Виставка відомого одеського аквареліста, заслуженого художника України Василя Понікарова, присвячена 80-річчю від дня його народження та 50-річчю творчої діяльності, відкрилася в Одеському музеї західного та східного мистецтва.
За словом “відомий” – десятки виставок в Україні та різних країнах світу: Норвегії, США, Угорщині, Єгипті, Франції, Росії та ін. Але замислимося: коли б митець взагалі не виставлявся (а такі прецеденти на грунті одеському ми знаємо), чи від цього його мистецтво ставало б менш вартісним? Понікаров уособлює щасливий випадок сумісності розкритого обдарування та публічної затребуваності художника. І це незважаючи на те, що працює він в досить специфічній, “прикладній” техніці акварелі, яка традиційно вважалася додатковою до олійного живопису. Лише наприкінці ХІХ – та особливо у ХХ столітті Фортуні, Врубель, Остроумова-Лєбєдєва, Фонвізін, Рудаков, Яснопольська, Кокорінов, Жуков та інші дали зразки самоцінності цієї техніки малярства. Його різновид – живописно-графічна інтерпретація реальних явищ природи. Для випускника Одеського художнього училища зразка п`ятдесятих років, учня Л. Мучника й М. Жука – це майже революційна еволюція. У цьому місці я відразу мушу зробити уточнення, посилаючись на твердження самого митця, що його вчителями не були ні О. Шовкуненко, ні П. Волокидін, ні Т. Фраєрман, як це інколи заявляється популяризаторами творчості живописця. Можливо, ця плутанина пояснюється тим, що навчання Василя Понікарова в училищі вже після першого курсу було перерване службою в армії, тож закінчив він цей заклад майже в тридцятирічному віці. Згодом було навчання в Московському поліграфічному інституті (закінчив у 1970-му), викладачів якого Василь Андрійович згадує з вдячністю, найперше Г. Горощенка, Ю. Борджеляна та Б. Шолохова.
Цьогорічна виставка демонструє лише 51 роботу автора. “Лише”, бо в запасниках музею залишилася потенційно ще ціла виставка – близько 45 картин митця. Усі твори написані або з натури, або на основі етюдного матеріалу, тож поза увагою залишилася найбільш безпосередня частина його доробку, а також малюнки олівцем. Останнім часом Понікаров надає перевагу великоформатним акварелям, більша сторона яких сягає метра довжини. Це зайвий доказ невпинного творчого поступу та потужного темпераменту восьмидесятирічного митця. “Нехай доживуть до моїх літ!”, – виклично заявляє дещо нервовий і невгамовний відомий аквареліст, ніби полемізуючи зі своїми конкурентами. Хоча на даний час важко конкурувати з автором полотен, який є переможцем на кількох всесвітніх виставках акварелістів з приватних колекцій у Франції та США.
Спілкуватися з художником, який розглядав дану виставку в рідному місті як демонстрацію пройденого шляху в мистецтві, виявилося справою нелегкою. Василь Андрійович – чоловік норовистий, емоційний, “людина настрою”, що вимагає підвищеної уваги до своєї творчості. Можливо, не усі сподівання художника справдилися, хоча саме відкриття відрізнялося масовістю та, що символічно, великою кількістю квітів. “Хто не потрапив на вернісаж, – каже ювіляр, – той багато втратив!”.
Василь Понікаров вже за життя увійде в історію мистецтва як чудовий майстер акварельного живопису, якому притаманна не лише технічна легкість виконання. Він прекрасний колорист, що уміло гармонізує насичені широкі плями кольорів, взяті a la prima водночас звучними і сповненими світла акордами. Живопис його переважно мажорний, навіть бравурний, часом досягає майже драматичного звучання (як в морських пейзажах). Разом з тим він може продемонструвати і зразки поетично-музикального малярства, особливо в зображенні квітів або лісових мотивів. Виставка дозволяє майстру по-новому поглянути на власний доробок: “Як музикально сприймаються ці півонії! Я раніше цього не помічав”, – зізнається автор. Понікарову вдається також тонко передавати колорит місцевості, її загальну тональність: ось-де суворі, холодні і неприступні гори Кавказу, далі – українські барвисті Карпати, охоплені гарячою вологою береги Криму, стримані в кольорі міста північної Європи – у кожній роботі знайдено свій колористичний ключ. Зазначимо, що з 1980 року живописець багато подорожував як офіційний художник на теплоході “Федір Шаляпін”. Цікаво, що теперішня виставка в Одеському музеї західного та східного мистецтва відбулася за десять років від попередньої (1999). А вже незабаром на художника чекає нова персональна виставка в стольному Києві.
Нагадаю один загальновідомий факт: Василь Понікаров на даний час єдиний з одеських художників має персональну галерею в Парижі, неподалік від галереї Пікассо. Це галерея належить одному французькому колекціонеру, великому шанувальнику творчості нашого співвітчизника, який не упускає нагоди популяризувати його на Заході. Можливо колись і в Одесі з’явиться подібний осередок дбайливого ставлення до спадщини митця, що уславив рідне місто, як автор чарівних і неповторних акварелей. Репліка швидше фінальна для статті.
