Першими поселенцями цього села стали каторжани – люди, які тікали від турецького ярма із Балкан. Тому й назву воно одержало саме з цієї причини – Катаржино. Спочатку жили громадою, яка нараховувала кілька поколінь. Тому й до наших часів збереглися прізвища Гайтанжий, Перчеклій, Влагов, Друмов, Лапчев, Іванов, Гузунов, Станчев та багато інших. Згодом вони трохи видозмінилися, змінювалися і наголоси. Припустимо, з Іванова, з першого складу, наголос став падати на другий. Цікаво, що й молодих жінок, які виходили заміж, рідко називали власним ім’ям, а було заведено давати, так би мовити, імена чоловіків. Тому по вулиці знали: «це йде Іваніца (Іванова дружина), це – Петровіца (якщо чоловіка кликали Петром), а це Василіца тощо. Ходили сім’ями в гості одні до одних. А оскільки рід був великим, то гостей завжди збирався повен дім. Особливо галасливо було на Різдво, Великдень. Коли ті, до кого йшли, виставляли найсмачніші болгарські яства. На Великдень господиня діставала із солоної ропи свинячий окіст. Обварювала або запікала в печі. Потім різала на стіл. І колір в нього виходив рожевий, а аромат такий, що дотепер не зрозумію, які спеції мама клала в ропу, щоб він вдавався таким апетитним та смачним. Ще до святкового столу обов’язковою стравою була, та й залишається, локшина з куркою. Причому для її приготування теж існує особливий рецепт. Наприклад, небагато хто знає, що для того, щоб замісити тісто на локшину, потрібні одні яєчні жовтки. І скільки ви вбили яєць, стільки ж має вийти коржів. А потім розгортати їх так, щоб вони були тонкими, як цигарковий папір. Нарізати підсушені коржі дуже наточеним ножем, щоб локшина була легкою, тонкою, прозорою. І м’ясо має бути лише курячим.
А ще ближче до весни, коли святкуємо Масницю, прощання із суворою зимою, Прощена неділя була у каторжанських болгар, як і в усіх слов’ян. Це свято відзначалося особливо. Ще вдень визначалося місце для вечірнього багаття. Переважно за воротами двору на вулиці. Заготовлювалися дрова, якщо дров не знаходили, у хід йшли скати від машин легковиків, мотоциклів. У каністрі в сараї стояли підготовленими гас або солярка. У будинку ж цілий день вариться, смажиться. Основною ж стравою цього вечора виступає банниця. Тонко розкатані коржі пересипані сиром коров’ячим та маслом. Причому коржів може бути і 10, і 20 штук. Верх теж заливається маслом і печеться вона у особливій великій жаровні (таві) у печі. Підрум’яненою, пересипаною цукром та розрізаною на квадратні шматочки, господар ставить у центр стола. Першим бере шматок, що сподобався, саме він, потім інші члени сім’ї. Тут теж є особливий зміст. Адже до того, як посадити цей торт у піч, господиня начиняє його своєрідними символами із паличок фруктових дерев. Підбирає їх таким чином, щоб вони нагадували домашнє господарство: курей, корову, порося, овець, була й зовсім гола паличка (лінивець – мьрдцял), і тому, кому вона траплялася, вважався ледве чи не приреченим на це прізвисько на цілий рік. Але найцікавіше, що в тісто встромлялася й монета. Переважно, це було 20 копійок. Потім, коли усі дружно уминали частування, волею долі кому що діставалося, найщасливішим був той, у кого в пирозі була монета. Це означало, що бути йому спадкоємцем дому і взагалі щасливим.
А коли над селом опускалися вечірні сутінки, починали спалахувати вогники багать то біля одних воріт, то біля других. Чулися сміх, гучні розмови. Дітвора бігала від одного багаття до другого, норовила перестрибнути полум’я разом із дорослими. Не бувало й без прикрощів, якщо полум’я підхоплювало пальтечко. Дорослі відразу гасили, а винуватець одержував пристойний ляпанець. Сусіди приходили один до одного, пригощалися одразу на вулиці. І просили прощення за образи один у одного за цілий рік. Біля багаття починалося театралізована вистава із піснями, танцями. Головним завжди залишався хоровод біля багаття та виконання болгарського хоро. Обов’язково знаходився для цього баяніст. І гарна мелодійна музика то уповільнена, то прискорена переливалася на клавішах. Дуже рідко, на велике прохання селян (він любив, щоб його просили), приходив дід Іван зі своєї гайдою (музичний інструмент, зроблений із баранячого шлунка). Усі, завмираючи, слухали своєрідну музику.
Але часи змінюються. Немає давно вже ні діда Івана, ні гайди, ні більшості учасників гарних свят, які запам’яталися. На зміну їм прийшли інші. Але Масниця залишається, як зміна зими літом, як яскраві картинки дитинства.
