Конкурс творів на тему «Що я знаю про війну» знайшов широкий відгук у наших юних читачів. До редакції надійшло вже понад сто творів. Найкращі з них публікуються в газеті. Ми маємо намір після завершення конкурсу, а він триває, видати їх окремою книжкою.
Чекаємо на нові твори.
Олександр ПРОКОПЕНКО,
учень 5 класу ЗОШ № 117 м. Одеси
Одеса та Одеська область були окуповані німецько-фашистськими військами та їхніми румунськими союзниками. В усіх великих населених пунктах окупанти заснували свої комендатури, нав'язували нові порядки.
За непокору окупаційній владі жорстоко карали, аж до розстрілу.
На той час у селі Вовко-Сафонове Ширяївського району жила моя прабабуся – Прокопенко (дівоче прізвище Дмитрук) Василина Іванівна.
Одного літнього дня 1941 року сільські жінки, серед яких була і моя прабабуся Прокопенко В.І., розмовляли про те, що відбувається на фронті. У ті дні фашисти наступали на усіх напрямках. Але моя прабабуся сказала, що вірить у перемогу Червоної Армії. Хтось доніс на прабабусю поліцаям. Наступного дня вони вдерлися до неї в хату на чолі з німецьким офіцером. Наказали взяти із собою однорічну дитину і йти за ними до комендатури.
Дорога була неблизькою. Комендатура була розташована у селі Старі Маяки.
На той час один з рідних братів моєї прабабусі – Никифор Іванович Дмитрук, у минулому поручик царської армії, був одружений з німкенею, яку звали Маля. Її сестра Марта, довідавшись, що прабабусю ведуть до комендатури, кинулася навздогін. Їй вдалося умовити німецького офіцера, який конвоював прабабусю, відпустити її, пообіцявши, що додому та не повернеться, а сховається у родичів в іншому селі.
Аліса НЕМЕРЦАЛОВА,
12 років, ЗОШ № 117 м. Одеси
Кажуть, немає сім’ї, яку не зачепила б ця, найстрашніша війна двадцятого століття. І це так. Хоча з часу Великої Перемоги пройшло 65 років, пам'ять не згасає. Ось і в моїй родині вона жива і сьогодні.
Мою бабусю звати Марія Петрівна Белякова. Вона – ветеран Великої Вітчизняної війни. На фронт вона пішла в 17 років, приписавши до свого віку додатковий рік. Її батько і двоє старших братів в цей час вже були на фронті. Мій прадід, Петро Беляков, так і не повернувся з тієї війни, був похований у братській могилі.
На війні Марія Белякова служила рядовим солдатом медсанбату. Була донором всю війну, тому що її кров першої групи підходила всім. З іншими солдатами медичного батальйону виносила поранених з поля бою. Пройшла дорогами Польщі, Чехословаччини, Маньчжурії. Коли вони були в Чехословаччині, їхали в машині, почалося бомбардування, і всі повинні були вистрибнути з машини. У моєї бабусі була подруга Ніна Петельна, вони вдвох не встигли вистрибнути з кузова. Ніна дуже боялася бомбардування, і бабуся прикрила її своїм тілом. Але осколок гранати потрапив Ніні в голову, і настала миттєва смерть. Під час війни бабуся також працювала писарем. Одного разу, їй віддали наказ віднести документи капітану Тіхоплаву. Коли вона дісталася до місця, капітан раптом схопив її за руку, витяг із землянки і кинув в окоп. І буквально через хвилину в землянку влучив снаряд. Капітан врятував їй життя. Так вона й познайомилася з моїм дідусем. Він був офіцером інженерних військ. Наприкінці війни вони одружилися, а через 15 років народилася моя мама.
Єгор НЕГОДЯЄВ,
учень 7-А класу Саратської ЗОШ
Мій дідусь Негодяєв Леонід Данилович був учасником бойових дій. Він дуже багато розповідає мені про голод та війну. Він пішов працювати, коли йому виповнилося 14 років, в той же рік почалася війна. Через деякий час дідуся забирають до війська, і він йде на фронт. Воював в Румунії, Болгарії, Польщі, Чехословаччині та Угорщині.
Тяжко було дідусеві в воєнні роки. Кожен, хто йшов на війну, розумів, що може не повернутися. Але він навчився не боятися смерті, він бачив, як помирали його бойові товариші та чув такі слова з їхніх вуст: «За Родину!», «За семью!». Тому він ішов уперед, щоб тільки принести перемогу своїй Батьківщині.
У 1945 році всі зітхнули з полегшенням, тому що оголосили кінець війні та Перемогу. Через п’ять років він одружився, а пізніше змінив своє місце проживання.
Коли дідусь розповідав мені про війну, в його очах я бачив біль та сльози, йому дуже тяжко згадувати ті події. А я собі навіть їх уявити не можу.
У дідуся є 24 медалі, якими він нагороджений під час Великої Вітчизняної війни. Зараз йому 85 років, він тяжко хворіє. Звісно, війна дала про себе знати. Ті події збереглися в його пам’яті назавжди…
Дідусь мене вчить так, щоб я виріс справжнім патріотом та справжньою людиною. Я дуже люблю свого дідуся та вдячний йому за його хоробрість та мужність, яку він показав не тільки в період війни, але й протягом усього свого життя.
Кожного року ми ходимо до пам’ятника Невідомого солдата та Кургану Слави. Приносимо корзинки з квітами та вшановуємо пам’ять хвилиною мовчання.
Ми, нове покоління, і нам не довелося зазнати жахів війни: свисту куль, шуму літаків та танків. Ми не бачили тяжкої картини бою і його наслідків, ми не були свідками страждань людей, які залишились без своєї оселі та своїх рідних. Але наші люди, наші ветерани, колишні воїни – все винесли і холод, і голод, і страх, і злидні... Вони мужньо пройшли тим шляхом, який проклала їм доля…
Страшно стає, коли починаєш згадувати, що за чотири роки загинуло багато людей, серед них навіть діти. А як хочеться жити та радіти кожному дню та кожній хвилині!
Хочеться подякувати всім ветеранам Великої Вітчизняної війни та перепросити за те, що рідко згадуємо Вас. Ви ж наші герої! Без Вас не було б нас та нашої Батьківщини! Мені дуже приємно, що мій дідусь – справжній герой!
Вклонімося великим тим рокам
Без минулого немає майбутнього
Задум створити шкільний музей в Одеській школі № 56 виник давно. Зробили ремонт. Скрупульозно з архівів зібрали матеріали, фотографії, бойову воєнну атрибутику, книжки, документи, оформили стенди – все це готувалося силами учнів.
– Велику допомогу нам надають вчителі, батьки і, звичайно ж, Рада ветеранів. Зокрема Андрій Федорович Силін і Микола Григорович Попов, – підкреслила завучка школи Валентина Павлівна Кудімова.
Учнівський комітет школи розповів школярам про життєвий і бойовий шлях двічі Героя Радянського Союзу І.Д. Черняховського. Втішає, що дирекція і педколектив школи, з розумінням ставляться до патріотичного виховання дітей.
Учні підтримують чистоту біля пам'ятника І.Д. Черняховському. Особисто знають усіх ветеранів війни свого мікрорайону. Учасницю ВВВ Надію Василівну Жукову регулярно відвідують діти з 9 класу, вітають її зі святами і днем народження. Не обділений увагою і ветеран Микола Степанович Зосименко.
Провадяться фестивалі "Патріотичної пісні" із запрошенням інших шкіл. Працює шкільний музей.
Восьмикласник Андрій Славинський підготував тему "Героїчний шлях І.Д. Черняховського, а Валерія Нємцова вивчала матеріал "Визволення Одеси". Андрій Ярмоленко провадить екскурсію "Оборона Одеси". Ольга Трасоруб розповідає про Одесу під час окупації. Жаль, що у шкільних програмах, все-таки мало годин приділяється вивченню Великої Вітчизняної війни.
Валентин АВЕЛІЧЕВ
