В 10-му, «театральному», класі школи № 37 пройшло обговорення вистави «Гамлет», прем'єра якої відбулася нещодавно на сцені Одеського українського академічного музично-драматичного театру ім. В. Василька.
Виникали запитання – і одразу знаходилася відповідь. Чи звичайна людина Гамлет, поміщений у незвичайні обставини місця і часу? Чи навпаки – це незвичайна людина, яка з надзвичайною гостротою реагує на звичайні обставини? Про що вистава, поставлена київським режисером Дмитром Богомазовим? У чому його актуальність?
Ірина Садовська:
– Вистава мені сподобалася своїм незвичайним вирішенням: у ньому багато символів, пластики... немає традиційних декорацій, оформлення сцени дуже вишукане, своєрідно вирішено образи основних персонажів. Звичайно ж, центральна постать – Гамлет у виконанні Якова Кучеревського. Актор грає його цілком нормальною, звичайною людиною, яка живе у ненормальному часі. Його оточення – бездушні, жорстокі люди. Вся Данія, як написано у Шекспіра, – в'язниця.
Дмитро Койнов:
– Мені теж сподобалася вистава. Тим, що у ній багато незвичайного, загадок, які потрібно розгадувати, а не "в лоб" все вирішено. Режисер досить далеко відійшов від Шекспіра. Мені здається, у "Гамлеті" Шекспір хотів сказати, що суспільство, у якому існують жорстокість і насильство, не має майбутнього, воно вбиває себе зсередини. Тут же зроблено наголос на Гамлета як людину: що відчуває він, коли довідується про смерть свого батька-короля, – страх, ненависть, бажання помститися... змішані почуття. Смерть батька змусила його замислитися про те, що, можливо, короля вбили, і ця доля судилася і йому. Через страх він нікому не довіряє...
Тетяна Кусова:
– Мені здається, Гамлет все той самий, завжди був таким, є і буде. Як би він не був одягнений, як би його не грали, у нього завжди буде одне завдання, всередині у нього буде одна проблема... Жити серед брехні, мовчати чи – помститися? У нього два виходи: помститися або змиритися. Він вибирає: помститися.
Настя Бобкова:
– Висловлювалася думка, що Гамлет незвичайна людина. Чому? Він просто не такий, як його оточення. Він "відчужений" від свого часу, від свого середовища. Вважаю, що у виставі йдеться не стільки про те, щоб "помститися – не помститися", скільки про те, що неможливо жити серед привидів і залишатися вірним світу, у якому живеш. Зроблено наголос на розкритті психології. Важливо показати, що за ним: що рухає дією, вчинками. Мені це було цікаво. А сюжет, гадаю, знає увесь світ. Ще сподобався переклад на українську мову, який зробив Юрій Андрухович. Коли читала п'єсу, багато було незрозумілих слів, багато епізодів нецікавих, а зі сцени слова звучали чітко, нічого зайвого...
Марія Мища:
– Ні, я не думаю, що Гамлет, якого грає Яків Кучеревський, звичайна людина. Він не такий, як всі, він незвичайний. Всі персонажі, крім Гамлета та Гораціо, показано приглушено, безликими істотами. А Гамлет вирізняється на їхньому тлі. Він мислить не так, як всі навколо, він інший, зі своєю особливою життєвою позицією. Неправильно вважати його звичайним... Показано божевілля Гамлета. Він прикидається, це помітно. Пластика у нього якась дивна, але мова розважлива. Він увесь час сумнівається, переймається. Божевілля Офелії (Ірина Бессараб) виражено інакше. Одразу видно, вона душевно хвора. Ідея показати гробарів як клоунів – дуже цікава. Поява Привида вражає. У виставі присутні два кольори – чорний і білий, лише перед фіналом з'являться гробарі-клоуни, у червоному. Всі барви на сцені приглушені, монотонні. Все-таки, показано яскраве, по-своєму значне життя. Це видовище, що змушує мене замислитися.
Катя Бургазлі:
– Я вперше дивилася таку "умовну" виставу. Вона примушує думати і бачити невидиме, як розкривається внутрішній світ людини, яка живе серед брехні... Гамлет – герой, який відрізняється від свого оточення. Він живий серед мертвих, серед привидів. А решта персонажів показана приглушено...
Олена Ларіонова:
– Коли читала п'єсу, інакше сприймала Гамлета. У нього було багато негативних рис. Подивившись виставу, змінила думку про цього героя. Його гнів, бажання мстити, бажання справедливості, звичайно, залишилися. Але я уявляла його дуже незвичайною людиною, розумною, розважливою.
Аліса Мироненко:
– Мені сподобалося, як режисер поставив п'єсу Шекспіра – у дуже незвичній формі. Вистава "затягує" своєю напруженою атмосферою. Враження, що ми не просто дивимося виставу, а заглядаємо всередину: у думки Гамлета, і бачимо все, що відбувається, його очима. Мені більше сподобався перший акт: у ньому багато подій. Другий – більш похмурий, створювалося відчуття присутності на цвинтарі. Я дивилася виставу двічі. Мабуть, ще піду. Потрібно багато про що додумати.
Катя Кузьменко:
– У першій дії дуже сподобалася сцена з Привидом, якого бачить лише Гамлет...Сцена "мишоловки"... Як душі персонажів виходять з картин: спочатку Офелія, потім її батько Полоній... Пластика картин зачаровує, відкриває невидиме у сценічних персонажах... Гамлет ненормальний – це помітно з того, як він смикається, їсть, випльовує папір... Але мова у нього цілком розумна. Я розумію це. Божевілля Офелії, коли вона залазить на труни, говорить щось, вигукує, потім іде повільно...– інше. Я розумію, що з нею. Дуже яскравий образ – Жінки у чорному. Вони – служниці смерті, символ. Доторкнулися – і все: персонаж мертвий... Один раз, другий, третій.
Ніка Сатановська:
– По-моєму, саме так і потрібно показувати прикидання Гамлета... Є суперечності між змістом і тим, що ми бачимо... В Офелії все по-справжньому. Вона не така, як у першій дії. Офелія на початку вистави – як лялька, заведений механізм... І от цей механізм зламався, вона збожеволіла. Це дуже яскраво показано.
Оксана Василівна Наконечна, викладач сценічної мови, кандидат мистецтвознавства:
– Вистава неоднозначна. Але насамперед вона цінна тим, що відчуваєш забуте, рідкісне сьогодні у театрах відчуття якогось очищення – катарсису. Багато символіки: біле – чорне, як шахова партія. Світ живих і мертвих. І з'являється червоний на гробарях-клоунах (як іронія, глузування). Динаміка подій першої дії змінюється динамікою думки у другому. Напруження зростає. Тут все побудовано на контрастах. Контраст між чіткою, вивіреною мовою і хворобою-божевіллям Гамлета. У виставі не було криків, істерики, надриву. Ніхто не намагався, що називається, "переіродити Ірода"... Цю геніальну трагедію ставили багато людей і по-різному, але скільки не став, п'єса про Гамлета завжди буде по-новому прочитана. "Гамлет" в Одеському українському театрі – це і Шекспір, і Богомазов. Це авторська вистава. І це Андрухович, – тому що переклад тут дуже точний, задум Шекспіра жодною мірою не порушено, текст звучить дуже сучасно. Відзначу, що мені не сподобалося: шепіт Гораціо на початку вистави міг би бути яскравішим, сценічнішим за технікою, більш резонуючим. Крім того, не всі символи я змогла розгадати. Чому, наприклад, Розенкранц і Гільденстерн – близнюки?
"Гамлет" – трагедія на віки, яка змушує мислити і переживати, за усієї умовності, метафоричності вистави. Він психологічний, тут все у синтезі: акторська гра, пластика мізансцен, звукове і музичне вирішення, сценографія. Було б занадто дрібно, якби показали конкретну історію окремої людини. Гамлет – образ, який вміщує у собі увесь світ. Стрижень, на який кожен нанизує свої враження.
В Одеському українському театрі поставлено дуже сучасну виставу, де у наявності всі ознаки трагедії: і одвічність проблем, і неоднозначність їх, і смерть персонажів через неможливість далі жити у "запропонованих обставинах", і Катарсис...
