Мистецька сім’я в масштабах Одеси – не така вже й рідкість, і прикладів можна привести чимало. Очевидно, що саме така родина має більше шансів закласти в майбутньому навіть цілу мистецьку династію, представники якої, звичайно, можуть мати різний рівень обдарування, але загальний рівень культури, професіоналізм і наступність традиції для них дуже часто є потенційно визначеною. Так, на нашу думку, закладаються передумови формування мистецької еліти суспільства.
Приклад творчої плідності, яка проявляється через різнопланову і яскраво виражену індивідуальну практику, продемонстрували два творчих подружжя, що складають одну родину – Новаєвих та Барабашів. Їх групова виставка нещодавно відкрилася в Одеському художньому музеї. Старші з них, Олег і Ольга Новаєви, виступили в іпостасі скульпторів. Для Ольги, поліграфіста за фахом, скульптура малих форм, яким вона надає перевагу останнім часом – це швидше хобі, але в цій якості вона вже здобула визнання: в 1991 році їй присвоєно звання Майстра народного мистецтва. Роботи Ольги Новаєвої знаходяться в різних музеях України, зокрема, музеї гончарства національного значення в Опішні. Її чоловік у цьому виді мистецтва має інші масштаби діяльності, надаючи перевагу бронзовій скульптурі символічно-філософського плану (незважаючи на переважно невеликі розміри робіт), що є виразно монументальною. Чи не найбільше враження справляють його романтично-піднесений твір “Жимолость”, архаїчно-величавий “Охоронець таємниць” та тендітна й молода «Оранта-Берегиня». З 1993 року О. Новаєв є членом НСХУ.
Святослав Барабаш і його дружина-ровесниця Яна Новаєва-Барабаш – це вже молоде покоління митців, що майже винятково працюють як живописці. У 2000 році обоє закінчили ОХУ ім. М. Грекова, де їх викладачами були Є. Кучинська, В. Мартинюк, С. Папроцький. Але Святослав цим не обмежився і протогям 2000 – 2006 років опановував секрети майстерності в Національній академії мистецтв. Власне, з часу закінчення училища, яке обом дало серйозну академічну підготовку, і розпочалася виставкова діяльність молодого подружжя. У 2000 році разом з батьками вони здійснили тематичний проект – “Сімейний портрет в інтер`єрі” (виставкова зала “Українська скарбниця”). Тоді про них заговорили, зокрема такий авторитет як скульптор Микола Степанов, який відзначав їх вірність традиціям одеської південної школи. Деякі з цих робіт представлені й на теперішній виставці.
Якщо вести розмову про перші сходження до публічності, то в цьому відношенні слід згадати ще виставкову залу “Уніон”, у якій Яна і Святослав часті фігуранти (спільна виставка 2004 р.). Їх роботи приваблюють не лише реалістичною переконливістю, добротною школою та технічною легкістю, але й здатністю бути сучасними незважаючи на ретроспективність культивованого напряму. Він цілком випливає з основ академічної школи, яку, до речі, майже втрачено сьогодні на Заході. Ця позиція, мушу визнати, в теперішніх умовах відносного торжества авангарду, принаймні в мистецтвознавчих колах, вимагає від реалістів-традиціоналістів твердості в переконаннях і усвідомлення власної місії. Однак на масовому рівні згадані митці сьогодні є достатньо затребуваними. У відповідь своїм відвертим чи прихованим опонентам вони заявляють про своє бажання і право дарувати людям насолоду відтворенням відчуття життя природи, трактуючи її чутливо і наближено ілюзорно. На згадку приходять роботи українського живописця Петра Левченка, російських майстрів Лідії Бродської, Олексія Грицая, а стосовно робіт Святослава, то в них найбільше подібності, на мою думку, з пейзажами Федора Решетнікова чи Георгія Шегаля (не плутати з М. Шагалом), та популярного в 1970 – 80-ті роки Бориса Щербакова. Безперечно, що одноманітність і бездумне наслідування чи то ліво-авангардного, чи то рутинно-академічного зразка, є гальмом у розвитку мистецтва. В умовах постмодернізму ми здатні однаково радісно відгукуватися на кожен прояв талановитості, незалежно від обраного спрямування.
Під час проведення виставок у такому творчому союзі визначаються й ролі, де в якості промоутера заходу виступили Олег і Ольга Новаєви, а їх донька (яка унаслідувала від матері жвавість та заповзятливість), готова більше до публічного представлення заявленого мистецтва. На питання, чи важко їй працювати як художнику в тандемі з чоловіком, Яна заявила, що не тільки не важко, але саме ця обставина їм обом значною мірою допомагає.
На виставці домінує живопис, що в цілому створює святково-піднесену атмосферу. Під час відкриття виставки деякі виступаючі наголошували, що роботи Яни викликають асоціації з театром, коли головна героїня перевтілюється то в романтичну, замріяну україночку в характерному національному вбранні, то в Єву, спокусливу в своїй жіночій зрілості, яка несподіваним чином поєднується з дитячою наївністю та веселою задирикуватістю підлітка. Цікаво, що в окремих поодиноких роботах майстрині, з їх певною графічною умовністю та схильністю до декоративності, помітний вплив символізму та модерну. Не можу не погодитися з тими зауваженнями фахівців, які відносно виразних і зрілих робіт Святослава зазначають про необхідність ставити художнику перед собою нові колористичні завдання, відслідковувати інші стани природи, бо є загроза самоповтору і збіднення палітри.
Насамкінець хочу відзначити одну особливість цього родинного союзу – усі вони, у тому числі й молоде покоління, не втрачають живого зв’язку з народним мистецтвом, фольклором, українською природою – цими невичерпними джерелами творчості. Форми мистецтва можуть бути різними, але важливо в своїй творчості бути передусім за все щирими і переконаними у власній правоті.
