Все ж таки рідко останнім часом провадяться в Південній Пальмірі поетичні вечори. А люди скучили за ними. Це показала нещодавня зустріч одеситів із поетесою Ганною Стремінською-Божко.

Проходила вона у центральній залі Музею сучасного мистецтва. Задовго до початку вечора усі сидячі місця були зайняті. Але й ті, хто спізнився, не пошкодували, що більше години простояли. Ганна читала свої нові вірші й перекладені нею із італійської пейзажно-ліричні тривірші Фабриціо Реска. А потім не втрималася й вийшла на імпровізовану сцену літературознавець Валентина Ковач, щоб прочитати кілька віршів Ганни, які увійшли до антології поезії «Кайнозойские сумерки».

Пам’ятаю, як під час минулорічного фестивалю «Болдинская осінь в Одесі» до пам’ятника Пушкіну на Приморському бульварі виходили фіналісти поетичного конкурсу, які починали свої вірші обов’язковим рядком Олександра Сергійовича: «Но поздно. Тихо спит Одесса...» Бульвар розцвів добрими усмішками та сміхом, коли після обов’язкової фрази Стремінська-Божко покликала слухачів на нічний пляж, де «Народ купается игриво — сейчас нудисты все подряд. И сонм русалок горделиво выходит из морских пенат...»

Дивовижними вдаються у неї пейзажі рідного Причорномор’я, побачені якимось незбагненним чином, позначені словами, що йдуть від щирого серця. Візьміть хоча б уривок із вірша «Кинбурнская коса».

Здесь море и небо

на равных ведут диалог,

здесь чайки не клянчат

кусочков

поджаристой булки.

Разбросаны хаты в степи,

как хотел того Бог,

а степь – это синий

кувшин,

удивительно гулкий.

Іноді її думка, порушуючи ритміку традиційного віршування, раптом починає балансувати по ледве видимій грані імпресіоністського верлібру. І ти уважно вдивляєшся в рядки: а з чого ж тут народжується диво поезії? Та ось із цього просування по пунктиру, здавалося б, неможливого балансу і з’являється.

На відміну від Римми Казакової, яка заявляла, що вірші вона почала писати в утробі матері, у нашої героїні слова у віршовані рядки почали складатися у трирічному віці. Народилася Ганна в сім’ї художника, поета, прозаїка, композитора Ігоря Божка та бібліотекаря Ольги Видишевої, у якої духовна культура та мистецтво були основою існування.

– Першим моїм вчителем у літературі та живопису був батько, – розповідає Ганна. – Він навчив мене образному сприйняттю світу та вмінню виражати свої думки, уникаючи затертих, банальних слів і понять. Відвідувала й дитячу художню школу. Ще в підлітковому віці вперше замислилася про існування Бога. – Я відчувала його в усьому як абсолютний дух. Тоді ж з’явилися в мене стани ніби мимовільної медитації: раптових відключень від реальності та «потоків свідомості» – стан, описаний мною в одному із ранніх віршів «Поэтом вдруг себя я ощущала». Східна філософія значною мірою вплинула на мою поезію у тому плані, що мені ніколи не було цікаво писати, як це кажуть, «на злобу дня», у мене завжди було прагнення до гармонії, до вічних цінностей, до сфери духу...

Її творчість дивує несподіваними мальовничими метафорами, коли «словно веко дом прищурил раму», «любовь исчезает, как глянец», а старі шпалери «предстанут картой мира в сетке трещин». Втім, сама поетеса пояснює свої знахідки досить просто:

Едино все.

И мыслей пестрый рой,

и вспышки образов беру

из царства буден.

А жінкам, звичайно, подобаються вірші Ганни про любов, про день, що «наполнен медом был до дна, осенним медом – светлым и тягучим»...

Глибокий філософський зміст помітний у її вірші, що народився під враженням картини Олександра Тер-Каракозянца «Земля мовчання.»

В венах у этой земли

древняя кровь

И золотого неба

над нею дым.

И протянулась ручья

серебристая бровь

На темном лике ее

быстрым бегом живым…

Ганна працює старшим науковим працівником Одеського літературного музею. Вірші її виходять у поетичних збірниках, друкуються в місцевих газетах, альманасі «Дерибасовская – Ришельевская», у виданнях Росії та Америки. Швидко розійшовся її нещодавній авторський збірник «На древнем языке». А минулого року вона стала переможцем загальноміського поетичного конкурсу «Срібні труби», на який репрезентувала сумну елегію, присвячену старій артистці, яка заробляє на хліб виконанням оперних арій у підземному переході біля залізничного вокзалу.

Ария Тоски в подземном

звучит переходе,

Тоска поет с затаенной

надрывной тоскою.

Тоска подземная

в плащике не по погоде

с бледным лицом,

что припудрено

смертным покоем…

Творчість Ганни Стремінської-Божко переконує, що вона – поет небайдужий, жагучий, котрий змушує нас співпереживати тому, про що говорить. Тому й знаходять її вірші відгук у серцях читачів та слухачів.