Конкурс творів на тему «Що я знаю про війну» знайшов широкий відгук у наших юних читачів. До редакції надійшло вже понад ста творів. Найкращі з них публікуються в газеті. Ми маємо намір після завершення конкурсу, а він триває, видати їх окремою книжкою.
Чекаємо на нові твори.
Свята правда про війну
Геннадій Поджаров, учень 11-го класу Михайлівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Саратського району
Одним із тих солдатів, які захищали рідну землю від фашистських загарбників, був мій прадід – Поджаров Семен Іванович, житель села Балабанки Татарбунарського району. Родина була велика. На війну пішло шестеро братів, а повернулося лише двоє. Із спогадів дідуся я знаю, що одного з них німці кулями перерізали навпіл. Але найбільше мені жаль наймолодшого, який пройшов усю війну від Сталінграда до Берліна і вже на рідній землі його збила машина. Не можна передати словами те, що довелося пережити рідним. Воював, перемагав, радів, що живий… Нагороди, похоронки – все, що лишилося на згадку про великий рід Поджарових. Мати приходить до могил – упорядкувати, посадити квіти, запалити свічку. Хіба ж винні вони за ту страшну війну, яка потопила в горі і відчаї цілі континенти. Я пишаюся своїми прадідами, тому що немає у світі такої сили, яка змогла б зламати волю тих, хто захищав свою країну, родину.
ТетянаМальчик,учениця6-гокласуНадеждинськоїЗОШI-IIIступенівСаратськогорайону,вихованкагуртка«Юнiмузеєзнавцi» (філіяСаратськогоБДТ).
Олена Іванівна Жакот – частий гість у Надеждинському народознавчому музеї. Учитель за покликанням i професiєю, вона багато років віддала справi виховання дітей, працюючи у Надеждинськiй школi.
Народилась в Любашiвському районi, зростала у селянськiй сім’ї. Вижила в роки Голодомору, а троє її сестер померло. У школі вчилася добре, мрiючи про майбутню професію. А тут – війна. Разом з однолiтками працювала – рила окопи, косила на жатцi в полi, віяла зерно, волами звозила снопи на тік.
Коли фронт почав наближатися i з'явилися першi пораненi, яких розташували в мiсцевiй школi, вона i тут не лишилася осторонь. Чергувала з дiвчатами біля понівечених кулями та осколками бійців, готувала поранених до операції, розносила ліки, писала під диктовку листи, як могла втішала хлопців після ампутації рук чи ніг.
Пережила Олена Іванівна i часи окупації, коли юнаків та дiвчат гнали до Німеччини. Небагатьом удавалося уникнути чужини, зокрема i їй. Вона має посвiдчення «Учасник війни».
По вiйнi, у 1948 роцi, закiнчила Ананьївське педучилище, приїхала до Надеждинської школи, де її привітно зустрiла тодішній директор Г.П. Банч. Кілька років працювала в комбінованних класах, проводила уроки з розвику мовлення у дітлахів. Також навчала їх самостійно працювати над аналізом помилок, з додатковою лiтературою, словниками, писати твори за картинами i на вільнi теми. Весь свiй час i любов вiддавала учням.У 1950 роцi вийшла замiж за місцевого хлопця, механізатора I.К. Жакота, народила сина, залишаючись активною учасницею усіх подiй в селi та у школi. Удвох з чоловiком, а, бувало, й синочка брали, ходили на репетицiї до сільського клубу, ставили спектаклi для місцевих жителів.
Зараз Олена Іванівна Жакот на заслуженому вiдпочинку. В її тудовiй книжцi єдине мiсце роботи – школа, де вона працювала з 1 вересня 1948 до липня 1982 року. Перебуваючи на пенсії, вона нiколи не забуває школу, куди її часто запрошують на виховні години, вечори зустрiчi випускників, святкування Дня Перемоги. Охоче взяла участь у оформленнi народознавчого музею. Її щиро шанують у селi, що стало для неї рiдним. Для багатьох жителів, колишніх учнів, Олена Іванівна понинi залишається вчителем, з яким можна поспілкуватись, одержати мудру пораду i підтримку.
Ксенія Терепко, учениця 7-Б класу ЗОШ № 117 м. Одеси
Що я знаю про Велику Вітчизняну війну? Що про неї знають мої ровесники? Якщо поміркувати, то, виявляється, що небагато. Зустрічі у школі вже з дуже старенькими ветеранами, експонати в історичному музеї. Ще пісні, які співають у святкових концертах по телевізору.
Десятки мільйонів полеглих, десятки мільйонів жертв. Серед полеглих – мій прадідусь, батько бабусі, Віктор Володимирович, та його брат Олександр Володимирович Рашевські.
Віктор Володимирович Рашевський віддав життя за Батьківщину, коли йому було 32 роки.
Віктор Володимирович служив у військах, які напередодні війни увійшли до визволеного від румунів міста Ізмаїла. Тут він познайомився з молодою жінкою Клавдією, вдовою, у якої був маленький син. Минули місяці, настав сорок перший рік. Віктора перевели по службі до прикордонного міста Хотина. Через якийсь час, залишивши у батьків сина, Клавдія поїхала до чоловіка у Хотин.
Їхнє щасливе життя тривало недовго. 22 червня, коли стало відомо про напад Німеччини, Клавдія кинулася на вокзал, щоб їхати до сина, вона хвилювалася за дитину, батьків, сестер, братів. Страшна картина розбомбленого вокзалу, вбитих людей вразила і назавжди врізалася їй у пам’ять. Місто Хотин Віктор і Клавдія залишали разом із сотнями інших людей. Клавдія чекала дитину...
Ішов уже липень 1941 року, стояла нестерпна спека. Дорогою поїзд не раз бомбили фашистські літаки. Поїзд рухався повільно, подовгу простоюючи на станціях і полустанках. Під час одного з бомбувань у Клавдії почалися пологи. Вона фактично залишилася одна у вагоні, тому що чоловік на попередній станції у пошуках хоч якихось медикаментів, відстав від поїзда. Решта пасажирів залишили вагони, виконуючи звичайну при нальотах команду – «50 метрів від вагона». За цих жахливих умов, під бомбування, і народилася моя бабуся...
Фашистські літаки полетіли, пасажири повернулися до вагонів, а Віктор на попутній машині наздогнав поїзд.
Сім’я Віктора, яка жила у Горлівці, прийняла Клавдію і новонароджену дівчинку. Віктор пішов у діючу армію.
Бабуся Діна зберігає щоденники свого брата, які він вів на війні. Всі троє її братів були на передовій. Наприкінці війни під Кенігсбергом Віктор Володимирович пропав без вісти. Його брат Борис дійшов до Берліна, воював до перемоги.
Бабуся зберігає листи з фронту свого батька, мого прадіда.
Прабабуся Клавдія повернулася до Ізмаїла незадовго до закінчення війни разом з донькою. Тут вони зустріли 9 травня 1945 року. Бабуся згадує:
– Це було, можливо, найперше і найяскравіше, що назавжди врізалося у пам’ять враження раннього дитинства. Годині о 4 ранку хтось постукав у віконце невисокого будиночка під солом'яною стріхою, де ми тоді жили. І схвильований тремтячий жіночий голос, змішаний з риданням, сказав: «Війна закінчилася!»
