Конкурс творів на тему «Що я знаю про війну» знайшов широкий відгук у наших юних читачів. До редакції надійшла велика кількість творів. Найкращі з них публікуються в газеті. Ми маємо намір після завершення конкурсу, а він триває, видати їх окремою книжкою.
Чекаємо на нові твори.
Свята правда про війну
Катерина Синіка, с. Долинське, Ананьївський район
Найбільшим лихом ХХ століття була для України, як і для багатьох інших країн світу, Велика Вітчизняна війна. Скільки ж горя пережили люди, скільки крові вилили, скільки молодих сердець отруїла війна. Але наш народ вистояв і переміг, хоча перемога далася тяжко.
Зараз ми прокидаємось під щебет пташок, усміхаємося сонечку та росі, якою вмивається зранку травинка. І жертвуючи своїм життям, наші діди і прадіди для нас відкрили це щастя – жити без звуку пострілів.
У вдячній пам'яті жителів нашого села – імена Луки Захаровича Рожка, який разом з вісьмома синами пішов на фронт, а додому повернувся із п’ятьма; Олексія Сидоровича Власенка, якому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу; відважного розвідника, повного кавалера ордена Слави Івана Купріяновича Матроя. 4-5-ма бойовими орденами відзначила Вітчизна подвиги М.М. Вибранського, Л.Н. Гавгаша, Д.А. Марината, В.С. Навали та багатьох інших долинців.
Щемить серце, боляче дивитись на останніх ветеранів. А було ж у нашому селі Долинському в червні 1941-го дві тисячі молодих призовників. Майже половина з них не повернулася з війни. А зараз їх 10.
Так, їх уже зовсім мало, з кожним роком вони бідніші і бідніші. Гірко і соромно дивитись їм у вічі, бо держава зробила їх жебраками. Зносилися костюми, скоро ні до чого й ордени буде чіпляти. Отак ми їх шануємо. Тимчасом вони воювали за Батьківщину, за нас. А в ім’я чого? Хіба ми зараз щасливі? Ми злидарі. Це про нас говорять: чому ми такі бідні, бо дурні; а дурні – бо бідні. Замкнуте коло. Я часто замислююся над долею свого народу: ну чому він такий терплячий і покірний? Як може весь народ бути рабом, терплячим волом? Чи ми такі байдужі, чи ледачі, чи боягузи?
Україна не любить війн. Але і такою терплячою теж не можна бути. Адже ми зараз не живемо, ми існуємо, щоб не померти. Це дико після стількох років цивілізації, при такому розвитку культури, при наявності такої історії. Так не може бути довго, не може бути, щоб ніколи нічого не змінилося.
З розповідей уже померлих і ще живих ветеранів ми розуміємо, що війна – це хвиля, сповнена великих страждань і пролитої крові. В нинішніх підручниках з історії про це розповідається побіжно, скупо, з екранів майже щезли правдиві фільми про війну, про неї обмаль творів у шкільних програмах. Чи не тому моє покоління має про Велику Вітчизняну війну скупе уявлення, а через це і більшість молодих ставиться до ветеранів зверхньо або байдуже?
Молодь спантеличена: хто є ворог? Хто герой?.. Натомість з екранів телевізора нам цілодобово пропонують фільми про насильство і жорстокість. Чи захистить свою Вітчизну молодь, вихована у такому дусі?
Але вернімось до уроків минулої війни. Християнська мораль закликає прощати, але хіба можна забути трагічні дні і роки голоду і похоронок та страшні криваві вбивства, жорстокість яких межувала з божевіллям?..
Для нас це вже історія. Але і сьогодні ця війна вривається часом у наше життя іржавими мінами і снарядами, що досі не втратили своєї зловісної сили. І думаєш, Господи, чого людям треба? Адже в небі світить сонце, на полях росте хліб. Люди кохаються, народжують дітей, створюють симфонії і поеми, роблять наукові відкриття… Тільки б служили ці відкриття миру, а не справі знищення!
І хочеться звернутися до всіх землян словами відомої пісні:
Люди землі! Убийте війну! Прокляніте війну!
Юлія Сердега, Людмила Ярмонова, Вікторія Бронза, учениці 8-А класу НВК «Олімп», смт Ширяєве
війни Ніною Олександрівною Дроздовою. Частенько буваємо в неї вдома, допомагаємо поратись по господарству, купуємо та приносимо старенькій потрібні продукти, медикаменти. І, звичайно, затамувавши подих, слухаємо її хвилюючі розповіді про ті жахливі роки війни, коли гриміли вибухи, рвалися бомби і снаряди, тисячами гинули люди.
– Я жила з батьком майже на кордоні України та Польщі, – згадує Ніна Олександрівна. – На світанку, в неділю, 22 червня, почули гуркіт літаків, який все посилювався. Ми вибігли з хати подивитися. З неба посипалися бомби, одна з них влучила прямісінько в нашу хату…
Батька Ніни Олександрівни призвали до армії, він воював і невдовзі загинув під Москвою. А 18-літній дівчині з 7– класною освітою і без будь-якої спеціальності довелося самостійно шукати своє місце у боротьбі з лютим ворогом.
– Я встигла на останній поїзд, що йшов на схід з нашої місцевості, – далі розповідає Н.О. Дроздова. – Так доїхала аж до Свердловська. А впродовж тривалої подорожі по залізниці доглядала за пораненими, яких було тоді дуже багато.
Війна гуркотіла вже кілька місяців і Ніна Олександрівна не могла спокійно відсиджуватися в тилу. Пішла до військкомату, звідти її направили на курси санітарок. Майже рік вона працювала у прифронтових військових шпиталях. Найважче довелося під Сталінградом, де були розгромлені значні гітлерівські з’єднання.
Потім Ніна Олександрівна навчалася на медсестру, надавала пораненим кваліфіковану медичну допомогу.
З наступаючими частинами Червоної Армії Н.О. Дроздова пройшла Румунію, Болгарію, Угорщину. Влітку 1945 року демобілізувалася з армії і тривалий час працювала за своєю військовою спеціальністю. Вона нагороджена орденами Вітчизняної війни, «За мужність» та Трудового Червоного Прапора.
Низько вклоняємось Вам, Ніно Олександрівно. Щастя Вам і здоров’я, безмежна вдячність від нас, юних ширяївців.
