні художні твори з української історії. Так народжуються «Вечори на хуторі біля Диканьки», незавершений історичний роман «Гетьман» і неперевершений «Тарас Бульба». Не випадково, один із корифеїв української історіографії, провідний фахівець з історії запорізького козацтва академік Д.І. Яворницький згадував, що коли батько читав йому «Тараса Бульбу» це змушувало «шестирічного хлопчину ридати чорними сльозами над лихою долею героя повісті». Твір М. Гоголя і дав поштовх Д. Яворницькому до глибокого дослідження історії козацтва.

Викликає інтерес стаття М. Гоголя «Про викладання загальної історії», опублікована в 1834 році. Пояснюючи своє розуміння предмету історичної науки, Гоголь наголошує, що загальна історія «повинна обійняти зразу і в повній картині все людство, яким чином воно із свого первісного бідного дитинства розвивалось, різноманітно вдосконалювалось і на кінець досягло сучасної епохи». При цьому автор підкреслював, «що історію потрібно висвітлювати таким чином, щоб кожний народ, кожна держава зберігали свій світ, свої барви, щоб народ зі всіма своїми подвигами і впливом на світ проходив яскраво, в такому ж точно вигляді і костюмі, в якому був в минулі часи». Наполягаючи на виявлення не лише загальних закономірностей історичного процесу, а і розкритті національних особливостей розвитку кожного народу, М. Гоголь тим самим сприяв посиленню інтересу читачів і слухачів його лекцій до вітчизняної історії.

Безперечну цінність мають роздуми М. Гоголя над проблемами історії мистецтва. Вони викладенні ним в статтях «Скульптура, живопис і музика», «Про архітектуру теперішнього часу», «Про малоросійські пісні» та ін. Характеризуючи основні види мистецтва, Микола Васильович насамперед звертає увагу на скульптуру. «Чуттєва, прекрасна, вона насамперед відвідала землю», – пише він. «Народилась вона в епоху язичництва», – підкреслював Гоголь, і тому «чарівна, я