В одному з номерів газети «Одеські вісті» мені хотілося почати розмову (полеміку) про функціонування влади на місцях. За всіх суперечностей (правових, організаційних, кадрових тощо) влада на місцях повинна функціонувати, надавати послуги, розв’язувати актуальні проблеми і завдання, запропоновані чинним законодавством. Тривалий час говоримо про реформування влади і, на жаль, затихаємо, а там вибори – і знову утворюється пауза. Між тим, накопичення проблем відбувається, їх складують до кращих часів, але не все можна відкладати. Те, що часом відбувається, не витримує критики, волає до розуму.
Торкнуся однієї теми – екологічної. На сесії Болградської районної ради у квітні цього року депутати обговорювали тему долі лісопосадок і заходів щодо їхнього відновлення. Її необхідність зумовлена відомими екологічними та іншими чинниками. Вони (посадки) сьогодні перебувають у зоні інтересів різних власників землі, яким не завжди є діло до цих лісових насаджень, відповідальність за стан яких розмита, а за великим рахунком вони стали нічийними не лише біля земельних наділів, але й біля доріг, населених пунктів. Ці посадки (лише в моєму районі їх близько 2,3 тис. га), що тривалий час служили людям у буджацьких степах, не давали розповсюджуватися суховіям, зберігали вологу, давали притулок усілякій живності. Добре ці посадки прислужилися насамперед хліборобам, вони поділяли поля на квадрати, що дозволяло дотримуватись сівозміни, забезпечити захист рослин, зберегти врожай і багато іншого.
Рішенням сесії було сформульовано прохання до обласних інстанцій визначити долю цих рукотворних зелених насаджень. Сьогодні вони практично у безгоспному стані і потребують серйозного державного захисту. На мій погляд, проведена земельна реформа не уникла негативних наслідків поділу землі, що послідовно призвело до знищення цих посадок – таких унікальних для нашого степу. У нас ще збереглися зелені смуги дуба, софори, акації та інших дерев.
За роки незалежності нашої держави ціни на вугілля, на інші види палива підскочили до такої міри, що селянину обігріти своє житло на доходи, які він сьогодні отримує, складно. Якщо середня заробітна плата в Болградському районі складає 1090 грн, а в сільській місцевості вона і ще менша, а середня пенсія – 694 грн, за ціни однієї тонни сортового вугілля з доставлянням близько 1 тис. грн, то для заготівлі 3 – 5 тонн вугілля на один опалювальний сезон необхідно накопичити велику суму заробітку, сімейного прибутку.
С другого боку, в державі точаться активні розмови про альтернативні джерела опалення. Де? Які? Коли вони будуть? Одному Богові відомо. Селян, позбавлених можливості цивілізованого опалення природним газом, переконують у необхідності відмовитися від подальшої газифікації. Хоча розсудливі, мудрі сільські жителі вважають, що подальша газифікація населених пунктів – це все ж покращення соціальних умов життя, це хоча б якийсь стримуючий чинник для молоді, працеспроможного населення сіл, де сьогодні спостерігається інтенсивна міграція убік мегаполісів і в інші місця у пошуках роботи, кращих умов життя. А якщо родина не знаходить коштів для придбання пічного палива, то жертвою стають ті самі посадки. Боляче спостерігати, скільки пеньків залишається після опалювального сезону в сільській місцевості. Ніхто цією статистикою не займається.
Ще одна особливість або дикість нашого життя. Як правило, знищуються дорослі дерева – їх ріжуть бензопилами, але ніхто не знайшов хоча б одного такого лісоруба, не спіймав, не покартав. І коли з екранів телевізорів рапортують про кількість посаджених дерев за реалізацією програми «Посади своє дерево», то все це в очах сільських жителів виглядає сумно у порівнянні з тим, скільки дерев знищується за сезон. Але й не тільки в цьому біда.
Проїжджаючи полями району, був свідком жахливої картини – щойно згоріла лісопосадка, подекуди ще диміли гілки, свіжообвуглені стовбури звалених дерев, біля недавно спаленої трави металися у судорогах звірята. Це були маленькі обгорілі зайчата. Вижити вони ніяк не могли. А скільки їх, бідних, і зайчат, і фазанів, і усілякої іншої дичини гине.
Знаю, що важко знайти злочинця, який навмисно, заради забави підпалив траву, недбало кинув непогашений недокурок. На жаль, у наше XXI століття рівень моральності таких людей відповідає похмурому середньовіччю і нічого спільного з поведінкою цивілізованої людини не має.
Але от уже з дивовижною і стійкою закономірністю горять посадки після зібраного врожаю заради того, щоб позбутися шкідників, позбутися стерень. І такий «моральний» хлібороб ні з чим не рахується. Бажання одне – менше витратити на землю грошей.
Якесь виправдання всьому цьому може бути те, що праця селянина, вирощена ним продукція, державою гідно не оплачується. Справді, і цього року зерна вироблено в Україні менше, ніж у минулому, а ціна на нього нижча. Як це пояснити хліборобові? Але навіть і в цьому випадку я особисто не можу виправдати підпалів стерні і вбивство вогнем усього живого навколо. А що ж держава? Вона змушена боротися вже не зі стихією, а просто з організованими підпалами? Адже вони набули вже статусу заходів, які щорічно провадяться, щодо такого «дикого» обробітку землі.
Запитував багатьох, хто бував за кордоном. Там такої практики немає. Вона суворо припиняється відповідними службами, посадовими особами. Санкціям підлягає будь-яка подія, пов'язана із залишками олійних плям під зупиненим автомобілем або злитим на узбіччя дороги відпрацьованим машинним мастилом, розведеним багаттям, сміттєзвалищем і т.д. Наводяться переконливі доводи: адже тільки від спалювання однієї тонни листя утворюється близько 20 кг отруйних речовин, не кажучи про продукти згорання пластикових пляшок, пакетів, які наводнили наше життя, як навала комах. А що у нас? Я котрий рік поспіль прошу службу МНС: знайдіть зловмисників. Відповідають: «Важко це зробити, та й законодавство не дозволяє застосувати санкції». Звичайно, простіше мужньо гасити пожежу. Правда, це до посадок не відноситься – вони, як і раніше, горять. І цей рік не став винятком. Лише на трасі Болград – Одеса скільки вже таких випалених лісосмуг. Вигляд обгорілих дерев минулих років і свіжих пожеж обурює, закликає до совісті. Та про яку совість може йти мова? Її межа уже давно нами пройдена.
А, можливо, служби екологів, лісового господарства, земельних контролерів забили тривогу? На жаль, ні. Їх в районах не існує або ж їхня діяльність непомітна і про це я писав у своїй статті «Яка ти, владо регіональна?». Можна продовжити цю тему і далі. Попросив би відгукнутися на порушені проблеми читачів газети і владні структури. На мій погляд, це тема для колегії обласної державної адміністрації, сесії обласної ради, а можливо, серед інших заходів треба закликати людей до віри в Бога і, як сказав нещодавно Патріарх Московський і Всієї Русі Кирил, віра людині потрібна для того, щоб утримувати у робочому стані її моральність. Мудрі слова!
Хотілося б, щоб вони стали нормою для всіх нас – влади, віруючих і решти громадян.
Іван Насипаний, голова Болградської районної ради
Від редакції.Публікуючи статтю голови Болградської райради Івана Антоновича Насипаного і поділяючи його тривоги, «ОВ» запрошує найширше читацьке коло обговорити на своїх сторінках порушену злободенну проблему. Особливо важливі думки служб екології і природних ресурсів, лісгоспів, землеустрою і землекористування. І, звичайно ж, владних структур.
