Чистий, дзвінкий голосочок зазвучав так гучно, що налякав горобців на сусідній сливі:
«Хотят ли русские войны, спросите вы у тишины,
Спросите вы у тех солдат, что под березами лежат…»,– співала дівчинка.
Батько, відклавши пилку, дивився і слухав її з гордістю. Це він навчив її цієї пісні, та й інших теж. Здавалося, все село Тимкове завмерло, слухаючи, як гарно співає донька Сергія Недопаки.
Через якийсь час, батьки подарували Наталці баян. Справжній. На слух, перебираючи пальчиками клавіші, поступово все більше і більше втягувалася у вічно чарівливі звуки музики. Тільки з піснею і музикою бачила себе у майбутньому дорослому житті.
В Одеському училищі культури за спеціальним інструментом – баяном навчалася в А.А. Сокола, нині ректора Одеської музичної академії, тоді молодого, дуже талановитого викладача. Закінчила училище, граючи на фортепіано, баяні та гітарі, одержавши всі навички диригента і керівника хорового відділення.
За особистим бажанням молодий фахівець одержує направлення на роботу до Балтського будинку культури, але через якийсь час повертається на Кодимщину. Роботу викладача музичної школи Наталя поєднує з посадою худрука у РБК. Хотілося навчатися далі. Наталя Сергіївна, уже по чоловіку, Пояцика, після закінчення музичного факультету Одеського педагогічного інституту, разом з чоловіком-колегою і маленьким синочком переїздять до Роздільної, де незабаром її призначають керівником Роздільнянської дитячої музичної школи.
Сказати, що складалося все дуже просто, це не сказати нічого. Обіцяне житло молоді фахівці чекали дуже довго. Жили на квартирі. І тільки через роки, уже будучи завідувачкою районного Будинку культури, змогла придбати квартиру. Були й інші проблеми, але на сцену виходила, як завжди, гарна і велична, коронована піснею. Це допомагало, підтримувало. Чуючи овації глядачів, розуміла: шлях, обраний у дитинстві, єдино вірний. Багато років жоден культурний захід у місті та районі не обходився без організації, режисури, постановки і безпосередньої участі цієї справді талановитої сім’ї. Незмінним учасником, батьківським помічником, солістом, музикантом, автором текстів багато років залишався син Сергій. І хоча по життю він обрав професію дуже серйозну і відповідальну, у душі залишився творчою особистістю. Він – батьківська гордість, надія і щастя. Не буває дня, щоб між нарадами і засіданнями не зателефонував мамі, не поцікавився її здоров’ям. Раніше, коли не був так зайнятий, до призначення його на високу посаду у правоохоронних органах, міг сам взяти участь у концерті. Пісні у виконанні Сергія Пояцики пам’ятають у Роздільній, особливо молодь.
Колись був модним такий заклик – нести культуру у маси. Хоча, комусь може здатися, що він застарів, але у Роздільній він популярний досі. І от результат. При районному Палаці культури працюють вісім народних колективів, серед яких: хорова капела «Світоч», народна капела «Ветеран», театр естради, дітище особисто завідувачки райвідділу культури Н.С.Пояцики. Вокальний колектив «Чарівниця» об’їздив більшість країн Європи. Талановитій молоді з маленької Роздільної аплодували в Австрії, Польщі, Словаччині, Угорщині, Болгарії...Також працює, і досить успішно, циркова студія, танцювальні колективи.
Років десять поспіль районне радіомовлення розпочинало свою роботу з гімну про Роздільну. Це було так патріотично, що пам’ятають ці слова досі: «Моя Раздельная, ты мой любимый город…», звучало з радіоточок по всьому місту і району. Слова і музику до нього написала і виконувала сім’я Пояцики.
На недавньому святкуванні ювілею Великої Перемоги у Роздільній, як і по всій країні, було багато гостей – ветеранів. Але концерт для них довелося проводити у фойє. Один з ветеранів зробив зауваження:
– Чому концертна зала закрита, невже не можна її відремонтувати?
Міський голова взяв до відома, обіцяв посприяти у цьому питанні. Зі складеним кошторисом на реконструкцію зали і проханням про допомогу начальник районного відділу культури особисто обійшла всі інстанції, але далі слів справа не зрушила. Концертна зала була закрита рішенням райради через аварійний стан, після того, як упала штукатурка на голову дитині, добре, що без серйозної травми обійшлося. Зараз Н.С. Пояцика починає по-новому обходити кабінети чиновників. Вона – людина наполеглива.
За багаторічну працю, творчий і артистичний талант Наталя Сергіївна Пояцика була удостоєна звання заслуженого працівника культури, яке вона заслужила своєю працею, своєю безмірною любов’ю до пісні і музики. Вона вірить, що жодні інтернети і телебачення не замінять живого спілкування з прекрасним, не зможуть доторкнутися до найтонших струн душі, як це можуть зробити жива пісня і музика.
Ще у неї є мрія організувати свій творчий концерт, на який запросити своїх колишніх учнів Роздільнянської ДМШ, яких за тридцять з лишком років у неї зібралося сотні.
