Михаил Агбунов. Генерал-попечитель (Жизнь и деятельность И.Н. Инзова). Арциз, 2009
ГенералІванІнзов– цетойвійськово-громадськийдіячРосійськоїімперії, інтересдоякогонезгасаввУкраїнініколи, алеостаннімчасомцейінтереспозначенийпоявоюцілоїнизкикраєзнавчихтадослідницько-біографічнихпублікацій. Ітакаувагаєцілкомумотивованою, аджевпродовжбагатьохроківйоговійськоваіцивільнаслужбапов’язанібулизУкраїноюі, зокрема, зтієютериторією, якаформуєниніОдеськуобласть.
Свого часу мені випало бути рецензентом повісті Івана Нєнова «Попечитель», у якій відтворено акт перенесення праху Інзова з Одеси до Болграда. До цієї постаті зверталися відомий дослідник нашого краю А. Скальковський у своєму нарисі «Болгарськие колонии в Бессарабии и Новороссийском крае», що побачив світ 1848 року, та інші дослідники.
На їх тлі науково-популярний нарис Михайла Агбунова «Генерал-попечитель», сприймається як спроба проаналізувати все те, що нам відомо було про Інзова з найрізноманітніших джерел, а також з’ясувати деякі малодосліджені факти з біографії цього російського генерала. Давно відомо, що найбільшою загадкою є походження Інзова, адже документально так досі і не визначено, кого саме слід вважати батьком і матір’ю цього чоловіка. Не віднайшов цих документальних підтверджень і автор рецензованого нарису і якоїсь нової версії він теж запропонувати не зміг, зупиняючись на вже відомих: матір’ю слід вважати імператрицю Катерину II, а батьком – вихователя її сина, обер-гофмейстра імператорського двору Микиту Паніна. Цьому пошукові і були присвячені непогано виписані розділи «Секретна місія графа Брюса». «Хто був батьком Інзова?», « Хто був матір’ю Інзова?».
Не меншу загадку становить і походження його прізвища – Інзов, розгадку якого автор намагається витлумачити, посилаючись то на свідчення Мурзакевича, який повідомляє: «Самую фамилию его современники объясняли так: Ин (иной) зов (зов, то есть название)», то вдаючись до творення цього прізвища від прізвища гаданого батька – Паніна.
Автор концентрує нашу увагу, як він пише, на «громадянських подвигах» Інзова. До таких він відносить те, що Інзов домігся створення Попечительного комітету над іноземними колоністами; що він написав звернення задунайських переселенців до імператора і підготував «Указ Императора Александра I Правительствующему сенату об устройстве быта задунайских переселенцев, водворённых в южной Бессарабии», завдяки якому ці переселенці набули прав іноземних колоністів. Ще одним подвигом стало те, що у 1823 році Інзов домігся відстрочки давніх кредитів та отримання нових, завдяки чому бессарабські селяни змогли пережити жорстокі неврожаї 1820 – 1823 років. І, нарешті, він став одним із засновників міста Болграда, під назвою якого спочатку мало розбудовуватися, згідно з указом імператора, село Табаки. На кожному з цих подвигів автор нарису зупиняється більш-менш докладно, підтверджуючи їх посиланнями на спогади сучасників Інзова та відповідні документи. Та, водночас, цей нарис викликає кілька принципових зауважень.
Перше. Книжка переобтяжена історичними оповідями, які здебільшого мають дуже віддалений стосунок до життя генерала Інзова, і це тільки заважає сприйняттю його образу. Абсолютно невиправданою є, наприклад, публікація давно відомої історичної оповідки «Подвиг брига Меркурий», який зайняв майже шість сторінок. Те ж саме можна сказати про оповідку «Наваринское сражение» та низку інших.
Одним із подвигів Інзова Агбунов вважає написання ним «Прошения задунайских переселенцев Бессарабии Александру I…». Щоб довести, що це «прошение» без підпису написане саме Інзовим, Агбунов переконує нас: «Прошение изначально было написано на русском языке. Затем автор попытался перевести его на болгарский. Он слабо знал болгарский язык. Некоторые предложения с наиболее знакомыми болгарскими словами, ему удалось перевести почти полностью. Часть слов в разных местах он перевёл, часть – исказил, пытаясь приблизить их к болгарским…». І далі йде рішучий висновок Агбунова: «Таковы два главных аргумента, которые убедительно доказывают, что прошение написал сам Инзов».
Пробачте, якщо Інзов хотів написати офіційне «прошение», то міг скласти текст, узгодивши його з відомими в болгарській громаді людьми, і, за їхніми підписами, подати його до канцелярії імператора, не вдаючись ні до жодних фальсифікацій. Це було б правдиво, а головне – законно. А за Агбуновим виходить, що Інзов (на той час уже головний попечитель), який не був болгарином, сфальсифікував «прошение» на ім’я імператора, подаючи його нібито від імені болгар, а, задля вірогідності вдався до мовної фальсифікації. Але, пардон, в усіх країнах світу подібні підробні листи кваліфікуються, як «службова підробка» і караються згідно з законом. У Росії за подібні «подметные письма» на ім’я імператора автору-аноніму світила каторга. До того ж у цьому «прошении» будь-який юрист віднайшов би корисливий мотив намісника Бессарабської області. Адже, по-перше, там висловлюється радість з приводу того, що іноземні колоністи перебуватимуть під покровительством Інзова, і, по-друге, пропонується усіх переселенців «собрать под покровительством того же человеколюбивого полководца генерал-лейтенанта Инзова и этим успокоить и осчастливить». Об’єктивно виходить так, що, сфальшувавши «прошение» переселенців, державний чиновник Інзов сам себе вихваляє в ролі керівника цього краю.
Тобто, я наполягаю на тому, що, перш ніж категорично приписувати авторство цього «прошения» Інзову, слід уважно вивчити, чи є віднайдений дослідниками лист реальною копією справжнього звернення поселенців до імператора; хто і коли намагався сфальшувати його текст, аби створити враження, що нібито листа було писано болгарським колоністом, і чи справді має шанований мною генерал Інзов реальний стосунок до цього акту чиновницької підробки?
Або такий факт. В Указі імператора чітко зазначається, що права колоністів надаються «задунайским переселенцам, под именем коих разумеются болгары и другие из-за Дуная переходящие единоверные нам иностранцы…». І тут слід зауважити, що, крім болгар, з-за Дунаю переселялися гагаузи, валахи, греки, серби, албанці (арнаути) та представники інших народів. Крім того, в Указі зазначається, що всі вони поселяються «на казенні», тобто на державні землі. При цьому слід зауважити, що ці переселенці прийшли не в пустелю, тут уже жили люди, і це зазначено в Указі. Мало того, в спеціальному акті Міністерства внутрішніх справ зазначається, що переселенці, які не підкорятимуться місцевому начальству, підлягатимуть виселенню за кордон. Тобто, до них усе ще ставилися, як до іноземців. Ще одна деталь: цим Указом затверджено «Ведомость» про чотири округи Бессарабської області, і з неї випливає, що «Болград або Табак» підлягає Ізмаїльському округу.
У зв’язку з цим викликає подив таке твердження М. Агбунова. «Идея переименовать селение Табак в Болград и сделать центром «Новой Болгарии» принадлежала, несомненно, Инзову. Как видный военный и государственный деятель, он понимал, что «Новой Болгарии» нужен административный, общественно-политический, экономический, культурный, духовный центр». І далі (на стор. 272) Агбунов пише: « Итак, Болград (селение Табак) стал центром «Новой Болгарии»!
Пардон, це про яку таку «Новую Болгарию» ідеться?! Це хто і яким імператорським Указом таку державну чи адміністративну одиницю створив, чи хоча б у проекті збирався створювати?! Разом із іншими читачами я хочу бачити цей документ. Адже з таким же успіхом гагаузи можуть називати цей край «Новою Гагаузією», а молдавани – «Новою Молдовою». З історичними реаліями так не поводяться!
Викликає подив і твердження, що ідея перейменувати село Табаки на Болград «принадлежала, несомненно, Инзову». Це при тому, що в абзаці, який передує цьому твердженню, автор ствердно цитує історика Скальковського, з якого випливає, що село це «Болградом же переименовано по просьбе колонистов», а про Інзова там нічого не мовиться. Мало того, вже на наступній сторінці сам автор стверджує «Инзов проявил себя как выдающийся государственый муж. Он решил основать город Болград на новом месте, а селению Табак вернуть его название». То чому читач повинен вірити, що ідея «несомненно» належала Інзову, якщо саме він виявився реальним противником такого перейменування?
А які підстави в Агбунова стверджувати, що саме Інзов «добился создания Попечительного комитета об иностранных колонистах южного края России»? До 5 січня 1818 року п’ятдесятирічний Інзов був усього лиш командиром однієї з піхотних дивізій. Посада його не дуже влаштовувала, до того ж, вік і здоров’я… Він здав дивізію і «был определен состоять по армии». А вже 10 січня «Правительственный сенат» призначає його головним попечителем. Такі факти. Але де хоч якийсь доказ того, що саме Інзов «добился создания» Попечительного комітету?
Агбунов докладно описує, як у радянські часи «коммунисты осквернили могилу Инзова. Сняли массивную надгробную плиту и использовали её для сооружения на кладбище поминальной площадки»; та як «большевистские власти… установили на величественный постамент Инзова маленький гипсовый бюст Ленина», який стоїть там і досі. Зверніть увагу: в обох випадках ідеться про дії, які здійснювалися з дозволу і за розпорядженням владних структур, це очевидно. Та, після подання цих фактів, Агбунов пише: «Затем в первые годы независимости Украины мавзолей Инзова подвергся разграблению. Были украдены иконы и картины из иконостаса, церковная утварь».
На жаль, ікони і картини крали і крастимуть в усі часи і в усіх країнах. Але чи є в Агбунова підстави пов’язувати крадіжку з мавзолея Інзова з діями нинішньої української, в тому числі й місцевої, влади, а отже, й прив’язувати це «разграбление» до «років незалежності України»? А тисячі читачів, особливо школярів, можуть сприйняти це саме в такому зв’язку, що нібито подібне ставлення випливає з ідеологічних засад незалежної Української держави. Формулюючи визначення, які мають політичний підтекст, слід бути особливо точним і доказовим.
Дуже сумнівним видається твердження автора про те, що саме Інзов «подготовил «Указ императора…» щодо задунайських переселенців. Точно відомо лише, що він написав рапорт, та й то, як зазначається в самому Указі, він зобов’язаний був зробити це як посадовець, за особистим наказом імператора: «Мы, при личном Нашем обозрении полуденных областей, повелели главному попечителю о колонистах того края генерал-лейтенанту Инзову собрать полные сведения о сих задунайских переселенцах…». Тобто слід уточнити, що своїм рапортом Інзов сприяв підготовці Указу, і тоді це буде правдиво.
У нарисі Інзова багато разів названо «генерал-губернатором Новоросійського краю», є навіть розділ з такою назвою. Знову ж таки, це неточність, яка для історика неприпустима. Генерал-губернатор був наділений особливими повноваженнями, і призначали його відповідним указом імператора. Що ж до Інзова, то йому, як «виконувачу обов’язків намісника Бессарабської області», було всього лише доручено «управління Новоросійськими губерніями», на час відпустки діючого генерал-губернатора Ланжерона, якого від посади на той час звільнено не було. Наголошую на цьому факті ще й тому, що Інзов і не міг бути призначений генерал-губернатором, оскільки був масоном кількох лож, у тому числі, відомої своїми особливими ритуалами гамбургської ложі «Золотої кулі» («Золотого шара»), і навіть сприяв створенню в Кишиневі нової ложі «Овідій».
А зважимо, що саме в цей час, у Росії, як і в багатьох інших країнах, масонство було рішуче заборонене. За характером і масштабами, міжнародну боротьбу з масонством тих часів можна порівняти хіба що з міжнародною антитерористичною боротьбою у наші дні.
Ось чому в Росії кожен новопризначуваний чиновник часів Інзова повинен був давати офіційну підписку: «Я нижеподписавшийся сим объявляю, что ни к какой масонской ложе и ни к какому тайному обществу ни внутри империи и вне её не принадлежу»! Зрештою, масона Інзова і виконувачем обов’язків намісника області та головним попечителем могли б не призначити, але на час цього призначення (в 1818 році) Указу про заборону масонських лож ще не існувало, хоча таємна боротьба з ними вже велася.
Дуже сумнівним з точку зору світових монархічних канонів видається і твердження Агбунова щодо того, що царем Дакії готувалися призначати Інзова, приналежність якого ні до імператорської династії, ні хоча б до крові якогось давнього аристократичного роду, жодним чином документально засвідчена не була. Та й де хоч якісь документальні докази того, що його справді розглядали як претендента на трон? Подібних запитань та зауважень під час уважного прочитання цього нарису виникає чимало. І це засмучує.
