Сьогодні, 11 лютого, а також 12 лютого, в Одеському академічному російському театрі світова прем'єра – вистава «П'ятеро» за однойменним романом Володимира Жаботинського у постановці Олексія Литвина.
– Олексію Анатолійовичу, на фінішній прямій – випуск вистави «П'ятеро». Розкажіть, як Ви вперше зустрілися з цим літературним матеріалом?
– Ще на самому початку моєї співпраці з Одеським російським театром – сім-шість років тому я якось розповів директорові Олександрові Євгеновичу Копайгорі про свій досвід роботи в Ізраїлі, з Євгеном Ар’є у театрі «Гешер», найкращому театрі Ізраїлю. Мені там свого часу пощастило попрацювати майже два роки. Там була не дуже проста, але дуже цікава ситуація – із звичайним репертуаром, звичною російською театральною психологією влучити у публіку не вдалося б. Треба було грати саме для цих людей, що живуть на цій обітованій землі. Це було чітко сформульовано – і цей принцип у мене влучив дуже сильно, на все життя. І ось ми з Копайгорою почали шукати матеріал, який би точно влучив у людей, які живуть на цій, одеській, землі. Адже Одеса – це величезна історія, величезний неповторний культурологічний пласт. А ситуація непроста – надворі XXl століття, Бабеля відіграно, Ільфа і Петрова відіграно... Потрібно копати, потрібно шукати щось типово одеське, але свіже, не затерте. І буквально через два тижні після цієї розмови мене запросили до Всесвітнього клубу одеситів, і там Євген Михайлович Голубовський подарував мені перше видання роману «П'ятеро» (адже він за радянських часів не видавався).
– І Ви прочитали цей роман?...
– Не відволікаючись! Просто не міг відволікатися! До цього я знав Жаботинського, читав його інші речі – «Самсон Назорей», наприклад, але те, що у нього є книжка, дія якої відбувається в Одесі, каюся, не знав. Я був зачарований тим запахом, тим духом, тим колоритом дореволюційної Одеси, які передані у романі. І зрозумів, що це те, що я хочу поставити на сцені. Тим більше, що по трупі нашого театру ця історія розподіляється практично ідеально, у кожному разі, я одразу зрозумів, хто зіграє у мене головних персонажів – сім’ю Мільгромів – батька, матір і п'ятьох дітей. Звичайно, форма роману була дуже важка для переведення у драму. Ну і знову розпочалася морока моя улюблена – понад рік за письмовим столом – переплавлення цього тексту у драму, та так, щоб зберегти найважливіше, нічого не втратити. І ось – тьху-тьху-тьху – стукаю по дереву – п'єса начебто вдалася.
– Ви працюєте над «П'ятеро» після таких, напевно програмних для самого себе постановок, як «»Вишневий сад», «Гамлет», «Чайка», «Людина, яка сміється». Нова вистава – з цього ж ряду у плані Вашого режисерського кредо?
– Безперечно, це абсолютно програмна вистава, принципова для мене. До того ж – це світова прем'єра, ми неслабо замахнулися: адже вперше в історії Володимир Жаботинський буде зіграний на сцені.
– На продовження теми принципової режисури: заради чого Олексій Литвин взявся саме за цей матеріал?
– У романі «П'ятеро» є чудовий текст, слова, які важко забути. Батько цієї родини промовляє «Неуютно стало в Одессе. Не узнаю нашего города, еще недавно легкого и беззлобного… Исчез первый знак благоволения в людях – исчезла южная привычка считать улицу домом. Теперь мы по улице ходим с опаской». Це початок XX століття – і це передчуття персонажу роману «П'ятеро», що ХХ століття стане століттям абсолютної катастрофи... Недавно була оприлюднена страшна цифра – за ХХ століття в усіх війнах, революціях, катаклізмах східнослов’янська цивілізація втратила 107 мільйонів життів! 107 мільйонів!!! І образ цієї сім’ї, яка гине, у романі Жаботинського – для мене, як для режисера це образ нашої цивілізації, яка гине. Адже саме сім’я зосереджує у собі всі нормальні людські зв'язки. Як тільки за сімейним столом виявляються порожні місця, як тільки син перестає поважати батька, а дочка любити свою матір – починається катастрофа сім’ї. А ці маленькі сімейні катастрофи у підсумку складаються в одну спільну катастрофу цивілізації – з війнами, революціями, геноцидом та іншими страшними речами. От заради того, щоб висловити цю думку, я ставлю виставу «П'ятеро».
– І за всієї серйозності і трагічності цієї думки, Ви дуже незвичайно, дуже світло і зворушливо позначили жанр своєї вистави...
– Так, це новий такий жанр – я сформулював його як «Любов до Одеси у 2-х діях».
– Конфлікти, смерті, розвал сім’ї, початок розвалу цивілізації – і все це, на Вашу думку, любов до Одеси?
– Так, причому це справжня любов, Любов з великої літери. Любов, яка сильніша за всі смерті і всі катастрофи у цьому світі. Так, деякі епізоди роману і нашої вистави трагічні. Але як вони описані у романі! Наприклад, похорони однієї з головних героїнь, трагічно загиблої молодої жінки Марусі: «Такого похорону не знала Одеса. Пів-міста було на похороні: шість колясок з вінками, і майже ціла сторінка оголошень у газеті. Ніхто не знав і не думав, що стільки народу чули про Марусю». Уявляєте – всі молоді чоловіки у місті були закохані в цю жінку, і все місто увечері після похорону, відплакавши, п'є горілку і говорить про неї, згадує крізь сльози, з клубком у горлі, але з посмішкою... Чи це не є вищий прояв любові? І до того ж – в епілозі роману автор залишає нам надію – одвічну супутницю любові. Дозвольте на доказ цього завершити нашу розмову ще однією цитатою з Жаботинського – ці слова пролунають у фіналі вистави: «Эпохи распада, сынок, иногда самые обаятельные эпохи». Одне вже напевно точно – доведена історична правда: потрібно пройти через розпад, щоб дістатися до відновлення. Отже, розпад – схожий на туман при народженні сонця, або схожий на передранковий сон, які, як вважала героїня п'єси Маруся, найчудовіші.
