За вікном падає сніг. Смеркає. Вона любить саме таку пору року і надвечір’я… До наступного учбового дня все підготовлене: зошити її маленьких школяриків перевірені, складено план проведення уроків. Тепер можна і відпочити.
Анна Климентіївна дістає із шухляди коробку з різнобарвними нитками.-Зелених лишилось небагато. Треба завтра по базарі пошукати, бо не вистачить на задумане.
На коліна лягає серветка, якій вже 34 роки. Рівно стільки, скільки доньці літ. Тоді вона вперше сіла за вишивання. Полотно з часом пожовтіло, втратили свою яскравість і нитки. Ось і надумала реставрувати її.
На плиті доварюється вечеря, незабаром з роботи має повернутись чоловік Василь. Він залізничник. Пролетіло понад три десятки років, коли вони з Василем приїхали на Одещину. Вона з групою (60 чоловік) випускників Самбірського педагогічного училища Львівської області, а він за нею.
Потрапила Анна (вона називає себе тільки Анною. І всім доводить, що вона Анниця, а не Ганна чи Ганнуся. У паспорті теж записана як Анна Василечко), до Роздільнянського району у Парканську початкову школу. Перше враження від споруди під солом’яною стріхою без світла і води, було болісним. Анна зростала в більш комфортних умовах, проживаючи з батьками в містечку Турка, на кордоні із Польщею. І мову її українську, з елементами західного забарвлення, на півдні сприймали тоді сторожко. Вже й повертатись хотіла на Батьківщину, та розмова із тодішнім завідуючим РВНО В.С. Галуцьким, переконала молоду вчительку залишитись, правда з переведенням її ближче до районного центру, а згодом-до Роздільнянської міської школи № 4, де Анна Климентіївна працює й донині вчителькою початкових класів.
У вільні години брала у руки, ось як і зараз, коробку з нитками і голками, діставала з шафи розпочату роботу, і, лягали стебка за стебкою на рушник , серветку, подушку дивовижні квіти, чудові візерунки. Пригадувала такі, які бачила в дитинстві, коли до їхньої хати довгими зимовими вечорами збирались сусідки: хто з плетінням, хто з шиттям, хто, як і її матуся та старша сестра, з вишиванням. Під журливу українську пісню виконували свою роботу майстрині, а маленька Анничка захоплено спостерігала за ними, підспівуючи й собі: - Ой, у вишневому садочку, там соловейко щебетав …
З кожним днем вишивання все більше й більше захоплювало в полон молоду жінку, заспокоювало після нелегкого трудового дня, надавало сил і натхнення.
Мініатюрні серветки, яких у неї багато в серванті під посудом, вишиті вишеньки, ягідки. Квіточки під кришталем і парцеляном наче оживають.
Останнім часом вишивальниці віддають перевагу матеріалу, який називається панама(полотно з бавовняної нитки у клітиночку).Анна Климентіївна теж любить працювати з ним. На ньому легше вирахувати геометричні фігури, які створять орнамент. Є й улюблені кольори-класичні: червоно-чорні та жовто-коричневі.
Вишиванню рушників майстриня відводить особливо почесне місце. В українській хаті рушник мав бути на іконах, портретах дорогих людей. Під образами сідали най почесні гості. Рушник стелили під ноги молодим на весіллі, перев’язували юнаків, які йшли до армії. Хліб-сіль теж подається на рушникові. В кожному з цих різновидів є своя символіка, захисна сила. У її кімнатах образи Святих наче крильми обгорнуті її рушниками. Є Іконостас, багато духовної літератури. В книжках жінка знаходить відповіді на кожен день. Понад десять років вчителька разом з прочанами їздить на прощу по Святих місцях світу. Так з молитвами за близьких і рідних, країну і її народ, побували по всій Україні, в Італії (Римі, Венеції, Вероні), Словаччині, Угорщині. Після повернення відчувала духовний підйом, покращувалось самопочуття.
Моя героїня має ще одне дивовижне захоплення. Вона розмальовує писанки і веде в школі гурток писанкарства. У кришталевій вазі - писанки, які творились майстринею не один рік. Тут і мальовані фарбою, і шкрябанки, і зроблені крапленням. Та най головне - слід їх розписувати у Великодню суботу вдосвіта, обов’язково освятити. Тоді вони стоять роками, не псуються і не втрачають яскравості кольорів, стають оберегами.
Її можна слухати годинами, зачаровуючись красивою українською мовою, милуватись гарним обличчям і розумними очима людини, закоханої у свою країну, звичаї, природу. Бо тільки закохана і творча людина може з таким захоплення розповідати про те, що вона робить кожного дня, від чого одержує насолоду.
