Конкурс творів на тему: «Що я знаю про війну» знайшов широкий відгук у наших юних читачів. До редакції надійшла велика кількість творів. Найкращі з них публікуються в газеті. Ми маємо намір після завершення конкурсу, а він триває, видати їх окремою книжкою.
Чекаємо на нові твори.
Свята правда про війну
Олександр Герасимчук, учень 7-Б класу Овідіопольської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 2
Я впевнений – час не має влади над тим, що пережили люди у роки війни. Перемога у війні з фашизмом – зоряна година у житті радянського народу. У ті роки люди стали дуже хоробрими. Їхній героїзм і сильний дух допомогли перемогти ворога. Заглядаючи у минуле, ми завжди пам'ятатимемо тих, хто не жалів себе для перемоги над ворогом.
Я живу у ХХІ столітті, і я бачу, що ставлення до Великої Вітчизняної війни у світі залишається неоднозначним.
Але я впевнений: наші прадіди передусім думали про нас, своїх правнуків, і ми, нове покоління, повинні з глибокою повагою ставитися до тих трагічних подій.
Я пишаюся своєю країною, я пишаюся тими людьми, які воювали за процвітання нашої нації. Ще невідомо, як би склалася доля Росії, України, та й усього світу, якби наші співвітчизники не здійснили цей звитяжний подвиг.
Ми щороку ходимо на парад Перемоги, покладаємо квіти до пам'ятників загиблих радянських героїв. Вшановуємо тих, хто загинув за наше світле майбутнє, за мирне небо, за мирне життя. І як писав Володимир Висоцький:
На братских могилах
не ставят крестов,
И вдовы на них не рыдают.
К ним кто-то приносит
букеты цветов
И Вечный огонь зажигают…
Віталій Митєва, учень 6-го класу Надеждинської ЗОШ Саратського району
Часто на лавочці біля школи можна побачити жінку похилого віку з онуками. Вона нещодавно приїхала до нашого села Надежди. Це Віра Іванівна Самотей. Родом вона із с. Ракулового Балтського району. Народилася 9.08.1927 р. в родині колгоспника. Дуже тяжко родина пережила Голодомор 1933 р. Одного разу зайшли і до них активісти. Мати поклала маленький мішечок з кукурудзяним борошном на піч і посадила на нього опухлих дітей. Тоді п’ятирічна Віра пригорнулася до материнської спідниці й плачучи спитала: «Чи буде час, коли буханець хліба не буде дорогим? І буде лежати на столі, а їсти не захочеться?» Мати заспокоїла дітей і відповіла, що настануть такі часи, коли люди матимуть хліба досхочу.
Почалася війна 1941 року. І битва за хліб почалася з новою силою. Разом з дорослими вона косила пшеницю, обмолочувала снопи. Зерно відвозили на станцію. Фронту потрібен був хліб. Знову не вистачало його. Але люди вірили у Перемогу і робили все для неї.
Німці зайшли і до їхнього села, щоправда, ненадовго. Потім зайшли румунські війська. У 1944 році настало визволення. Віра брала участь у розмінуванні Пісчанського району. Обережно снаряди зносили на підводи, а потім супроводжували за 30 км на станцію Балту, а потім – на фронт. Був випадок, коли від утоми підкосилися ноги, і вона ледве не упустила снаряд. Але почуття обов’язку й відповідальності за долю усіх людей змусило її зосередитися і піднятися з землі разом зі снарядом.
Після війни Віра Іванівна очолила ланку буряківників у колгоспі й до виходу на пенсію пропрацювала сумлінно. Має багато грамот, посвідчення учасника війни. Чоловік воював на фронті, був свідком підняття прапора над поверженим рейхстагом. Тривалий час служив у Німеччині. У родині Віри Іванівни теж троє дітей. Син Сергій прослужив в армії 25 років, на пенсії. Дочка Катерина – товарознавець, друга дочка Зінаїда – медсестра, живе у нашому селі. Вона і запросила матір, Віру Іванівну, після смерті батька до себе у 2002 році. Привезла вона барвінок – квіти, і посадила в палісаднику. Охоче поділилася цими кущиками з нашими жителями. І тепер барвінок росте і в наших палісадниках.
Віру Іванівну запрошують тепер на усі урочистості в селі й до нашого музею. Гадаю, що наше село і наші жителі стали її другою ріднею. І почувається серед нас потрібною і рідною.
