Поезія Віктора Мамонтова найбільш образно сприймається в тій частині нашого світорозуміння, яка належить до моральних канонів буття, до заповідей власної совісті і власної долі.

Не переказуватиму його ходіння по мінних полях життя – вони досить повно відображені у майже кожному з його збірок біографічних даних, а також у всіх тих публікаціях, які присвячувалися творчості поета у багатьох вітчизняних виданнях. Але дозволю собі відзначити, що вірші Віктора Івановича – не тільки тематично, але й за суто душевними мітками споріднені і з близькою йому слобожанською Білгородщиною, і з пошуками свого етнічного коріння, і з армійською – не казарменою, а саме армійською – філософією буття; і з глибинно громадянською схвильованістю людини, яка більшу частину життя присвятила армійській журналістиці. Точніше, людини, яка серед справжніх бійців відчувала себе журналістом, а серед журналістів завжди почувалася справжнім бійцем. До речі, таким він залишається і в поезії.

У нашому повсякденному житті з'являється чимало проблем, до яких шанувальники "високої і чистої" поезії просто не наважуються підступитися. А Віктор Мамонтов іде на ці проблеми, на цей біль і тугу людську, як на амбразуру. Саме тому багато читачів знають його, як автора гострих публіцистичних віршів, опублікованих і на сторінках одеських обласних газет, і в сатирико-гумористичних збірниках "Ярмарок сміху", і у його власних книжках; віршів, цілком заслужено відзначених премією обласного гумористичного конкурсу і всеукраїнською премією імені Степана Олійника. Але ж для того, щоб наважитися на створення подібних творів, потрібно не тільки мати громадянську мужність, але й навчитися співчувати тим, хто, обманутий і знедолений, опинився на узбіччі нашого недоладного життя; навчитися співчувати не тільки разом з ними, але й разом з усім своїм народом, своєю країною.

Проте поет розуміє, що той стан економіки, соціального захисту і громадської моралі, у якому ми зараз перебуваємо, виник не одразу; що все це накопичувалося і далі загострено збільшується протягом життя декількох поколінь. Звичайно, багато з того, що шлейфом тягнеться за нами з недалекого минулого, з іншого ідеологічного і соціального світу, ми намагаємося якось перед самими собою виправдати, ревізувати, переосмислити, а головне, на ходу підкоригувати. Але чи не занадто поспішно і непродумано робимо це, чи не створюємо на руїнах і попелищах минулих підвалин щось таке, за що стає соромно вже зараз нам самим? А якщо так, то як же з'являтимемося перед судом нащадків?!

Мы ревизуем прошлое…

Выскабливаем пошлое,

Вытравливаем гаденькое,

Подошвой трем о гладенькое,

Бросаем в печь киношное,

Рвем в клочья скоморошное.

Да-а! Хламу накопилось…

Но не с Луны ж свалилось?!

Не мы ль в ладони хлопали,

Потом за дверью охали,

Плененные «успехами»

Все ахали да охали

И к тупику притопали...

У найкращих своїх віршах, які становлять основу збірок "Мотив судьбы", "Последний снег", "Состояние души", "Крестики и нолики", Віктор Мамонтов піднімається до осмислення глибинних явищ і соціального буття, і національної психології, і канонів самопізнання і твердження. У таких поезіях, як "Куда не ткнись – стена глуха", "Рок", "Все в мире сем...", "Шел за славою громкою...", уловлюється полемічний запал тієї морально вивіреної поетичної публіцистики, на хвилі якої приходили до літератури Євген Євтушенко, Роберт Рождественський, Іван Драч, Ліна Костенко, Едуард Межелайтіс і багато інших з легендарної нині плеяди "шестидесятників", ровесником і однодумцем яких є і Віктор Мамонтов.

Я завжди стверджував, що в поезії мало створити образно-філософську, по-житейському мудру думку, потрібно ще одержати моральне право на таке створення, всім своїм біографічно-послужним списком, громадянським подвигом заслужити його. Тільки тоді, у свою чергу, читач одержує моральне право на сакраментальне, але щире: "Вірю!". Як, скажімо, одержує його при читанні вірша "Мое жизненное кредо":

…Хочу, чтоб в царственных палатах

И в Богом проклятой глуши

Богатство мерилось не златом,

А состоянием души.

Відомо, що найбільше невдач поети зазнають у тих творах, у яких намагаються розмірковувати про вічні проблеми, заповіді і цінності людства; про такі поняття, як любов і ненависть, добро і зло, вірність обов’язку і відданість ідеалам. Надто вже узагальненими, і в той же час суб'єктивними, постають вони у громадській свідомості; надто велика спокуса вторгатися до цієї, на перший погляд, всім доступної сфери багатомільйонної творчої братії, яка всі найбільш піднесені почуття і поривання давно звела до графоманської банальщини і нікчемного рифмованого примітиву.

Але вчитайтеся у рядки "Незрячести" ("Твое сердце оледенело?"), "Тумана забвения", "Вернись", "Квиты" та деяких інших віршів, що склали цикл поезій Віктора Івановича "Пишу посланье про любовь..." з книжки "Состояние души", і ви відчуєте, як багато у них щирого, особистісного, всього того, що і справді визначає стан душі кожного з нас.

Більшість віршів Віктора Мамонтова тим і запам'ятовується, що майже у кожному з них міститься якась морально-етична концепція, якийсь кристал душевного просвітління. На відміну від багатьох інших сучасних поетів, йому не притаманні почуттєві самобичування і нервово-істеричні екзальтації. Його поезія – це навіть не розмова з читачем, а глибинні розмірковування вголос, своєрідна заповідь самому собі, заповідь долі:

У дороги – крест железный,

Полевых цветков букет.

На табличке: «Неизвестный».

И ни слова больше нет.

Неизвестный для кого-то…

Для меня ж – отец иль брат,

Что почти полвека где-то

Неизвестными лежат.

Обставини складалися так, що я знайомий майже з усім, що створено Віктором Мамонтовим, і можу засвідчити, що він – поет від Бога, поет, який не красується поетичною строфою, не бравірує вишуканістю рими, а важко і чесно "відпрацьовує" кожне слово, виношуючи кожен свій твір у – історичною правдою і сьогоднішніми сумнівами – розтерзаній душі. Підтвердження тому – присудження літературних премій Асоціації письменників України «Ветвь золотого каштана» і міжнародної ім. К. Сімонова.