Конкурс «Одеських вістей»

Конкурс творів на тему «Що я знаю про війну» знайшов широкий відгук у наших юних читачів. До редакції надійшла велика кількість творів. Найкращі з них публікуються в газеті. Ми маємо намір після завершення конкурсу, а він триває, видати їх окремою книжкою.

Чекаємо на нові твори.

Свята правда про війну

Андрій Піліпішин, учень 6-А класу НВК «Олімп», смт Ширяєве

Для мене Велика Вітчизняна війна – це дуже далека історія. Так склалося, що всі мої родичі, які воювали і могли мені щось розповісти про ті страшні і нелюдські випробування, відійшли у вічність ще до мого народження. Але мені пощастило: наш сусід – справжній ветеран Великої Вітчизняної – Володимир Іванович Коршак.

Війна для Володимира Івановича розпочалася 13 липня 1941 року. Його, дев’ятнадцятирічного юнака, разом з багатьма ширяївцями, пішки відправили аж до Кривого Рогу, а потім – до Дніпропетровська. Там вони копали протитанкові рови. А потім, знову ж таки пішки, діставалися до Павлограда, звідки вже потягом їх відправили до Ростова-на-Дону. Тут уперше молодий боєць взяв у руки гвинтівку, яку раніше бачив тільки на малюнках і навіть не знав, як її заряджати.

Далі війна перекинула його і ще 17 чоловік-земляків до Москви. Тут юнака зарахували до 57-го запасного полку, котрий входив до складу Московського військового округу. А потім Володимир Іванович служив у складі 62-ї армії під командуванням В.І. Чуйкова і воював на Донському і Воронезькому фронтах. Але найзапекліші бої велися у складі 64-ї армії під командуванням М.С. Шумилова, і в них наш герой брав участь під Сталінградом. До кінця своїх днів пам’ятатиме він також вогненну Курську дугу.

У 1943 році Володимир Іванович був поранений, але після одужання далі воював у складі 7-ї гвардійської армії 2-го Українського фронту. А 2 квітня 1944 року артилеристу Володимиру Івановичу Коршаку випала честь визволяти рідне селище Ширяєве від німецько-фашистських окупантів. Він також брав участь у Яссько-Кишинівській операції. 4 квітня 1945 року Володимира Івановича було направлено на навчання до Чкаловського танкового училища (нині місто Оренбург), де він навчався на командира самохідної артилерійської установки. Тут В.І. Коршак і зустрів Велику Перемогу, а в листопаді 1946 року був демобілізований із армії.

За ратні подвиги на фронтах війни мій сусід, Володимир Іванович Коршак, нагороджений орденами Вітчизняної війни ІІ ступеня, «За мужність», багатьма бойовими і ювілейними медалями. А ще він є Почесним жителем Ширяєвого.

Всіма цими спогадами зі мною особисто поділився Володимир Іванович, живий свідок і безпосередній учасник найжорстокішої із воєн. У січні йому виповнилось 88 років, але пам’ять не зраджує ветерану. Не зраджуймо ж і ми їх, пам’ятаймо про їхній бойовий подвиг. А Вам, Володимире Івановичу, я бажаю здоров’я і зустріти ще не одну переможну весну.

Микола Воропаєв, ліцеїст, Білгород-Дністровський район

В моїй родині пам’ятають про Велику Вітчизняну війну. Це були справді страшні роки. З приходом війни мій прадід пішов на фронт, а дід ще був маленьким хлопчиком. Як прийшли німці, багато людей в селі було розстріляно, загнано в рабство. Оскільки роботи не було, всі виживали як могли. Одного разу дідусь пішов до місцевої німецької їдальні, щоб позабирати залишки їжі. Один офіцер не зміг знайти своїх цигарок, подумав, що їх украв руський хлопчик. Він дістав свій пістолет і вже хотів його пристрелити, як інший офіцер наказав сховати зброю і запропонував власні цигарки. Іншого разу, вранці, коли німці збиралися вмиватися та голитися, один офіцер стояв біля колодязя, де він зняв власний жетон, на якому були написані його ім’я, прізвище, звання та місце служби. Коли він одвернувся, мій дідусь (мабуть, зі злості чи ненависті) взяв цей жетон і кинув у колодязь. Розізлившись, офіцер схопив його і збирався теж кинути у колодязь, але другий його зупинив. Ще дідусь розповідав багато інших історій про жорстоких, безсердечних і антигуманних фашистів та їхнє ставлення до українців і всього радянського населення.

Навчатися було ніде: з місцевої школи німці зробили шпиталь. Лише одна вчителька, потай від усіх, водила до лісу групу дітей з п’ятнадцяти чоловік різного віку, де навчала їх писати і читати. Зошитів і ручок тоді не було, тому у кожного була маленька дощечка, на якій кожен писав шматочком графіту чи вугілля. Так і минуло його дитинство.

Одразу після війни він почав працювати у тракторній бригаді. Працював дуже тяжко і згодом став старшим бригадиром. А ще через декілька років вони разом з бабусею переїхали із Чернігівщини в наш край.

Описуючи ці страшні картини, дідусь нервував, з ненавистю розповідав про завдане окупантами горе. Я зрозумів, як почувалися усі, хто пережив щось подібне або ще страшніше під гнітом нацистів.

Таким чином, Велика Вітчизняна Війна відіграла велику роль і наклала свій відбиток на подальше життя не тільки моїх родичів, але й усього народу. Багато людей померло, деякі стали каліками, інвалідами на все життя. Але перемога у цій війні змінила людей. Подолавши таку страшну машину як нацизм, кожен відчув полегшення. І хоч як тяжко потім було все відбудовувати, люди не сумували і вірили у світле майбутнє. Тому День Перемоги – це свято всього народу, кожної родини і кожної людини. Та війна була однаково тяжка на всій території України. Ми не повинні забувати про героїчні подвиги і зберігати їх у серці протягом всього свого життя, бо це наше минуле, наша історія, наше життя.

Тетяна Бушняк, учениця 7-А класу, Білгород-Дністровської ЗОШ № 1

Я хочу розповісти про моїх рідних, які брали участь у Великій Вітчизняній війні: про прапрадідуся, прадіда і дідуся. Пам’ять про них завжди живе і буде жити в нашій родині.

Моєму прапрадідусеві Сергію Петровичу Кульчицькому, коли почалася війна, було вже понад 60 років, і до армії його не взяли.

Коли німці захопили Ростов-на-Дону, сусідка привела поліцаїв і, вказавши на прапрадідуся, сказала, що він комуніст, а чотири його сини служать командирами в Червоній Армії. До речі, один з них, політрук Петро Кульчицький, на той час уже загинув у боях під Москвою. Ось так героїзм і підлість, любов до Батьківщини і зрадництво завжди жили і живуть у людях. Прапрадідуся повели до в’язниці і серед багатьох інших радянських патріотів розстріляли...

Прадід Олександр Сергійович Кульчицький ще до війни закінчив курси командного складу і став командиром одного з розвідзагонів Чорноморського флоту.

Тривожний був час. Усі розуміли, що фашистська Німеччина от-от почне війну з Радянським Союзом. Розвідники відчували це особливо гостро.

Уночі 22 червня 1941 року прадідуся викликали до штабу. Була оголошена бойова тривога. А через дві години на Севастополь впали перші фашистські бомби. Почалися важкі військові будні. Севастополь боровся героїчно. І все-таки його довелося залишити. Із Севастополя розвідники йшли на Кавказ останніми. А потім щоночі під виглядом грецьких рибалок вони борознили Чорне море, стежили за пересуванням німецьких кораблів, вели розвідку. Прадідусь згадував потім, що найстрашнішим було не зустрітися з ворогом, а, повертаючись без розпізнавальних знаків, потрапити під вогонь своїх кораблів і берегової артилерії. Але доля берегла їх.

Прадідусь завжди дуже дорожив медалями за оборону і визволення Севастополя, за оборону Кавказу. А ще було визволення Одеси.

Вони входили до міста з боку Пересипу. Вулиці ще прострілювалися. Біля поштамту довелося зупинитися, притиснутися до руїн. З даху їх поливав вогнем ворожий кулеметник.

– Товаришу командире! – звернувся до прадідуся один з розвідників. – Я одесит, я знаю цей район. Дозвольте, я спробую...

Через якийсь час пролунав вибух гранати. Фашистський кулемет захлинувся і замовк. Шлях було відкрито. На вулиці висипали жителі, які ховалися у підвалах Одеси. Люди зі сльозами радості обіймали і цілували моряків.

Але війна тривала. Прадідуся перевели до Дніпровської флотилії. Розвідники готували визволення Києва, висаджували десанти, з боями йшли далі, на захід.

День Перемоги 9 Травня 1945 року прадідусь зустрів у Берліні.

Моя бабуся Тетяна Олександрівна Кульчицька не один десяток років працювала в газеті. Вона написала дуже багато нарисів і віршів про ветеранів Великої Вітчизняної війни. Дочка командира, вона завжди із глибокою повагою ставилася до тих, кому ми зобов’язані нашою перемогою, хто виніс всі злигодні тієї страшної війни і заплатив за наше мирне життя дуже дорогою ціною.

Ось один із віршів, присвячений моєму прадідові Олександрові Сергійовичу Кульчицькому:

Он до войны служил в разведотряде

И на подлодке обошел весь свет.

Его в отряде звали просто «батей»,

А было «бате» только тридцать лет.

В боях за Севастополь и Одессу,

Новороссийск, Варшаву и Берлин

Ему шторма не раз служили мессу,

Под артобстрелом катера вели.

Конечно, «батя» многое изведал,

Он братством тем военным дорожил

И каждый год в весенний День Победы

На встречу с краснофлотцами спешил.

Как молодел он, надевая форму!

Как жизнь построить новую хотел!

Но шквалы били, бушевали штормы,

А он приспособляться не умел…

И в госпитальной маленькой палате,

Где командир отважный умирал,

Прощались моряки с любимым «батей»,

Но он уже ребят не узнавал.

Он поднимал кого-то в наступленье,

Он бредил и в своем тяжелом сне

До самого последнего мгновенья

На той проклятой воевал войне…

А тепер я розповім про мого дідуся Олексія Григоровича Миронова. Йому вже йде дев’яностий рік, він полковник у відставці.

У 1940 році він уже рік служив в армії, у піхоті. Одного разу його викликав командир і сказав, що є рознарядка до Московського льотного училища. Так дідусь став курсантом і вже бачив себе льотчиком. Але почалася війна. У перші ж місяці ворогові вдалося знищити дуже багато наших літаків. Літати не було на чому. Але потрібні були аерологи. Довелося перенавчатися. І замість диплома льотчика дідусь одержав диплом синоптика-аеролога і призначення у 8-му повітряну армію. З нею дідусь і пройшов усю війну. Про його бойові справи розповідається у книжці «Полум’яні роки».

Давно закінчилася війна. Але ще живі ветерани Великої Вітчизняної. Хоча їх з кожним роком стає усе менше. Тож давайте пам’ятати про них...

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті