– Почитати тобі нові вірші? Сьогодні вночі написав.
– Євгене, у тебе до 60-річного ювілею відкрилося друге дихання!
– Напевно. Принаймні своїх років я зовсім не відчуваю.
Старенька «нива» районної газети скакала ранковою трасою Ізмаїл – Кілія. Це спільне відрядження до села Кислиці у нас із колегою, власкором газети «Одеські вісті» по Ізмаїлу і Ізмаїльському району Євгеном Анатолійовичем Масловим було ретельно сплановано заздалегідь. Однак напередодні увечері, як це часто буває, плани були зруйновані – надійшла інформація, що до столиці Придунав'я приїздить голова облради. Але відрядження до Кислиці не можна було скасувати – там вранці чекали і сільський голова, і директор місцевого Будинку культури, і депутати сільради, і вихователі в дитячому садку. Як бути? Євген ніколи не відкладає заплановане на потім. Було ухвалено рішення виїхати раніше, працювати у прискореному темпі – необхідно встигнути скрізь. Будні власкора...
Євген Анатолійович позбавлений спокою проблемами міста й району. Чому казначейство не пропускало платежі бюджетних організацій? Як справи в Дунайському пароплавстві? Наскільки продуктивно попрацювала сесія міськради? Він умудряється встигнути скрізь – і до картинної галереї на виставку молодої художниці, і до сільської школи, що відкривається після ремонту, і на благодійну акцію. Кожна значима подія повинна бути відображена в газеті.
Сьогодні ж – зустріч із Михайлом Миколайовичем Шевченком, сільським головою села Кислиці, запланована не випадково – на початку року власкорові захотілося відрекомендувати на сторінках обласної газети людину, яка, незважаючи на всі «негаразди», зуміла дуже багато зробити для свого села. Всю дорогу Женя захоплено розповідав про цього керівника:
– Найважливіше те, що Шевченко зумів об'єднати громаду, яка була розділена і роз'єднана. Він навів лад у земельних питаннях, відремонтував і відкрив дитячий садок. Михайло Миколайович зумів консолідувати сили і кошти своїх односільчан, завдяки чому проклав новий водопровід. Сьогодні люди вирощують овочі, теплиці будують, щоб живу копійку заробити. Більше скажу – до Кислиці стали приїжджати городяни і купувати тут будинки. Як же про такого керівника громади не розповісти в газеті? Нехай інші читають – нехай навчаються!
Побувавши на зустрічі, я дійшла висновку, що Маслов міг запросто написати інтерв'ю із сільським головою навіть не виходячи із власного кабінету, а лише з'ясувавши за телефоном події останніх днів – настільки добре він знає стан справ у селі. Причому, в усіх сферах – від дошкільного виховання до експлуатації рисових систем. Але, незважаючи на поінформованість, Євгенові Анатолійовичу завжди хочеться знову й знову зустрічатися із уже добре знайомими людьми, «шкірою відчути» настрої, динаміку життя. Журналістика – як дихання: відрядження, зустрічі, враження – вдих, стаття, кореспонденція, замітка – видих.
У газету Євген Маслов прийшов практично одразу після закінчення філологічного факультету Бухарського педінституту. Так, він народився і виріс у спекотному Узбекистані, у невеликому містечку Каган, яке дотепер вважає своєю домівкою. Саме там життя викладало майбутньому журналістові головні науки.
Його мама – Ганна Іванівна Маслова, медсестра місцевої лікарні, рано овдовіла. Батько Євгена – весь зранений фронтовик, пішов з життя молодим. А далі... Життя іноді влаштовує такі сюжети, які не придумати жодному письменникові. Одного разу, забравши сина із садка, Ганна Іванівна гуляла з ним парком. Стомлена після роботи, вона присіла на лаву. Малюк став вередувати: «Хочу гуляти!», «Де тато?» Підійшов незнайомий чоловік, азербайджанець, взяв Женю на руки, і вередливий малюк одразу заспокоївся. Він обійняв незнайомця і запитав «Ти – мій тато? Де ти був?» Ганна Іванівна розплакалася. Чоловік запитав, як звуть малюка, потім – як звуть маму. І, почувши відповіді, остовпів. Він, заарештований у 1937-му чекістами, повернувся до Кагана в 1952-му у надії розшукати своїх дружину Ганну і сина Євгена, але не знайшов – жінка покинула його назавжди, злякавшись тавра «дружина ворога народу». І ось перед ним постали інша Ганна та інший Євген.
Посидівши трохи, Ісмаїл Мамедович Зульфігаров став прощатися. Але Женя вчепився в нього і буквально заридав на весь парк, не бажаючи розставатися. Чоловік розгубився... Ганна Іванівна з властивою лише жінкам душевною проникливістю розуміла, що цю людину ніхто ніде не чекає. І просто сказала: «Пішли додому». Вони прожили разом 31 рік.
Чоловік зовсім іншої крові, іншої культури замінив Жені батька. І, ставши дорослим, він зрозумів: Доля, Любов і Мудрість не ділять людей за національностями.
У свої 24 роки, будучи працівником Каганської районної газети, Євген вирішив будувати своє життя самостійно і переїхав з Узбекистану до Придунав'я, в Ізмаїл, на батьківщину своїх предків з материнського боку. Тут йому одразу запропонували роботу в районці.
Він із задоволенням їздив селами – молдавськими, українськими, болгарськими, старообрядницькими, пізнаючи непростий менталітет жителів Придунав'я.
Був період, коли Маслов пішов з журналістики у комерцію. Тут він побачив життя з другого боку, не з лицевого – з вивороту.
Ринок. Сюди стікаються різні люди. За зовнішнім виглядом, з окремих фраз Женя «зчитував» їхні непрості долі, характери. Він спостерігав зсередини, як непросто складаються людські взаємини, як суспільство ділиться на касти. Для нього – художника, публіциста – це було надзвичайно цікаво. Що стосується бізнесу...
– Я довго не міг розібратися, чому у одних людей справи йдуть дуже слабенько, а другі – уже на іномарках роз'їжджають, хоча їхній рівень інтелекту набагато нижчий? – ділиться мій колега. – А потім зрозумів: щоб у бізнесі «піднятися», треба бути мерзотником, уміти брехати, «чесно» дивлячись людині у вічі. І тоді я сказав: «Ні, хлопці, я так не можу!».
Скинувши пута дебетів-кредитів, сорокарічним пізнавши себе, Євген повернувся до районної газети. Останні три роки Євген Маслов працює в газеті обласній.
Їздячи у відрядження, вникаючи у проблеми, виконуючи термінові редакційні завдання, допомагаючи у міру сил Ізмаїльській районній газеті, Євген Маслов встигає писати оповідання, вірші. Він не відмовляє культпрацівникам у проханнях почитати вірші на міських святах, зустрітися з юними читачами бібліотеки.
До шістдесяти років загострилася «вікова хвороба» – ностальгія по малій батьківщині. Спасибі інтернету – можна побувати в рідному Кагані, не виїжджаючи з Ізмаїла. У режимі онлайн журналіст зустрічається з однокашниками, колишніми колегами, товаришами, ділиться радощами й думками, читає вірші. А нещодавно Євгенові, який тонко відчуває Схід, запропонували зайнятися перекладами узбецького поета Абдулли Арипова. Вдається? Ось що говорить доцент кафедри російської філології Бухарського педінституту Заміра Шукурівна Хасанова:
– У перекладі відчувається експресія вірша, яку зміг створити перекладач, лише добре знаючи історію і побут узбецького народу, лише проявляючи глибоку повагу до тих, з ким були пройдені пліч-о-пліч найщасливіші роки життя – життя в Узбекистані.... Якщо ж говорити про гармонію вірша, то тут великим стимулом для творчості поета, його справжнім союзником є музика. Євген – великий шанувальник класичної музики, він чудово розуміється на ній, аж ніяк не на дилетантському рівні. Безсмертні твори Чайковського, Рахманінова, Шостаковича, Моцарта, Бетховена, Вівальді, Гайдна створюють, як я гадаю, саме м'яку романтичність віршів Євгена.
Нещодавно обласне радіо в Бухарі підготувало і випустило в ефір цілу передачу, присвячену творчості Євгена Маслова. А республіканський журнал «Звезда Восхода» опублікував його вірші й переклади.
…Інтерв'ю із сільським головою перервав телефонний дзвінок: заступник головного редактора «Одеських вістей» Віктор Іванович Мамонтов по-військовому коротко дав нове завдання – терміново надіслати інформацію про хід виборів, звернути увагу на села. І от уже ми з Євгеном біжимо до Будинку культури – подивитися готовність виборчої дільниці, зустрітися зі членами комісії, довідатися про стан справ.
Час невблаганно наближається до полудня – треба мчати до Ізмаїла, де сьогодні відбудеться важлива подія. До від'їзду приспів директор Кислицького будинку культури В'ячеслав Кравченко і подав журналістові, з яким давно на «ти», аркуші паперу:
– Дивися, це – наш план роботи. На лютий запланували поетичний вечір Євгена Маслова. Так-так, ми хочемо відзначити твій ювілей, що недавно минув. Будемо в Будинку культури читати твої вірші. Сподіваюся, приїдеш?..
