Ішло засідання обласної Ради миру. Миротворці говорили про необхідність обстоювання дійсної правди про Велику Вітчизняну війну, доносити до нинішньої молоді те, якою ціною дісталася радянському народу перемога над фашизмом. Коли голова обласної Ради миру, Герой України Володимир Станіславович Філіпчук надав слово Якову Андрійовичу Савченку, він, не приховуючи хвилювання, з болем у душі заговорив про те, як сьогодні важливо всією громадою оберігати спокій у суспільстві і давати відсіч скоростиглим переписувачам історії, які наділи на себе мантії псевдовчених. Йому, фронтовикові, кандидатові історичних наук, як нікому іншому, зрозумілі причини і мета тих, хто спотворює правду про ВВВ, непорядні в оцінках і висновках, прагнуть принизити роль радянських маршалів, генералів, офіцерів, молодших командирів і рядових у врятуванні планети всієї від коричневої чуми. І тепер він, той хто пролив кров у боях за наше мирне сьогодення, розвінчує переписувачів історії, які не нюхали пороху, не ходили в атаки, не штурмували ворожі висоти.
Зустрічаючись з молоддю, ветеран неодмінно розповідає про останній бій, який йому не забути ніколи. Це було 2 травня 1945-го у Берліні. Рейхсканцелярія палала у вогні. Наші бійці наполегливо відвойовували поверх за поверхом, фашисти запекло оборонялися. Командування 248-ї стрілецької дивізії вирішило підняти над лігвищем ворога, що чаділо, червоний прапор. О 7-й ранку група розвідників 902-го стрілецького полку на чолі з лейтенантом Федором Горбатенком це завдання з честю виконала. Коли поверталися на вихідні позиції, ворожа куля поранила Якова Савченка, якому того дня виповнилося 19. Тоді він не занепав духом, бо доля вже не раз випробовувала його на міцність.
Шестирічним залишився круглим сиротою: Голодомор не пожалів ні його батьків, ні братика із сестричкою. Далі – безпритульність, дитбудинок, виховання за загальноприйнятими колективними мірками педагогіки. У 1936-му його усиновили заступник начальника одного з одеських райвідділів міліції Андрій Савченко та його дружина Марія.
– Я так і не змінив прізвище, яке мені дали мої прийомні батьки, – розповідає Яків Андрійович. – Воно, як і пам'ять про тих, хто подарував мені домашній комфорт, батьківську і материнську турботу і у 1937-му були заарештовані за доносом, залишилося зі мною назавжди. Більше я прийомних батьків не бачив.
І знову – дитбудинок у Новій Дофинівці.
…Яків міг би стати артистом. Принаймні, тямущого хлопчика, який подає музичні надії, навесні 1941-го запримітили члени комісії, які набирали обдарованих дітей до Київського театрально-музичного училища. Вже у вересні він повинен був виїхати до столиці України, але... розпочалася війна. Савченко разом з товаришами вирушив до військкомату. Їм пояснили, що на фронт 15-річних підлітків не беруть, але і без діла їх не залишили.
– Я і мої друзі Амур Гоголь, Сергій Рябоконь, інші вихованці дитбудинку були зараховані до розвідувально-винищувального загону, командувати яким було доручено учасникові громадянської війни, директорові нашого дитбудинку Генриху Цибульському, – згадує фронтовик. – Німці і румуни засилали до міста і його передмість вивідачів-диверсантів. Їх ми вистежували і знешкоджували.
Спочатку з мисливськими рушницями і «дрібнокаліберниками», потім з карабінами несли патрульну службу на підступах до Одеси.
Загін, у якому навчався воювати Яків Савченко, проіснував до 28 серпня 1941 року. Потім йому довелося брати участь у десанті, відправленому на канонерському човні «Кубанець» до району сіл Коблево та Аджиаска. Супротивник виявив десант після висадки, і 56 сміливців були змушені вступити у нерівний бій. Добу билися вони, знищивши кілька сотень гітлерівських солдатів і офіцерів, зазнаючи при цьому втрат. Загинув у тому бою і командир загону ім. Дзержинського Генрих Цибульський.
Якову Савченку і ще кільком його бойовим товаришам дивом вдалося вціліти. Їх взяли у полон. Від розстрілу Якова врятував лише юний вік.
Далі – табір для біженців під Тирасполем, втеча і повернення до Одеси.
Після прибуття до міста вони одразу ж пішли до штабу Одеського оборонного району і відтоді до самого визволення Південної Пальміри виконували завдання розвідвідділу Приморської армії.
– Після 16 жовтня 1941-го, коли ворог увійшов до Одеси, наше головне завдання полягало у збиранні розвідданих про пересування ворожих військ, обладнання гітлерівцями укріплення оборонних споруд на березі моря, – розповідає про роки життя в окупації Яків Андрійович.
Хлопці маскувалися під сільських мешканців, і, буваючи за містом, доставляли важливі відомості у штаб підпільної організації, яким керував Василь Ченцов.
Вони, на світанку 9 квітня 1944 року, біля Жевахової гори, показали найкоротший шлях до центру Одеси розвідникам 248-ї стрілецької дивізії. Яків Савченко, удостоєний медалі «За оборону Одеси», разом зі своїми однолітками Іваном Кузьменком та Федею Гурлічем так і залишилися до самого кінця війни в рядах цього славетного з'єднання. Він під командою лейтенанта Федора Горбатенка разом з бойовими побратимами неодноразово ходив у тил ворога. Брав «язиків», здійснював розвідку боєм, долав водні перешкоди і мінні загородження, показуючи шлях авангардним підрозділам дивізії. Брав участь у Яссько-Кишинівській, у Варшавсько-Познанській, Вісло-Одерській та Берлінській операціях. Переодягаючись у фашистську форму, він неодноразово пробирався у тил ворога через Дністер і Одер, прокладав шлях бойовим товаришам через Зеєловські висоти. Рятував поранених, тягнув на собі «язиків». У свої неповні дев'ятнадцять років був нагороджений трьома орденами Червоної Зірки, «За відвагу», «За бойові заслуги», «За взяття Берліна» та іншими. Коли розвідвзвод лейтенанта Федора Горбатенка вів бій після форсування Одера у лютому 1945 року, Яків Савченко одержав осколкове поранення у голову.
Після одужання його хотіли відправити до запасного полку для проходження навчання на прискорених курсах з підготовки офіцерських кадрів, але він категорично відмовився, і знову повернувся у стрій. Закінчив війну рядовим полкової розвідки, штурмуючи рейхсканцелярію, де, після встановлення над нею Червоного Прапора, одержав важке поранення у ногу і руку. Вижив солдат Великої Перемоги всім смертям на зло, але, на жаль, ногу врятувати лікарі не змогли...
У 1946-му його, як інваліда Великої Вітчизняної війни, демобілізували. І у новому нелегкому житті він проявив стійкість, навчаючись ходити з милицями, протезом. В Одесі трудився закрійником на одному з підприємств з виготовлення гумових виробів. Одночасно навчався у вечірній школі. З 1952-го – Яків студент історичного факультету Одеського університету імені Мечникова, а вже у 1957-му його призначили директором сільської школи. Потім – викладання у медучилищі, Вищій партійній школі...
Сьогодні кандидат історичних наук, доцент кафедри філософських і соціально-політичних наук Одеського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України Яків Андрійович Савченко далі веде педагогічну і наукову діяльність. У своїй книзі «З небуття – у безсмертя», він розповів про тернистий шлях від вогненної юності до взяття Берліна, оспівуючи мужність фронтовиків, їхню відданість Вітчизні. Будучи членом обласної Ради миру, часто зустрічається з молоддю, піклується про вихованців дитбудинку, навчає їх жити за законами совісті і обов’язку. А що таке життя у всіх його вимірах, у чому його головний сенс, мужній фронтовик знає не з чуток...
