Чи траплялося вам коли-небудь повертатися додому після тривалої відсутності? Напевно передчуття повернення пов'язується зазвичай з рідними і близькими людьми, звичними обставинами, та і просто з відчуттям того, що ти, нарешті, вдома! І як би не був чудово проведений час у відрядженні, у відпустці або просто у гостях, все-таки через якийсь час однаково хочеться скоріше повернутися на рідну землю.
Два тижні в Європі пролетіли як два дні, і от на календарі вже той самий день, котрий для мене, почавшись ще у Парижі, закінчиться уже в Одесі.
Збори, валізи, таксі за євро і ось він, один з найбільших і найсучасніших аеропортів у світі: Паризький аеропорт імені Шарля де Голля. Передати розмах головних повітряних воріт Франції словами майже неможливо. Десятки терміналів, дуже складна система переходів і переїздів між ними, незліченна кількість злітно-посадочних смуг і тисячі й тисячі осіб обслуговуючого персоналу.
Однак захоплюватися красою і складністю організації Паризького аеропорту вже немає часу. По радіо повідомляють посадку на наш рейс. Реєстрація. Паспортний контроль. Двері літака герметично задраюють дві молоденькі стюардеси, і ось ми вже у повітрі.
Переліт від Парижа до Одеси з пересадкою у Будапешті займає близько п'яти годин, по завершенні яких у пейзажах під крильми аеробуса ми вже почали розрізняти знайомий ландшафт.
Чи траплялося вам коли-небудь прилітати в Одеський, що носить гордий статус міжнародного, аеропорт? Якщо так, то ви мене чудово зрозумієте. Якщо ж Бог милував, то повірте, атракціон той ще! Крутіший, ніж деякі гірки в паризькому Діснейленді. Там хоч є якісь гарантії безпеки. Тут же, дивлячись на злітно-посадкову смугу, що стрімко наближається, мимоволі починаєш міцніше стискати бильця крісла, розраховуючи на те, що нерівне покриття з бетонних плит прийме літак якомога м'якше. Кілька секунд очікування, і от стикування відбулося. Але найцікавіше тільки починається.
Доки літак не зупиниться, у голові пасажирів виникає безліч найрізноманітніших асоціацій. Хтось згадує популярні колись вібромасажери. У других в пам'яті спливає проста конструкція пральної дошки. Причому дати волю уяві готові лише одесити або ті мандрівники, які до Одеси прилітають не вперше. На обличчях же зблідлих іноземців читається весь спектр емоцій від простого здивування, до переднепритомного стану. Одразу видно, не загартовані нашою суворою дійсністю гості України ніяк не сподівалися на такий активний струс. Напевно, не один голлівудський блокбастер з літаками, що зазнають біди, згадався непідготовленим іноземним пасажирам.
Ми ж, у свою чергу, бадьоро посміхаючись після такої ж бадьоренької посадки, залишаємо літак, бажаючи вже скоріше відчути, що ми нарешті-то вдома.
Спасибі нашим шановним і дорогим працівникам Одеського міжнародного аеропорту. Те, що ми вже не в Європі, вони дали нам відчути буквально одразу.
Зазвичай від трапу літака пасажирів забирає спеціальний автобус, що довозить до входу у термінал. Не знаю, як там передбачено спеціальними правилами, але де б мені не доводилося бувати за кордоном, такий літак, на якому ми прилетіли цього разу, зазвичай обслуговувався двома комфортабельними місткими автобусами, що подаються послідовно. Та ж безглузда конструкція, яка зі страшенним вищанням гальм підкотила до трапу, зовсім не була схожа на свої європейські аналоги. Уявіть собі жовтий автобус, типу таких, які раніше курсували 144-м, 155-м, 177-м та іншими міськими маршрутами, і вже років 10 виведені з експлуатації. Цікаво, що на тому місці, де у звичайних автобусів розташовується кабіна з водієм, у цього геніального витвору інженерної думки радянського періоду розташовувалася кабіна від якоїсь не менш старої вантажівки. Комічність видовища доповнювалася гордовитим, але вже ледве помітним написом на борту дива пасажирських перевезень. «Міжнародний аеропорт Одеса» – повідомляв напис, щоб ми раптом не подумали, що опинилися, наприклад, знову в Парижі.
Не встигнувши ще отямитися від «м'якої» посадки, іноземці, мабуть, вже стали розуміти, куди саме вони потрапили і що тут слід бути готовим до всього. Притискуючи до себе ручну поклажу, люди трамбувалися у транспортер, щоб проїхати до терміналу усього якихось 50 метрів. Усі були б раді пройти пішки, але правила є правилами, і порушувати їх не можна навіть у Європі, не кажучи вже про Україну.
За менш ніж годину, проведену в Одеському аеропорту, нам найбільше запам'яталися три епізоди, гідні того, щоб ми ними пишалися.
Епізод перший. Молода дівчина, працівниця аеропорту, спостерігала за посадкою людей в автобус із таким презирливим виглядом і так натхненно пережовуючи жуйку, що навіть при виникненні якихось запитань навряд чи схотілося б звернутися до неї по допомогу. Та все ж таки її втручання було конче потрібно, коли, вийшовши з літака останньою, молода француженка з дитиною на руках посадила дитину в поданий дитячий візок і здивована зупинилася біля переповненого автобуса. Місця не було вже навіть для неї самої, не те що для візочка. І ось тут, коли, спостерігаючи за тим, що відбувається вже з глибини, з дозволу сказати, «салона» цього автобуса, ми сподівалися, що працівниця аеропорту почне якісь дії, ми стали свідками ситуації, яка зовсім збентежила нас. Дівчина у формі з жуйкою, навіть не рушивши з місця, з обуренням звернулася до француженки російською мовою: «Вы шо, не можете им там сказать, чтобы они подвинулись?». Мабуть, зміркувавши за інтонацією вимовленої фрази, що допомоги чекати нізвідкіля, бідна француженка втискувалася сама і з посильною допомогою пасажирів втягувала у салон візок з дитиною. Це зайняло ще не менш десяти хвилин. Цікаво, що шлях від літака до пасажирського терміналу зайняв не більше 30 секунд.
Епізод другий. Забувши практично всі привезені з подорожі враження, але не розгубивши ще емоцій, я вирішив зняти на камеру раритетне диво пасажирських перевезень. Мої спроби увінчалися б куди більшим успіхом, якби на обрії не з'явився молодик з величезною рацією, що кричав приблизно таке: «Ей ти! Ану ж бо швидко забрав камеру». На жаль, цензура не дозволяє мені дослівно передати, ЩО саме привселюдно промовив цей молодик, перебуваючи, мабуть, при виконанні і зустрічаючи гостей рейсу з-за кордону. Однак проявлена ним ініціатива у такій малокоректній формі змусила і нас перейти на «народну-міжнародну». Рішуче відправивши молодика за відомою адресою, я все-таки зробив кілька знімків.
Як невеликий відступ додам, що туристичні менеджери неодноразово скаржилися на брутальність і хамство персоналу аеропорту, проявлені до їхніх туристів. Однак відповідати тією ж монетою чи вимагати мінімальної поваги туристи, на жаль, не можуть, оскільки наділені владою стражі повітряних воріт країни мають повне право затримати «нахабу» для з'ясувань обставин хамської поведінки. У цьому разі можливе запізнення на літак хвилює винятково тільки самого туриста.
В аеропорту нам належало пройти ще паспортний контроль, на якому українські митники чомусь ніколи не вітаються, і одержання багажу, бірки тільки у нас в Одесі чомусь звіряють з документами.
Минуло вже кілька місяців з часу повернення на Батьківщину. І ось парадокс: найяскравішим враженням від усієї подорожі залишився в пам'яті саме «теплий прийом» чудових працівників Одеського міжнародного аеропорту, де кожна людина чомусь вважає своїм обов'язком, принизивши або образивши іншу, продемонструвати тим самим своє дикунство. На завершення хочеться додати, що, напевно, ми не будемо жити добре доти, доки не навчимося поважати самі себе.
До речі, якщо завдяки щасливому випадку ці рядки прочитає хтось із безпосередніх учасників епізодів, які я розповів, то дуже хотілося б почути його думку.
