Ситуація, про яку розповів у редакції підприємець із Татарбунарського району Василь Стас, наближається до завершення. Йому ж передували досить непрості суперечки з юридичних питань, пов'язані із землекористуванням і дозвільною документацією на будівництво. Потім потягнулися судові розгляди, створення комісії, аналіз рішень міськради... Усе це тривало близько п’яти років, доки, нарешті, не настав час виконати рішення районного суду.
Крім приватних інтересів, ця земельна суперечка несе в собі чимало типових рис, тому не була обійдена увагою преси. Зокрема з цього приводу публікувалися статті в газеті «Татарбунарский вестник», написані її редактором Світланою Окороковою.
Перший матеріал, під назвою «Апетит приходить під час їди», датований 26 березня 2005 року. У ньому розповідалося про підприємця В. Кравченка, який побудував одним з перших крамниці «Оптика-медіка» і «Фламінго» на людному місці біля входу на ринок. Успішне ведення бізнесу породило в ньому бажання надбудувати над своїми крамницями другі поверхи. Але тоді, у 1998 році, здійснити цю ідею йому не вдалося. Земельну ділянку під спорудження додаткових сходів до крамниці йому не виділили, пояснивши, при цьому, що прибудовані сходці будуть виходити за так звану червону лінію – лінію, за яку за нормами містобудування не повинні виступати міські будівлі.
Однак місто розросталося. Це призвело до того, що через 4 роки за рішенням міськради «червону лінію» перенесли далі. Ділянки вільної землі, що утворилися внаслідок цього, були виділені в оренду терміном на 5 років, і охочі могли там будувати будинки. Тут і виявилося, що для Надії Стас (дружини Василя Стаса) і її сусіда по території Феодосія Кожухаря, процедура одержання дозвільних паперів на будівництво затяглася. Цією паузою і скористався Кравченко. Він без зволікань завіз туди будматеріали, найняв робітників, і вони стали швидко зводити одноповерховий будиночок, що точно розмістився на площі, орендованій Н. Стас і частково – на ділянці, орендованій Кожухарем. Як виявилося, не маючи можливості будуватися вгору, Кравченко вирішив будуватися вшир. Далі спритний підприємець звернувся до міськради із заявою про те, щоб захоплена ним у Н. Стас ділянка була передана йому.
Однак з'ясувалося, що будував він незаконно. Цей факт підтверджено цілою низкою комісій, складених із представників тих служб, у компетенції яких перебуває видача дозволів. Приписи припинити будівництво на самовільно захопленій ділянці землі Кравченко неодноразово ігнорував. Скінчилося тим, що позов на нього подала до суду сама міськрада. Але замість того, щоб відповідним чином відреагувати на дії місцевої влади, він вступає в боротьбу за своє добро. Він не квапиться виконати рішення районного суду, ухвалене за даним позовом у липні 2004 року, про необхідність звільнити територію і знести свою будівлю. А звертається до апеляційного суду. Звідти приходить двозначна відповідь.
Знову суд, знову апеляція. Нарешті, затверджується рішення, за яким відповідач Кравченко повинен звільнити зайняту ним ділянку від спорудженої на ньому будівлі і дати можливість законним орендарям користуватися своєю землею. А, крім того, виплатити Н. Стас і Ф. Кожухарю моральну компенсацію.
Справа, можливо, і не в шматочку землі, за користування якої однак заплатили потіснені орендарі. Але можна погодитися з Василем Стасом, який приніс до редакції пачку матеріалів, що накопичилися за роки розгляду цього конфлікту, – ні, не можна так зневажливо ставитися до закону і думки місцевої влади. Якщо кожен почне будувати, що захоче і де йому заманеться, без погоджень із відповідними інстанціями, в обхід архітектурних норм, при цьому безцеремонно ущемляючи майнові і моральні інтереси людей, то якою ж тоді Україна буде правовою державою?
Показово, що Кравченка неодноразово було викрито в аналогічних діяннях, лише з іншими людьми. Як пише «Татарбунарский вестник», він без дозволу побудував у спільному господарському дворі гараж, літню кухню, ще деякі приміщення, чим створив незручності сусідам. У санаторії «Рассейка» він взяв дві сотки, у паспорті вказав, що хоче поставити на них будиночок для сімейного відпочинку, а сам побудував кілька будинків так ще і прихопив 80 квадратних метрів курортної землі.
Залишити це безкарним, однаково, що дати волю іншим нахабам. Тому цілком виправдані дії міськради, яка у пошуках справедливості дійшла до Верховного суду України. Про результат цього позову була надрукована ще одна стаття С. Окорокової із красномовною назвою «Незаконно споруджену будівлю доведеться знести». Звісно, всі демонтажні роботи повинен оплатити порушник – тобто Кравченко. Ламати, звичайно, шкода. Але доведеться!
Хотілося б порадіти об'єктивності нашої судової системи. Але цьому заважає розуміння того, що позитивний вердикт прийшов лише через 5 довгих років. Але ж даний прецедент «нахаббуду» не поодинокий. Люди наводять безліч таких же прикладів, що мають місце і у Татарбунарах, і в інших районах. Якщо за кожним випадком незаконного будівництва рішення будуть прийматися так довго, то одні зневіряться в тому, що можна домогтися правди, а для інших це буде ніби якийсь сигнал до вседозволеності. Змінити людську думку можуть зараз виконавці, від яких громадськість чекає цілковитої службової принциповості.
