Конкурс творів на тему «Що я знаю про війну» знайшов широкий відгук у наших юних читачів. До редакції надійшла велика кількість творів. Найкращі з них публікуються в газеті. Ми маємо намір після завершення конкурсу, а він триває, видати їх окремою книжкою.
Чекаємо на нові твори.
Анастасія Киреєва, ліцеїстка, м. Білгород-Дністровський:
Оцінюючи здійснене в роки війни, не перестаєш захоплюватися стійкістю і мужністю наших воїнів. Скільки сліз, скільки розчарувань, скільки горя припало на душу кожного в той час! У полум’ї битви з фашизмом загартовувалися вічні цінності, які не підлягають сумнівам чи перегляду. Кожен стояв на смерть заради Вітчизни, заради життя, заради безхмарного майбутнього своїх дітей та онуків.
Переглядаючи сторінки історії, ми не раз стикаємося з силою-силенною подвигів, відчайдушних вчинків наших прадідів. Такими подвигами пройнята й битва на Дністрі 1941 року. Солдатам німецьких та румунських підрозділів вдавалося допливати до нашого берега, проте у «зоні відповідальності» доту № 112 радянські солдати тримали оборону. Колишній командир роти укріпрайону Андрій Рогозний залишив спогади про ті дні: «Для затримання ворога на рубежі Дністра наказано залишити багато гарнізонів. З нашої роти було залишено гарнізон доту № 112, якому наказано було протриматися добу, а потім наздогнати нас…». До того моменту серед живих залишилося тільки 14 бійців підземного гарнізону, яких очолював комендант доту лейтенант Авраам Обритько. На поверхні їх прикривав підрозділ на чолі з Дмитром Біленьким. Ворожа частина просувалася на схід нашим берегом Дністра. Бій був нерівний – у ньому загинули всі, хто обороняв позиції на поверхні. Кілька днів німці намагалися взяти дот, але без успіху. Тоді вони вирішили перекрити вентиляційні шахти, наглухо забетонувавши усі отвори. Для 14 захисників неприступна фортеця стала могилою. На стіні вони залишили прощальний напис «Фашистам не здамося!» Низько схилимо голови перед пам’яттю цих героїв.
На долю дідів та прадідів випало побувати в найпекельніших місцях: замерзати в окопах, іти на шалений ворожий вогонь. Ішли в атаку, падали скошені кулями, ховали товаришів, загоювали рани – і знову в бій. Та надихала їх на життя не тільки віра в Перемогу, а й душевні листи близьких. Спасиченко Дар’я Афанасіївна писала листа своєму чоловіку Семенові Васильовичу: «Здрастуй, мій дорогий друже Сеню, мій соколику, моє серце, чому сердишся? Вже послала три листи, а відповіді немає. Чи не захворів, мій голубе? Цілую тебе у вічі багато разів. Вкладаю світлину нашої донечки Ліди». Скільки в листі ніжності, ласки, які піднесенні слова знаходила Дар’я для свого коханого чоловіка. А ось ще один лист, адресований Миколі Іваненку із Куп’янська на Харківщині. Некрасова А.Е. писала його у перший день війни: «Здрастуй, Миколко! Я сьогодні почула жахливу новину – про напад на наші кордони німецьких фашистів. Ти там близько від кордону, тобі доведеться першим відбиватися від проклятих нападників. Бий їх, Миколо, так, щоб ні одного не залишилося. Якщо загинеш, візьму твою гвинтівку й піду замість тебе боротися». Можна прочитати про війну багато книжок, передивитися фільмів, проте, коли читаєш справжній лист тих часів – відчуття особливе. У деякі листи вкладені світлини, малюнки, засушені квіти, обведені олівцем дитячі ручки та ніжки… Люди жили, мріяли, народжували дітей, чекали на швидку зустріч. Бійці так прагнули миру й повернення до рідних домівок, що безстрашно йшли в атаку, не жаліючи жодного фашиста, жодної вражої істоти, яка забирала їхнє щастя.
Вражає й те, що під час Великої Вітчизняної війни багато хлопчиків і дівчаток також хоробро боролися з фашистами, допомагали воїнам Червоної Армії громити загарбників. Часто юні герої, щоб виконати завдання, ризикували своїм життям, але завжди були вірні військовій присязі і добивалися перемоги. Таким дітям присвячується багато творів різних письменників. Невеличка повість Андрія Бондарчука «Жив собі хлопчик» написана за подіями, які справді відбувалися: був такий хлопчик, що пройшов довгий бойовий шлях із солдатами й офіцерами танкового полку Червоної Армії і брав участь у визволенні рідного села.
Велика вдячність усім тим, хто кував Перемогу. Пам’ять про цих людей ми пронесемо у своїх серцях через усе життя. Адже якщо вони не перемогли б фашистську гадину, сьогодні не існувало б навіть такого географічного поняття, як «Україна», на наших землях поселилися б німецькі колонізатори, а українці, що залишились, вчилися б мові жестів і покори німецьким панам.
Я єсть народ, якого Правди сила
Ніким звойована ще не була.
Яка біда, яка чума косила! –
А сила знову розцвіла.
(Павло Тичина)
Свята правда про війну
Олександр Германич, учень 11 класу Овідіопольської загальноосвітньої школи I – III ступенів № 2:
Коли у школі оголосили конкурс до Дня Великої Перемоги, то я, щиро кажучи, розгубився і вирішив, що писати нічого. Але згодом пригадав, що змалечку бачив у своєї прабабусі на стіні портрет. З нього на мене дивився гарний молодий чоловік у військовій формі. На моє запитання, хто на фотознімку, моя прабабуся Саєнко Віра Романівна з гордістю відповіла:
– Мій тато! Він був на службі у самого царя, був освіченою , чемною людиною.
Люди в селі, свого часу, їй, маленькій, розповідали, що він приїжджав у відпустку додому, за ним бігло, проводжаючи, півсела, пригадували, що у нього була дуже гарна форма темно-зеленого кольору. Після революції 1917 року Роман Верховод повернувся додому і жив у селі Миколаївці (Калаглія). На його долю випали і революція, і колективізація, але з часом, бо Роман Верховод був людиною освіченою, обіймав посаду голови сільської ради.
Це все, що пригадує сьогодні Віра Романівна Верховод (Саєнко) жителька села Калаглія.
Був у мене ще прадід, якого звали Микола Григорович Кириленко, про якого я пишу теж з великою гордістю. Він прийняв військову присягу 4 лютого 1940 року, а з початку Великої Вітчизняної війни служив в 23-му стрілецькому навчальному танковому полку механіком-водієм танків т-60 і т-70.
У 1942 році був поранений осколком, потім – контузія. З 1942-го по травень 1946 року служив у 229-му танковому полку, а з травня 1946 року по серпень 1946 року – у 426-му артилерійському полку. Воював на різних фронтах.
Мав такі нагороди: орден Слави 3-го ступеня , «За боевые заслуги», «За взятие Будапешта», «За победу над Германией». Мав грамоти та подяки від імені Верховного Головнокомандувача. Дідусь розповідає, що його батько Микола Григорович був нагороджений іменною зброєю.
З розповіді прадіда після перемоги над Німеччиною їх відправили на війну з Японією.
Мене настільки зворушила ця інформація, що я з допомогою мами вирішив написати листа до Московського архіву, щоб якомога більше дізнатися. Так склалося, що все, про що я написав, я дізнався з військового квитка, який зберігається вдома, але інформації про участь у тих подіях я не виявив.
На прикладі свого діда Петра Миколайовича Кириленка Петра Миколайовича я розумію, що не вся інформація відображувалася у військовому квитку.
Наше життя – це дар, який дає нам доля. Сподіваюсь, що моє покоління не побачить війни.
Хочеться звернутися до старшого покоління з проханням, щоб якнайчастіше спілкувалися зі своїми дітьми, розповідали про своїх батьків, дідів, бабусь. Адже їхні долі – це історія роду, з якої складається родовід. Що краще ми будемо її знати, цінувати, пишатися нею, то міцнішою, кращою буде наша держава, країна, в якій ми живемо, наша Україна.
Ванесса Брухно, учениця 11-А класу суспільно-гуманітарного напряму НВК «ЗОШ І-ІІІ ст.-гімназія № 1», м. Ананьєв:
Я знаю, що Велика Вітчизняна війна дуже багато життєвих шляхів обірвала. А ті воїни, хто повернувся до рідних осель, з головою поринули у працю, віддаючи їй усі свої сили і любов. Таким і був Леонід Дмитрович Попенко, який з 1961 по 1983 роки працював директором середньої школи № 1 м. Ананьєва.
В 1937 році його призвали до лав Червоної Армії. Початок Великої Вітчизняної війни Леонід Дмитрович застав під Ленінградом. У 1941 році разом з полком потрапив в оточення. Вивів з ворожого кільця командира полку, за що його було нагороджено медаллю «За бойові заслуги» і присвоєно звання молодшого лейтенанта. З 12 січня 1943 року Леонід Дмитрович Попенко брав участь у прориві ворожої блокади. З квітня 1943-го — командир 2-ї батареї 28-го корпусного артилерійського полку. Його завданням було знищення вогневих точок ворога. Тому він виїжджав на передову з однією гарматою – гаубицею, за допомогою якої розбивав ущент ворожі дзоти. Тоді ж артилерист Попенко був нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня. А за знищення далекобійної гармати, яка стріляла по мостах в районі Шліссельбурга, бойовий офіцер був нагороджений орденом Червоної Зірки.
Минають роки, десятиліття, але в нашій пам’яті завжди житиме подвиг колишнього директора нашої школи Леоніда
Дмитровича Попенка.
Анастасія Гордієнко, учениця 11-го класу, Березівської ЗОШ I – III ст:
Про що ти задумався, сивий ветеране? Я знаю, що не йдуть з пам’яті довгих тисяча чотириста вісімнадцять воєних днів і ночей, не залишають серце полеглі побратими. І гортає пам’ять скорботні сторінки…
22 червня 1941 року… Тієї пам’ятної червневої пори рожевий світанок спивав росу з трави та замріяно слухав останні звуки гармошки в сільському клубі. А випускники танцювали свій останній шкільний вальс і не знали, що через декілька хвилин, рівно о 04.00, розпочнеться війна.
Із розповідей ваших, ветерани, я бачу бомбами ниви роздерті, спалені села й міста. Кров’ю був зрошений кожен сантиметр нашої рідної землі, і майже на кожному метрі виростала могила.
Застиг кривавий ураган,
Гримлять у спогадах гармати,
Стоїть вкрай берега курган,
І в ньому сплять брати-солдати.
Я, на щастя, про війну знаю тільки з книжок, кінофільмів та спогадів старих солдатів. І цього мені достатньо було, щоб зрозуміти, що війна – це велика трагедія. І тому я вдячна всім тим, хто вистояв у жорстоких боях з фашистським ворогом і подарував нам весняний день 9 Травня 1945 року. Цей день і для нас, юнаків та дівчат, найпрекрасніший, найщасливіший день у житті. І ми радіємо, що ось і цього року весна принесла нам визначну дату у житті народу – 65-ту річницю Великої Перемоги над фашизмом.
За 65 мирних років відбулося багато різних подій. Та події Великої Вітчизняної війни із роками набувають ще більшої ваги, а ви, ветерани, залишаєтесь для нас символом морального авторитету, стійкості, мужності й оптимізму, любові до рідної землі і служіння народу. Бажаємо фронтовикам здоров’я, щоб не сивіли скроні від образ і горя, і у господі хліб був і до хліба, щоб не було підстав скаржитися на долю.
