Бути робітником нині, начебто, не престижно. У країні стрімко скоротилася (причому ще задовго до світової кризи) кількість заводів та фабрик, натомість зросло число посередницьких компаній та банків, не кажучи вже про незліченні юридичні контори. Але на тлі, м'яко кажучи, негативних економічних подій, яскраво висвітилася і проблема непотрібності величезної армії «білих комірців» – усіляких клерків та службовців. І навпаки, реальний сектор економіки – виробництво – відчуває дефіцит вмілих робочих рук тих, кого ще у позаминулому столітті (через колір їхньої уніформи) назвали «синіми комірцями».

Бюджетні кошти, виділювані державою на систему профтехосвіти, що готує "сині комірці", останнім часом дозволяють їй хіба що якось виживати, але не розвиватися. 90 відсотків витрат становлять заробітна плата, стипендії, харчування та оплата комунальних послуг. Лише до 10 відсотків – це витрати на розвиток навчального закладу. Але, незважаючи на демографічну кризу, відсутність державної турботи про профтехосвіту, прогнози про остаточну її загибель, ПТУ виживають і далі готують кваліфіковані робітничі кадри, які, на думку керівників виробничих підприємств, незабаром стануть на вагу золота.

ПТУ на Малій Арнаутській

Одеське профтехучилище залізничного транспорту та будівництва – ось уже понад шість десятків років готує висококваліфікованих фахівців. Це одне із найдавніших училищ Одеси, створене ще у 1944 році. Тут юнаки та дівчата здобувають різні будівельні та залізничні спеціальності, такі як електрозварник, провідник пасажирських вагонів, монтер залізничних колій...

Михайло Шпитко, родом із Саврані. Відслужив у армії і одразу ж після демобілізації поїхав до Одеси подавати документи до ПТУ:

– Спеціальність електромонтажника потрібна на будь-якому будівництві, – впевнений Михайло. – Батько в мене будівельник. І я до армії теж працював на виробництві. Бачив, що там серед інших професій великим попитом користується обрана мною. Навчатися тут цікаво. І, головне, недовго – усього лише рік. До того ж одержую непогану стипендію, місце в гуртожитку дали. Взагалі, радий, що не помилився у виборі.

Олександр Маручак – майбутній провідник пасажирського вагона. Теж прийшов до училища одразу після армії:

– Сам я із Вінницької області. Спочатку хотів вступити до училища в Жмеринці. Там теж готують провідників, але друзі підказали, що одеське ПТУ краще. От я й приїхав. Тут відмінні викладачі, безкоштовне навчання та стабільно видають стипендію. Для мене усе це має значення. "Правила технічної експлуатації устаткування" – мій улюблений предмет. Власне кажучи, подобається усе, що має стосунок до майбутньої професії, включаючи: "культуру молодого працівника", валеологію (науку про здоров'я) та "основи правових знань".

– Ми допомагаємо своїм випускникам і в працевлаштуванні, – говорить директор училища Ольга Лобачова. – Незважаючи на те, що чиновники управління Одеської залізниці не дуже балують наших учнів своєю увагою у плані шефської допомоги (але ж ми готуємо кадри і для їхнього відомства) практично усі діти після одержання дипломів, завдяки набутим знанням, без особливих труднощів знаходять роботу.

Проблем із набором до училища немає, незважаючи на те, що кількість абітурієнтів трохи знизилася, втім, як і в усіх інших навчальних закладах. Якщо ще три роки тому до груп провідників був конкурс – троє-четверо на місце, сьогодні такого попиту на цю професію не спостерігається. Доречно сказати, групу електромонтажників набрали навіть швидше, ніж провідників. Саме ця спеціальність останнім часом стала досить престижною.

– Ми знаємо, що більшість наших дітей не лише зможуть знайти собі роботу, але й продовжать навчання. Цього року технікум нафти та газу, вимірювальний інститут та залізничний технікум провели експеримент: провівши співбесіди із нашими випускниками, багатьох прийняли до себе на другий і навіть третій курси без незалежного тестування. Адже, наприклад, програма навчання електромонтажників багато у чому збігається із їхньою програмою. За цією спеціальністю багато дітей йдуть навчатися і до політехнічного університету, – додала Ольга Михайлівна.

Наталія Зінченко – заступник директора з виховної роботи не уявляє свого життя без училища, у якому працює вже дев'ять років.

– Наші викладачі віддають учням не лише свої знання, але й часточку своєї душі, особливо тим дітям, хто цього найбільше потребує, чия домівка і чиї батьки досить далеко. А таких учнів у нас більшість. Лише 8 відсотків із загального числа – одесити. Решта із районів нашої області. Крім того, є в нас діти з Івано-Франківської, Миколаївської, Вінницької та Черкаської областей. Вік учнів, переважно, 16 – 19 років. Усього 230 чоловік. І лише 27 відсотків з них – дівчата.

Атмосфера в училищі по-сімейному дружна та доброзичлива. Увійшовши сюди, неможливо не звернути уваги на чистоту та на квіти. Усі коридори просто потопають у зелені.

– Ми усі, і викладачі, і учні доглядаємо за рослинами, і жодні очманілі ручки їм не загрожують. А ще ми домовилися із дітьми, що введемо штрафи за кожне лайливе слівце, звідси любов до чистоти мови, – посміхається Наталія Анатоліївна. – Ну, звичайно ж, далеко не усе в нас так безхмарно. Одна із найболючіших проблем – це навіть не фінансування, а стереотипне негативне ставлення, що склалося з боку правоохоронних органів до наших учнів.

Заступник директора з виховної частини розповіла про те, що сталося із трьома учнями ПТУ минулого року:

– Хлопці чекали дівчат з училища № 33 біля парку Ленінського комсомолу. Неподалік від цього місця у когось щось нібито вкрали. З'явилася машина з бійцями "Беркута" і вони, помітивши наших хлопців, одразу ж забрали їх до районного відділку міліції. Визволити дітей вдалося лише наступного дня. Вони розповіли, що від них домагалися визнання в скоєнні злочину. Били, "підключали до комп'ютера" (це такий сленг у правоохоронців), не давали їсти.

Коли зайшла до райвідділку, я попросила пояснити, за що все ж таки були затримані наші учні, і зауважила, що мені відомо, як з ними поводилися. На що замість відповіді молодик у погонах сказав мені: "Пішла геть". Після такої «бесіди», мені довелося звернутися до прокуратури Малиновського району. Але в результаті я одержала відписку, мовляв, ваші вихованці вчинили опір при затриманні, тому дії працівників міліції цілком законні. Цікаво, у чому виражався цей "опір", коли дітей, на очах у перехожих, як мішки, кидали до міліцейської машини?

Справді, серед наших учнів є й важкі підлітки. Деякі приходять до нас, маючи за спиною судимість. Але й у цьому випадку ми не відмовляємо у прийомі, адже судимість не позбавляє юнака, що колись спіткнувся, права на навчання. Навпаки. Ми намагаємося допомогти таким дітям повернутися до нормального життя. Нещодавно до училища вступив хлопець, у якого умовна судимість. Його матір повідомила нам про це (хоча частіше батьки намагаються приховати від нас такі факти з біографії своїх дітей). Ми будемо спостерігати, як він спілкується із дітьми, чи не пропускає заняття, як поводиться в гуртожитку. І, треба сказати, що більшість із так званих "важких" з повагою ставляться до наших викладачів та майстрів, звертаються до них за порадою з найрізноманітніших питань, які їх хвилюють. Не можна чіпляти на дітей ярлики, – додала заступник директора.

Училище, розташоване у скромному непомітному будинку по вулиці Малій Арнаутській, живе яскравим, змістовним життям. Художня самодіяльність, заняття спортом, гуртки прикладного мистецтва, бесіди та дискусії на найзлободенніші теми, які проходять в училищі, допомагають дітям ставати не просто кваліфікованими фахівцями, але й справжніми громадянами країни.