Конкурс творів на тему «Що я знаю про війну» знайшов широкий відгук у наших юних читачів. До редакції надійшла велика кількість творів. Найкращі з них публікуються в газеті. Ми маємо намір після завершення конкурсу, а він триває, видати їх окремою книжкою.
Чекаємо на нові твори.
Ольга КРЕЦУЛ, учениця 6-го класу Надеждинської ЗОШ І-ІІІ ст., Саратський район:
40 років пропрацювала вчителем російської мови та літератури Марія Петрівна Бєлкіна.
Народилась вона у 1921 році в селі Олександрівському Приазовського району Запорізької області в сім’ї колгоспника.
У роки війни разом з іншими жінками копала протитанкові рови, доглядала у шпиталях поранених, допомагала писати листи, мила підлогу, прала білизну і бинти, розносила ліки. Чергувала.
Батько загинув на фронті. Для матері Марійка стала єдиною опорою і помічницею.
Вступила заочно до Білгород-Дністровського педагогічного училища, а потім заочно до Ізмаїльського педагогічного інституту. Трудову діяльність почала учителем молодших класів у селі Мирнопіллі.
Якось навесні вона поспішала до школи. І раптом почувся дитячий крик. Вона побачила, як її учень упав в річку Сарату, що стала на якийсь час повноводною. Це був Андрій Галач. Вона залишила портфель з зошитами на березі, а сама в одязі кинулася на допомогу. Вода була холодною, і течія – сильною. Було нелегко, але витягла Андрія з води.
На районне свято на честь 8 Березня декілька років тому запросили і Марію Петрівну Бєлкіну з Надеждинської ЗОШ. Ведучі вечора розповіли присутнім про цей випадок. В залі піднявся високий чоловік з букетом квітів і вручив Марії Петрівні. Не одразу впізнала в ньому Андрійка. Андрій Іванович обіймав значну посаду, але не забував свою першу вчительку, цей випадок. По щоках у неї потекли сльози, але то були сльози радості.
На жаль, Марії Петрівни вже немає на цьому світі. Поховали її на сільському цвинтарі, на проводи приходять і приїздять провідувати її могилу колишні учні. Хвилиною мовчання вшановують пам'ять, покладають квіти. Добрим словом згадують її в селі.
Та наш народ не підкорився
Розтанули сніги, і скресла крига.
Струмок у річку весело побіг.
Весна… Вона прилинула
на крилах
Птахів, що повертаються до нас.
Торкнулася своїм чарівним пензлем
І неба, й поля, саду і лісів.
І залунала щебетом невпинним,
Чарівним свистом майських
солов’їв.
Вже сонечко проглянуло
крізь віти,
Осяяло галявину дзвінку,
Підняв угору голову несміло
Підсніжник білий в затінку терну.
На пагорбах зоріють горицвіти,
І рястом вкрились схили чималі,
А синьоокі проліски сміливо
Заполонили лощинки малі.
І закрутилось колесо життя,
Бо ж треба думать всім
про майбуття…
Вже й літо… Колосом налитим
Постукало у шибу вікову.
А ми із вами хочемо полинуть
У ту чарівну казку лісову.
Там дикі бджоли носять мед
із квіток
В сім’ї вовків росте вже кілька
діток.
А дятел все лікує берестюк,
Й луною чуть далеко його стук.
Буяє ліс, пишається трава.
Тут свій закон, на все –
свої права.
Добігло літо вже свого кінця,
І осінь естафету перейняла,
Врожаєм чашу повну аж по вінця
І вдячністю від літа прийняла.
Пофарбувала все багрянцем
ніжним
І золота чимало додала.
І закружляли в танці дивовижнім
Осіннє листя й шовкова трава.
Частіше вітер виє в верховітті,
Птахи подались в вирій – їх нема.
А на узлісся в сукні білосніжній
Тихесенько виходила зима.
Заворожила помахом чарівним
І поле, й ліс, і пагорби, й яри…
Життя завмерло… Ні! Воно там є!
Живе усе тихенько, тільки спить
І знов про весну сни солодкі
снить.
Ось так природа і живе по кругу.
Людину узяла собі в подруги.
І дружать так мільйони уже літ.
І в парі проживають славно вік.
А щоб ця дружба в нас тривала
й далі
Подумай про майбутнє,
заглянь у сині далі!
Природі ти, людино, поможи!
І сад, і ліс у полі посади.
Ім’я своє залиш ти у віках.
Майбутнє ж наше – лиш у нас
в руках!
Рік 41-й… Тепле літо.
Усе буяє навкруги.
І жито колосом налилось,
Й робота в полі до снаги.
Закінчились заняття в школах,
І вечір випускний минав,
І в ранню тишу світанкову
Протяжний зойк той пролунав:
«Війна!..»
І все змінилося. Завмерло.
Все полетіло шкереберть.
І на країну, на нашу землю
Гадюкою полізла смерть.
Та наш народ не підкорився
І гідну відсіч її дав.
До лав солдатів усі стали,
Хто про майбутнє країни дбав.
Моя родина теж боролась –
У війську прадіди були.
В тилу бабусі працювали
І так чекали їх з війни.
Кожен з них, як міг боровся –
День Перемоги наближав.
Щоб кожен з нас, їхніх онуків,
Із вдячністю про них згадав.
Володимир ГІЛКА,
9-А клас НВК «ЗОШ I – III ступенів –сільськогосподарський ліцей»,
с. Троїцьке
Христина Георгієва, учениця Голицької ЗОШ Болградського району:
– Ранньої осені 1942 року до селища Мар’ївки Ровенецького району Луганської області приїхали представники «нового порядку» вербувати молодь на роботу до Німеччини. Поліцаї направляли німців до тих будинків, де мешкали молоді хлопці та дівчата. Зайшли вони і до будинку Нікітенків. Мати, бажаючи захистити доньку від лиха, обмастила їй обличчя вугільним пилом і сховала під якесь ганчір'я. Поліцай, проткнувши його багнетом, знайшов Марійку. Усіх пійманих посадили до вантажівки. Сусідська дівчинка вирвалася, побігла назад до хати. Її одразу ж розстріляли на очах у всіх.
Важкою була дорога до рейху. Три дні їхали у забитих товарних вагонах. Давали лише воду. Харчувалися тим, що змогли сховати від німців при посадці. Відкрили вагони вже у Німеччині. Хлопців та дівчат піддали принизливому огляду. Німці навіть не доторкалися до тіл тих, кого оглядали, а використовували палички.
Протягом декількох тижнів невільники побудували бараки, у яких вони мали жити. Підлітки, які не звикли до важкої виснажливої роботи, намагалися відпочивати, але німці одразу пускали в хід кийки та приклади.
Після закінчення будівництва почали працювати на авіаційному заводі. Платили по одній марці на місяць (німецьким працівникам – 2,5 – 3 марки на день), та й ту не можна було витратити. У Німеччині існувала карткова система, а карток «остарбайтерам» (як називали невільників) не видавали.
В усіх на шиї висіли планочки із табірним номером. Марія Олександрівна ніколи не забуде свого табірного номера – 799.
У цеху поруч із Марійкою працював німець. Щодня у обідню перерву він перекушував бутербродами.
– Я дотепер пам'ятаю тупий біль у животі, відчуття голоду, коли дивилися на ці бутерброди, – згадує жінка. – Одного разу, обідаючи, німець впустив невеличкий шматок хліба на брудну підлогу. Я схопила цей хліб і проковтнула одразу. На мою голову одразу обрушився кийок охоронця. Не розмірковуючи, я схопила залізний прут, що стояв у кутку, і вдарила ним гітлерівця.
Марія Олександрівна дотепер не може зрозуміти, звідки в неї узялися сили та сміливість. У неї – худенької, невисокої дівчини, змученої важкою роботою та постійним недоїданням.
На невільницю одразу навалилися наглядачі, які побили її до нестями. Якби це було у 1942-му або в 1943-му дівчину на місці розстріляли б. Але надворі стояла весна 1945 року. Наші війська вели бої неподалік від табору «остарбайтерів».
Марію привезли до якогось будинку і здали гарній німкені – гестапівці. Та побила її батогом до півсмерті і кинула напівживу до якоїсь ями. Звідти її й визволили солдати Червоної Армії.
Після визволення дівчину відправили на комісію. Тривалий час її перевіряли, ставили багато запитань, часом ті самі. З'ясувавши усі нюанси, комісія відправила Марію до однієї з військових частин. Із 1945 по 1947 рік вона працювала у цій частині.
У 1947 році повернулася на Луганщину. Незабаром зустріла Івана, вийшла заміж. І наприкінці 50-х років приїхала із сім’єю до рідного села чоловіка, до Голиці.
У колгоспі Марія Олександрівна трудилася у тваринництві, завжди домагалася високих результатів. Неодноразово була переможцем соціалістичного змагання, її портрет постійно висів на Дошці пошани села та району.
Зараз Марія Олександрівна на заслуженому відпочинку. У неї слабке здоров'я, на лікування потрібні гроші, і чималі, а їх катастрофічно не вистачає. Але не втрачає ветеран війни і праці віри у людей, добро, справедливість.
Це усього лише одна історія життя колишньої «остарбайтерки». Серед живих їх залишилося мало, але вони багато можуть розповісти, від багатьох вчинків застерегти.
