Кажуть, що дерево легше виміряти, коли воно падає. Але бувають розміри, недоступні параметрам, прийнятним людством. Вони відчутні лише з веж Часу. Саме він найточніше визначає «хто є хто».

Ноша Дари нестерпна. Така ж велика плата за нього. Внутрішній ядерний реактор Андрія Вознесенського працював без вихідних. Але за десятиліття близької дружби із ним я ніколи не чула від нього скарг, менторського тону та дратівливості. Він випромінював неосяжні кванти творчої енергії так само природно, як зірки світло. А енергетика і є головним визначальником будь-якого таланту. За своєю потужністю рядки Вознесенського могли б запустити в дію велетенську енергостанцію. Він був справжнім творцем Слова. А той, хто створює, зазвичай найвразливіший. І, відповідно, підданий саморуйнуванню. Але творіння його розпаду не підвладні.

12 травня 2003 р. я була серед гостей на його 70-річчі. 12 травня 2010 р. я чула його дихання у слухавці востаннє. 1 червня воно злилося із подихом Творця.

Дерево, уражене ударом блискавки, падає. Людина, уражена іскрою мистецтва, воскресає. Для того, щоб оніміти від переповненості. Або закричати від безсилля. І, проковтнувши молекули первородства, захлинутися спокусою.

Человек не в разгадке плазмы.

А в загадке соблазна.

У світі, де найвища реальність – втрата; найнадійніший супутник – самотність; найстійкіша константа – біль, – звучить виткана із усіх цих компонентів симфонія поетичного голосу. Її тональність – стрессофонія. Лейттема – лейкемія Часу. Ритм – сінкопи серця. Мелодія – перегук галактик.

Усе злютовано спазмом спокуси та піднесення. Навіть ім'я, що підносить вгору – Вознесенський.

/Ночь перед Рождеством в Центральном Доме литераторов – московский филиал мирового людоедства. Фойе сверкает от начищенных до блеска лиц. Многие удачно загримированы под литераторов. Для других собственное лицо – слишком большая роскошь. Простить же его наличие у кого-то – область ненаучной фантастики.

«Так что же есть истина? Это есть искренность – быть только собой!»

Андрей Андреевич, как всегда, тихо и немногословно говорит о поэзии. Да, Маяковский гениален своей непохожестью, своей бросающей вызов обезличенности Самоличностью. Да, у каждого поэта – свой Бог и свой крестный отец. В данном случае – одно и то же лицо:

«Как я люблю Вас, Борис Леонидович!»

А потом – рождественское чудо в пурпурном переплете – «Дубовый лист виолончельный»…/

Прострочений болем поет виходить на суд читачів – як на розстріл. Перед жерлами очей, спрямованих у рядки, – як жертви та переможці – метаються образи. Побачені ним, художником. Змодельовані ним, архітектором. Вистраждані ним, поетом.

Не понимать стихи – не грех.

«Еще бы, – говорю, – еще бы»…

Христос не воскресал для всех.

Он воскресал для посвященных.

А з жерл викидаються куленепробивні ярлики. Репліки, рецепти, осуди, замкові щілини, які одержали почесні звання підзорних труб, – усі довжиною у власну бездарність. До них, обділених навіженством таланту, але із надлишком наділених червоточиною та чорним язиком, поет непримиренний. Для нього дійсні два полюси: «гений или дерьмо».

Как мало меж званых избранных,

и нравственно, и душевно,

как мало меж избранных искренних,

а в искренних – предвкушенья!

Форма існування бездарності – помста. Вона – як бацила – проникає до найтепліших та найзахищеніших місць. Посідає найвищі пости. Прикриваючись десятком заяложених істин, насмілюється повчати поета. Щоб хоч якось затушувати власну злиденність та безбожництво. Але поет, невразливий вразливістю свого таланту, самоусвідомленістю: «Чувствую – стало быть, существую». Для бездарності ж самоусвідомленість – страта.

А вы, кто перстами праздными

Поэзии лезет в раны, –

вы прежде всего безнравственны,

поэтому и бездарны.

Рядки то доганяють пульс, то обриваються ламаністю кардіограмних ліній. Їхня вибухова сила породжує душетрясіння. Пошук – до крові. Добір – як спокуса: лише те, що б’є струмом. Одиниця виміру життя – самовіддача. Чотири рядки за цією шкалою – ціле життя. Коли усе сказано, але завжди хочеться ще.

Можно и не быть поэтом,

но нельзя терпеть, пойми,

как кричит полоска света,

прищемленного дверьми!

/По забаррикадированной снегом апрельской Москве мчится такси. В Останкино. Андрей Вознесенский спешит на репетицию перед авторским вечером. В огражденном царстве машины зазвучала знакомая мелодия:

– К этому очень трудно привыкнуть, но печатают, действительно, в основном не творческих, а ловких. В издательствах – сплошь бездарности. Но, помните, – главное – это сама Поэзия. Побеждают стихи, а не интриги./

Час розриває душу в жмути. Прес його відчутний, як бандаж атмосфери перед опадами. Що зрілішим стає поет, то відчутніший його тиск. Тим більше зростає вимогливість до себе та почуття обов’язку перед тими, хто залишається. Мудрість завжди піднесена та сумна. Але зовсім не така проста, як прийнято вважати.

Графіка віршів – обриси скульптур Мікельанжело. Людяність зведена до максимуму. Створювати, а не вбивати.

Навіть перед лицем Часу, що усе змиває, – зберегти своє лице. Свою думку-благословення.

Якщо чогось просити в життя – то найскладнішого: збагнення суті. Але цей світ виявляється недоступним для розгадки. Так неможливо і немислимо прочитати за символами слів і значень таємницю поета. Душа його – «сквозняк пространства», неосяжна так само, як сам світ.

Поэт уйдет. Нас не спасают СОИ.

Держава рухнет треснувшею льдиною.

ПОЭТ – ЭТО РАСПЛАТА

ЗА НЕСОЕДИНИМОЕ.