Держава заганяє селянина в тупик, потураючи перекупникам
Я навмисне ставлю знак питання в заголовку. Оскільки, ознайомившись зі зведенням на першій сторінці "Одеських вістей" за 21 липня ц.р., був вражений тим, чим взагалі-то вже можна і не вражатися при такому безвідповідальному ставленні до потреб селян з боку всіх тих, хто хоч якось у державі повинен захищати селян від перекупників. Багато про що говорять наведені у зведенні цифри вартості пшениці. Отже, в Одесі за кілограм пшениці дають цілих чотири гривні, у Херсоні – 3, а в Миколаєві – 4 грн 20 копійок! І це в той час, коли аграріям нашого села пропонують хоч зараз закупити зерно за ціною в чотири-п'ять разів нижчою! Як поскаржився мені кращий фермер села Анатолій Дмитрієв, йому довелося продавати пшеницю по 65 копійок, ячмінь – у середньому по 70 – 72 копійки. Так, муравлівським хліборобам говорили – притримайте зерно, либонь, трейдери ціну піднімуть. Але треба було оплатити придбані в борг пальне, засоби захисту рослин. Треба, до того ж, зерновиробникам роздати зерно на паї, заплатити всі податки. І що ж залишається після всього?
А нічогісенько – дай Боже, щоб вистачило на насіння!
А тепер давайте порівняємо. Я назву лише дві позиції – за ПММ і засобами захисту рослин. Літр пального в нинішній сезон обходився нашим аграріям у 5-5,1 гривні. До 8-10 у.о. треба було платити за амінну сіль. Якщо все перераховувати в залежності від отриманої в нинішньому році врожайності, собівартість може вийти не меншою 90 копійок – однієї гривні. Гадаю, нескладно провести найпростішу математичну дію, щоб зрозуміти – а що ж залишається сільгоспвиробникові після збирання? Ріжки та ніжки!
Такі от безутішні результати праці аграріїв, звичайно ж, не можуть не бити і по добробуту села. На місці колишнього колективного господарства діють сьогодні п'ять фермерських господарств. Від їхньої успішної роботи залежить і наповнення бюджету. Повинен сказати, що справа честі наших фермерів – не затримувати податкових виплат, як би їм не було важко. І план першого півріччя за власними доходами по селу перевиконано на 37 відсотків. Але що це за план – 33 із лишком тисячі гривень? Які питання можна вирішити за ці гроші? Зрозуміло, за більш успішної роботи аграріїв можна було б і значно підняти планку доходів та і зменшити дотації. На жаль, у зв'язку з нинішніми проблемами говорити про якесь зростання доходів не доводиться. От і не можемо ми сьогодні відремонтувати дах сільського Будинку культури і дитячого садка, допомогти в налагодженні насосного обладнання для підкачування технічної води в село. Спасибі землякам-автолюбителям, що взялися самостійно ремонтувати дорогу на території села. Адже і тут коштів для якісного ремонту потрібно значно більше, ніж можуть дати селяни.
...Можна багато ще розповідати про біди та злигодні нашої сільської глибинки. Ті біди, які і призводять до того, що із села повиїжджала майже вся молодь. З 540 дворів близько 150 стоять пусткою. За 7 місяців нинішнього року народилося усього п'ятеро дітей, за три роки в селі було усього одне весілля!
Чи є можливість змінити становище в нашому та і не лише в нашому селі, на краще? Звичайно ж, є! За прикладом далеко ходити не треба. Слід звернутися до досвіду сусідньої країни – Білорусі. Там немає посередників, держава повною мірою насамперед захищає свого виробника, хай він аграрій чи робітник на заводі. У цій країні не дають наживатися за рахунок чужої праці, надходять чималі кошти на розвиток сіл і сільського господарства. У підсумку країна, у якій родючої землі набагато менше, живе значно краще. Порадив би нашим чиновникам в уряді також вивчити та застосувати досвід Петра Столипіна, який розумів, що основою держави є насамперед селянство. Але – от думаю – а чи потрібно їм це? Чи потрібні їм ми, селяни, та і країна Україна – чи потрібна їм? Напевно, ні, їм би всидіти у своїх кріслах, які їх годують далеко не за здібностями і не за розумом...
