257 музеїв функціонує в Одеській області, з них: 12 державних, 6 обласних, 25 районних, 214 – на громадських засадах. Як ми вже розповідали, 18 травня музейні працівники області широко відзначили своє професійне свято, а разом з ними і ми, вдячні відвідувачі музеїв, у яких працюють справді одержимі люди. Серед них і чудова людина Ганна Скліфасофська, директор Арцизького районного історико-краєзнавчого музею.
Перемога Ганни Дмитрівни Скліфасовської в обласному конкурсі «Жінка року» у номінації «Культура та мистецтво» потішила усіх, хто її знає. Для самої ж Ганни – директорки Арцизького районного історико-краєзнавчого музею – така висока оцінка була дуже несподіваною. На успіху позначилися її величезна працездатність і майстерність розговорити людей, переконати. Адже далеко не усі і не одразу наважувалися віддати поступитися дорогу серцю річ із «бабусиної скрині». Бувало, по декілька разів зустрічалася із такими людьми. І ось тепер стародавні їхні речі, які стали експонатами музею, знайшли своє місце у тематичних «Бессарабських кімнатах» ХІХ-ХХ сторіч. А в «Бессарабському сараї» зі знаряддями праці з’явилися німецький ковальський міх, терниця для конопель, плуг.
Ще не ступивши на поріг музею, відвідувач опиняється на своєрідному німецькому госпдворі із колодязем, молотильними каменями, коритом. Як постягувала Ганна всю цю непід’ємну вагу сюди? Без помічників, звичайно, не обійшлося. Трактор-кран без роздумів надав начальник РЕМу Владислав Валерійович Іванов.
Своєю цілеспрямованістю Ганна заряджала усіх. Виділили кошти на оформлення музейних залів Степан Васильович Ждан, Анатолій Георгійович Стойков, Валентина Іванівна Грищенко, Олександр Степанович Стасій… Хоча знайшлися і цілком благополучні, заможні, але банально скупі люди, які не побажали попрощатися із купюрою у своєму товстому гаманці. Їхні імена Ганна просила не називати.
На щастя, світ на добрих людей багатий. Навряд чи упоралася б Ганна без їхньої допомоги, коли працювала над «Книгою скорботи і пам’яті». Завдяки ще активності ініціативної групи, яку репрезентували Володимир Коваль, Альона Чернишова, Софія Думбрава, Людмила Стасій, Людмила Царьова, а також учасник Великої Вітчизняної, військовий лікар, полковник медслужби Ганна Омелянівна Бородіна. У третьому томі Книги з’явилося 57 нових імен. Зокрема, розстріляних у 1941-му році євреїв-підпільників, а в 1942-му – десяти багатодітних єврейських сімей.
Ганна не може навіть приблизно сказати, скільки обійшла вона дворів у місті та селах.
– Перший час, – згадує, – я спати не могла – стільки всього наслухалася. Багато горя люди пережили.
Зайнялися і збором коштів на відновлення пам’ятника на братській могилі розстріляних євреїв. Дві тисячі гривень дав, наприклад, Сергій Олександрович Фаєрмарк. Допомагає і усіляко сприяє керівник Білгород-Дністровського єврейського товариства Володимир Маркович Кричевський.
Без перебільшення, Ганна зробила музей популярним місцем у місті. Це вона збільшила своєю копіткою працею число експонатів, виставлених у музеї, із 636-ти до 8200. Ганна продовжує пошуки і сьогодні. А ще заклопотана новими планами. Скоро у німецькому будинку, який стоїть пусткою, відкриється музей міста. 15 стендів із дуже цікавими матеріалами вже готові.
Але засмучує Ганну одна обставина. Часті відвідувачі музею – діти. Приходять класами. Одні – з інтересом, другі – із відвертою зневагою до того, що бачать тут і чують. Заявляють:
– Ми це давно знаємо!
А на запитання Ганни про те, що таке війна, відповіли:
– Це круто!
Ганна вважає це дуже тривожним сигналом навіть при тому, що таких дітей меншість. Звинувачує, насамперед, сім’ю і телебачення, яке спотворює нестійку психіку підлітків бойовиками. Я постаралася заспокоїти її. І розповіла, як у минуле моє відвідування музею одна дівчинка, смикаючи бабусю за рукав, із захопленим подивом коментувала усе, що її тут так вразило. І усе вигукувала:
– Ой, як цікаво!
Тому й приходять сюди люди, щоб прилучитися до минулого свого рідного краю – трагічного та героїчного.
