Визначною подією на берегах козацького Тилігулу став вихід у видавництві ТОВ МВП «Ананьївська друкарня» (2008 р.) книжки Юрія Сисіна «І сказав йому святий Миколай…» Репрезентуючи книжку, видавництво зазначило, що вона присвячена героїчній боротьбі запорізького козацтва за визволення південноукраїнських земель з-під іноземного панування.
Гадаю, немає особливої потреби відрекомендовувати автора. Педагог, відомий своїми науково-методичними статтями та нарисами з життя педагогів-земляків; журналіст, знаний своєю патріотичною публіцистикою; письменник, автор цілої низки книжок, присвячених історії та розвитку рідного краю, і просто громадянин, якому небайдужа доля України.
Його книжки несподівані не тільки назвами, а й тим, як він перетворює буденне на значиме і по-філософському глибоке. В цьому особливість його творчого стилю – надавати краєзнавчим розвідкам художніх ознак поетичного або прозового характеру. Його легенди, оповідки, історичні новелки та есеї завжди мають реальне, документально зафіксоване підґрунтя. Тому, щоб дізнатися, кому і що сказав святий Миколай, читач повинен знати, що «Києворуські князі через чвари, не втримавши рубежів своїх земель, змушені були покинути на поталу ворогові свій люд. І одному Богові відомо, як той покинутий люд вижив у Притилігульських землях», – пише автор. І справді – тільки Господу те було відомо, бо декілька століть поспіль ці землі були підпорядковані у Османській імперії та Кримського ханства.
Відкриваючи книжку розділом «Вдивляючись у давнину», автор запрошує і нас, своїх читачів, до подорожі в історичне минуле рідного краю, в якому яскравою зіронькою висвітився один із весняних днів 1753 року, коли, на думку автора, до річки Тилігул підібрався невеличкий козацький загін, щоби розвідати, чи немає поблизу татар. За старшого в загоні був козак Ананій, молоді роки якого минули в боях та походах: ні сім’ї, ні домівки; одна розрада – Січ та бойові побратими.
Спішилися козаки, поставили варту і поснули, виснажені походом. І наснився Ананію сон. Ніби з’явився перед ним святий Миколай і питає: «Чи далекий твій шлях, Ананію?» Здивувався козак, бо, засинаючи, подумав, що добре було б залишитися на цих берегах назавжди.
Перехрестився Ананій, вклонився Миколаю і висловив йому своє сокровенне бажання: прислужитися Богові не мечем, а ралом, землю орючи, дітей народжуючи. «І сказав йому святий Миколай: «Ти добрий козак, Ананію! Хоробрий, чесний. За віру християнську твердо стоїш. Нехай буде так, як ти того хочеш: залишайся на цьому березі, а той завжди боронитиме тебе від ворога».
Ця легендарна зустріч козака Ананія зі святим Миколаєм та заснування слободи на споконвічних південноукраїнських землях сталися задовго до визволення краю від татар. В цьому автор вбачає найяскравіший прояв патріотичної національної світоглядності передової частини української нації – козаків, які ціною власного життя боролись за державність України. Тому заснування українськими козаками поселень у Причорномор’ї за часів турецько-татарського панування – одна з найвизначніших сторінок української історії.
Літа минали... І кінець 20-х років ХІХ століття позначився, як пише автор, «поверненням запорізьких козаків із Туреччини». За умовами повернення вони повинні були прибути до Азова, щоб утворити там Азовське козаче військо. Росія хотіла і надалі використовувати українських козаків, відриваючи їх від коріння – рідної землі та національних ознак. Це був стрижень політики імперської Росії, яка «перевиховувала» українських патріотів на малоросів. На підтвердження автор цитує напис, зроблений на могильному камені Петру Калнишевському на Соловках: «Здесь погребено тело в Бозе почившего Кошевого, бывшего некогда Запорожской грозной Сечи Казаков, Атамана Петра Калнышевского, сосланного в сею обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году по Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины».
Мабуть, не всім відомо, що ота «обітєль» була камера розміром 1 на 2 метри із замурованими дверима і єдиним маленьким віконцем, через яке впродовж десятків років український кошовий зносився зі світом, одержуючи раз на день їжу та жмут свіжої соломи на підлогу. Ось так відбувалось «смірєніє» українців. А стосовно своєї «провини», яку «щиро пізнав» Калнишевський, то вона полягала у великій любові до України, що само вже по собі було злочином в тій імперії.
Такими ж мужніми патріотами постають перед нами в книзі (розділ «І оживають в нашому степу…») Тимофій Хмельницький («Любов і політика»), Іван Мазепа («За Тилігул-рікою»), Іван Котляревський («Від Тилігулу до Трої»), Петро Калнишевський («Останній лицар С
